Життя після Чорнобиля: Останні поселенці на своїй, але не своїй землі

Самопоселенці Чорнобиля – люди, які живуть в парадоксі, є його вираженням. Вони повернулися до рідних осель, на які не мають права 

Навіть за 30 років після аварії на Чорнобильській АЕС територія навколо залишків бунтівного реактору лишається загадкою, яка вабить, відлякує і породжує міфи та чутки. З одного боку, це земля, на якій наче як завмерло людське життя, територія смерті з пустими очницями вікон і розкиданими фотографіями на прогнилих підлогах. З іншого, життя у Зоні якраз вирує. Катастрофа 1986 року дала природі шанс показати, на що вона здатна без людини. І та показала: за три десятиліття колишні доглянуті села перетворилися на ліси, де володарюють птахи і звірі. 

Втім, не згасло і людське життя: у Зоні відчуження постійно перебуває кілька тисяч робітників, які обслуговують об'єкти ЧАЕС та житлового Чорнобиля, а серед закинутих сіл де-не-де зустрічаються доглянуті, обжиті оселі. Там живуть самосели – люди, які повернулися доживати вік на рідну землю, бо кращої за неї не існує. 

За офіційною статистикою, кількість самоселів невпинно зменшується. В 1987 році були на відселених землях було понад 1200 "повертанців". В 1992-му – близько 1000. В 2001-му – 487. В 2007-му – 314. 

Тепер їх ще менше. Наприклад, в Іванківському районі – а це найбільша частина Зони – їх сьогодні 142, хоча в 2013-му було 187. Причому найбільший спад стався саме минулого року, одразу на 21 людину. Причина зменшення числа самоселів проста: це – старі люди (є 1919 року народження), які уходять в силу свого віку. Декого вивозять діти – в Зону вони повертаються вже після смерті. 

І хоча офіційно їх на цих землях не має бути, вони є, і їм допомагають. В Зоні існує група з роботи з само поселенцями, яка опікується їхніми проблемами: стежать за роботою автолавки (продукти – ті ж самі, що в звичайному магазині: хліб, молоко, ковбаси, крупи, печиво тощо), привозять дрова на зиму, вивозять само селів на медобстеження до спеціалізованої лікарні у Чорнобилі, допомагають у в'їзді до Зони родичів та у похоронах. Цяж група розвозить пенсії – на землях відселення живуть 37 одиноких старих, чия пенсія приходить на чорнобильське відділення "Укрпошти", а не привозиться дітьми. 

Всі села, в яких лишається хоч одна людина, електрифіковані. Для зв'язку на місцях є радіостанції "Алтай", але з приходом стільникового зв'язку ця проблема вирішилася автоматично – "мобілки" нині є у кожного. 

Самопоселенці Чорнобиля – це люди, які живуть в парадоксі, є його вираженням. Вони повернулися до рідних осель, на які не мають права. Держава заплющує очі на перебування повертанців на "заборонених" територіях. Їхні діти вже не зможуть успадкувати батьківські хати, бо такий закон. 

Нині у іванківській частині Чорнобильської зони є 11 населених пунктів, в яких живуть самосели – від однією бабусі на все село до кількох десятків. Найбільше "корінних" живе в Чорнобилі – 80 людей, с. Теремцях – до 30, та в с. Купувате – 24 людини. Depo.ua вдалося поспілкуватися з трьома з них в різних куточках відселених земель.

До Опачичів ми не планувати заїжджати – першою зупинкою на маршруті мало стати село Купувате. Проте як було не зупинитися, коли бачиш одиноку хату, в якій явно хтось живе – в Чорнобильській зоні їх легко помітити серед загального запустіння. Так ми познайомилися з останньою мешканкою села – Марією Шовкутою. 

Опачичі

Кількість мешканців напередодні аварії на ЧАЕС: 681 людина.

 

Кількість мешканців станом на 2017 рік: 1 людина.

Розташування: Південно-східна частина зони відчуження, 10 км від міста Чорнобиль і 28 км від ЧАЕС. 

Перша згадка: 1646 року у заповіті Петра Могили як його власність. 

Село було офіційно зняте з обліку 1999 року. 

Мешканці села після аварії на ЧАЕС були відселені у Нові Опачичі Макарівського району.

 

Петрівну – саме так звертається до бабусі наша супровідниця – ми застаємо на городі за хатою: старенька садила картоплю. Проте, як з'ясувалося згодом, роки – роками, а енергії у цієї жінки стільки, що молодші можуть позаздрити. Вона й сама каже, що не може без роботи. Бо треба рухатися. А поки працює, то нічого її не бере.

Мова у Марії Петрівни самобутня, з відчутно пом'якшеною вимовою "л" – хоч бери і казки озвучуй. Відчувається близькість Білорусі – втім, як і загалом у цій частині Полісся. "Ну, баба зєллєчко жала, туда все скидала… Отам, бачите, яке? Колись же коровки булі, поросятка булі, телятка булі – був свой гнойок. Да кониками орали, дак воно бульо все таке гарне. Ну, сьогодні так уже – як буде. Чи я її буду їсти, чи не буду – а надо зарядочку робити". 

Господарства в неї небагато: хата та город. На городі, каже, садить картоплю, та й все. Але минулого року, розповідає, жили робочі у селі, так один їй всього насіяв: були і гарбузи, і кавуни, і помідори, і квасоля. 

Заходимо до хати. Петрівна розповідає, що тільки нещодавно припинила топити пічку, і то ще трохи підігріває в кімнаті – там грубка і правда тепла. В кутку – ікона , подарована батюшкою з чорнобильської церкви на 85-річчя. Над дверима – велика фотографія молодого чоловіка. Господиня пояснює, що то син. В 1986-му йому було 32 роки, робив на тракторі. "Син вже на кладовищі, пам'ятник стоїть, а я ще скриплю. Попрацюємо", – не втрачає бадьорості духу Шовкута. 

Спить вже і хазяїн – так з повагою називає Петрівна свого чоловіка. Розповідає, що був зі Ставропольського краю, "на десять год од мене молодший, і нема". Але є донька із зятем – подружжя живе у Києві і періодично приїжджає навістити бабусю.

До аварії Марія Петрівна працювала на фермі, доїла корів. Вдома, каже, були в неї і корова, і поросята, і кури. Все позабирали перед виселенням. Евакуювали село до Макарівського району – бабуся розповідає, що вивозили її не автобусом, а вертолітом – підселили до людей. На чужині перебула зиму і повернулася. Рішення своє пояснює просто: тут її батьківщина, тут вона народилася. "Дітки мої, а як покинути свою землю? Десь там відправлять до чужих людей, на чужу землю. І людям треба діло робити, а їсти ніхто не хотів давати. Я вже була на тій висилці", – пояснює бабуся. 

Петрівна переконана, що і інші би приїхали, якби хати не попалили. Каже, що робили то навмисно, аби люди не поверталися. Радіації не боїться. Згадує, що коли вже повернулася в рідне село, приїжджала комісія з району, брала проби землі. Але тоді перевіряльники самі їли виноград, що якраз поспів, а на питання, чи не бояться радіації, тільки посміхнулися. 

Питаємо, що робить взимку, коли нема роботи на дворі. Петрівна сміється – вона взагалі багато сміється – і показує на ліжко: відпочиває. 

Бадьорості і оптимізму Марії Шовкути не позичати. Пенсії на життя в покинутому селі вистачає: з городу має картоплю, помідори, зелень та іншу городину, що треба – докупить в автолавці або донька привезе. Періодично бабусю розважають журналісти, що також, бува, привозять гостинці. А на питання, чи не самотньо їй, чи не страшно, вказує на образи в кутку: "Он з ким я живу. З Богом. Я до його говорю, а він мені і допомагає". 

Купувате розташоване в 30 км від ЧАЕС. Воно, разом з Чорнобилем і Теремцями, входить до трійки лідерів за кількістю самоселів – тут їх до 30. 

Купувате

 

Кількість мешканців напередодні аварії на ЧАЕС: 324 людини.

Кількість мешканців станом на 2017 рік: 24 людини.

Розташування: Південно-східна частина зони відчуження, 16 км від міста Чорнобиль, 30 км від ЧАЕС. 

Перша згадка: не встановлена. 

Село було офіційно зняте з обліку 1999 року. 

Впродовж 1986–2001 років у селі діяло експериментальне сільгосппідприємство, що розробляло та запроваджувало методи реабілітації заражених земель.

 

Ганна Олексіївна зустрічає нас у дворі свого будинку. Всього кілька хвилин тому від неї пішла інша група журналістів, але жінка тільки радіє новим гостям - каже, найбільше любить, коли до неї приїжджають відвідувачі. "Баба Ганя", як вона сама себе називає, говорить швидко і діалектною мовою, в якій чується багато вкраплень білоруських слів.

Відразу запрошує до столу, увесь час щасливо усміхаючись. Доводиться докласти трохи зусиль, аби відволікти жінку від опікування святковим столом і хатніх клопотів і поговорити з нею про життя. 

Коли сталася аварія, баба Ганя, як і всі в селі, садила картоплю. Їм повідомили про подію лише через шість днів. Забрали худобу (у них було двоє свиней і корова, яка щойно отелилася), а їх евакуювали. Куди везуть не сказали. Тільки попросили взяти з собою продукти і теплий одяг. Жінка взяла багато сала і мішок картоплі. 

Разом із Ганною Олексіївною тоді переїхали сестра, чоловік, мама та свекруха. Першим місцем тимчасового проживання для родини стало село Копилів у Макарівському районі Київської області. Підселювали нових мешканців у хати до людей, допомагали з продуктами. 

Зиму 1986 – 1987 року родина баби Гані провела в сусідньому селі Грузьке, після чого вирішили повернутися на рідну землю. Ні радіація, ні можливе ув'язнення за порушення постанови про виселення людей не злякали.

На питання чому повернулися жінка відповідає, згадуючи слова знайомої: "Берези такі як вдома всюди є, але не так шумлять". Баба Ганя впевнена – дух рідної землі їй допомагає, інакше би не дожила до такого поважного віку. 

Крім того, жінці допомагає виживати добрий гумор і потреба доглядати господарство і неповносправну сестру Софію, яка майже не говорить через розумові розлади і не може ходити. 

Господарство у баби Гані невелике – город, шість курей і півень. Земля в Купуватому торфяна, без добрив дає небагатий врожай, але на харчування вистачає. Курей жінка тримає більше заради яєць, бо м'яса не їсть.

Рецепт паски від баби Гані 

Нагріти літр молока. Додати пачку (брикет) дріжджів, борошно (з кілограм), грам 300 масла, ванілін, 5 яєць (можна і більше, але тоді паска буде жовтою). Вимішати, залишити тісто підніматися. 

Випікати в печі близько години – години і 10 хвилин. 

Паска ніколи не перепікається. 

У день, коли ми відвідали Ганну Олексіївну, вона пекла паски, хоча Великдень уже майже тиждень як минув. Питаємо, що найбільше любить готувати – зізнається, що готувати насправді не любить, робить це більше для гостей. Її основна їжа – картопля, ще часто готує вареники чи налисники.

Оглядаємо хату. Будинок старий, старіший за його мешканців, але у доброму стані. У вітальні – фотографії чоловіка Олександра, сина Андрія, він помер у дворічному віці від апендициту, бо не встигли довезти в лікарню кіньми. Найближча і єдина лікарня на всю околицю – в Чорнобилі, за 16 кілометрів від села. 

В хаті є телевізор, показує основні українські телеканали. Найулюбленіший у баби Ганни телеканал – "Інтер". 

На життя баба Ганя не скаржиться, радіє, що є пересувний магазин (так звана "лавка"), в якому можна придбати все необхідне. Ціни у "лавці" адекватні, десяток яєць коштує близько 15 гривень, літр молока – 17 грн. Привозять продукти раз на два тижні. 

Ганна Олексіївна – свого роду символ села. Через її гостинність і відкритість до людей жінку знають далеко за межами Чорнобильської зони. Така увага їй тільки приємна, адже понад усе баба Ганя любить спілкуватися.

Село Теремці – найвіддаленіший куточок нашого маршруту. Аби дістатися його, треба проїхати Чорнобиль іще довго калатати на Схід шляхами різної твердості покриття поміж лісів та закинутих ставів, що нині більше схожі на лани – так позаростали. Самі Теремці причаїлися неподалік білоруського кордону на березі Дніпра – тут його верхів'я, тож могутня і знайома кожному українцю річка дивує своєю незвичною вузькістю. Кількома кілометрами нижче за течію – ствір Прип'яті та Київське море. 

 

Теремці

Кількість мешканців напередодні аварії на ЧАЕС: 463 людини.

Кількість мешканців станом на 2017 рік: до 30 осіб.

Розташування: Південно-східна частина кордону зони відчуження, по якій проходить і державний кордон України та Республіки Білорусь, 23 км від міста Чорнобиль, 32 км від ЧАЕС. 

Перша згадка: не встановлена. 

Село з трьох боків оточене річками Прип'ять і Дніпро, а також Київським водосховищем. Воно є одним з найчистіших в зоні відчуження і було виселене внаслідок віддаленості від інших «чистих» регіонів.

 

Напередодні аварії тут проживало понад 450 мешканців, сьогодні – до 30 самоселів. Була своя середня школа, клуб, бібліотека. Теремці могли б уникнути забуття – вони є одним з найчистіших населених пунктів Зони відчуження – проте визначальну роль зіграла віддаленість населеного пункту. З Півночі – Білорусь, на Заході та Півдні – забруднені й відселені території, Чернігівська область на Сході – за Дніпром. Ані мостів, ані доріг, ані надії: лишати такий клаптик було недоцільно, тож його "відчужили" за компанію. 

Візит до обійстя Валентини Саченок (вона жартує, що прізвище її від "сачкувати",тобто нічого не робити, але вона працює по мірі можливостей ) починається досить несподівано для Зони – з дзвінкого собачого гавкоту. За парканом бачимо доглянуте подвір'я, не менш доглянутий город і чимало квітів – деякі накриті, аби захистити від примх цьогорічної квітневої погоди. Першою нас зустрічає донька хазяйки, Вікторія, що якраз приїхала провідати мати та допомогти. 

 

Згодом з'являється і сама господиня – з паскою в руках, аби привітати гостей, як належить. На грудях – медаль ліквідатора: краплина крові на блакитному тлі, пронизана пунктирами різних типів випромінювання – альфа-, бета-, гамма-. Спілкуємося на подвір'ї – на небі розвиднілося, тож посидіти на сонечку приємно всім. Неподалік ловить ящірок кицька Мурка, під ногами, майстерно давлячи на совість жалісним виглядом і випрошуючи паску, плутається пес. Його ім'я Валентина Іванівна делікатно не називає. Каже, брали вже з іменем, і воно не гарне. Згодом ми те прізвисько таки почуємо і зрозуміємо – з почуттям гумору у попередніх хазяїв все було добре, навіть занадто. 

 

На момент аварії родина Валентини Саченок жила у Прип'яті. Місто жінка згадує дуже тепло – ця теплота проходить, напевне, у спогадах всіх мешканців супутника ЧАЕС, що не дивно: Прип'ять була молодим містом і за віком (на відміну від 800-річного сусіда Чорнобиля, їй було лише 16), і за населенням, комфортним, з якісним постачанням – "за першим розрядом". За словами Саченок, на вулицях було дуже чисто – асфальт там мили і до аварії, ніхто ніде папірець не кине. "Такий порядок був, таке чисте місто, таке гарне – наче з космоса спущене!" – згадує Валентина Іванівна. 

 

Працювала вона на "швидкій допомозі". Самого вибуху не чула, але серед ночі, о 1:30, її розбудив телефонний дзвінок. Добігти до апарату не встигла, проте розуміла – в таку пору дарма не непокоїли би. Зовсім скоро пролунав дзвінок вже у двері – приїхала фельдшер, яка повідомила про аварію і сказала збиратися на роботу. Там вже було людно: привозили людей з ЧАЕС, надавали їм допомогу, найтяжчих гелікоптерами, що сідали тут же, на майданчику біля медчастини, забирали "на Москву". 

Що ж сталося на станції, Саченок дізналася вже від співробітників – офіційно ніхто нічого не казав. Вранці відпросилася на кілька годин додому, позачиняла вікна, лишила дітей (доньці було 14, сину – 17) вдома. Взялася наводити "мікроклімат" – мити з марганцівкою стіни та підлоги, аби хоч якось убезпечитися від невидимої загрози. Сповістила про аварію родичів та знайомих, розповіла, що робити. "Все дзвеніло кругом. Волоси мила-мила – ніяк не відмивалися", – згадує жінка. 

З Прип'яті їх вивезли до Києва за 48 годин. 

 

Далеко не всіх вимушених переселенців 1986 року радо зустрічали на новому місці. Декого родичі не пускали в хату – боялися, що заражені. Валентині Іванівні пощастило – її зустріли радо. Сама вона продовжила працювати в процедурному кабінеті в Зеленому мисі, що неподалік Чорнобильскої зони. До Теремців повернулася років за п'ять. 

На відміну від інших чорнобильських бабусь, Валентина Іванівна – не місцева. Вона народилася неподалік, у Іванківському районі. З Теремців був її чоловік, з яким вона прожила 45 років. Він також був задіяний в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Цієї зими буде 10 років, як його не стало. "Тут батьки його жили. Я в 20 років заміж пішла, і так ми періодично сюди до них приїжджали – вже 50 років їздимо", – пояснює вона. 

 

Це ж і спонукало жінку повернутися до Зони відчуження. "Мій же чоловік – один єдиний, перший шлюб і останній. Він хотів, щоб його тут похоронили. А я вже лишилася і доглядаю за могилкою. Тут мені все рідне вже, стільки ж років пройшло. Мені тут подобається жити. І я тут буду вмирати і нікуди не поїду", – пояснює вона. 

Чому Саченок в Теремцях подобається – не важко зрозуміти. Місця тут надзвичайні. Зовсім поряд – річка, ліс. Ягоди, гриби, трави – збирати можна все. Щоправда, каже баба Валя, для того ще треба місця знати, але загалом екологія тут добра – після аварії в Теремцях навіть пункту санітарної обробки не було. 

 

Нинішню хату – замість старої, батьківської – подружжя Саченок будувало вже власноруч років 40 тому. Будинок цей з вапняку, ще й обмазаний глиною, тож взимку він добре тримає тепло, а влітку зберігає прохолоду. Зараз, тішиться Валентина Іванівна, хату трохи "підшаманили", поставили пластикові вікна, бо старі були холодні. Допомагають жінці в цьому діти – донька, її зять та племінник, що охоче приїжджають до Теремців. 

З господарства у Валентини Іванівни – пес, кицька та город. Курей, як баба Ганя, не тримає – каже, їх стерегти треба, бо коршунів багато. "Я краще, коли є вільний час, на рибалку на Дніпро схожу, посиджу" – сміється вона.

 

 

На подвір'ї у Саченок дуже багато квітів. Валентина Іванівна дуже їх любить, хоча улюблених не має. Бо все, що цвіте і пахне, що зеленіє і живе на землі, треба цінувати. "Хай воно краще ростуть квіти, чим кропива росте. Але і кропива треба", – пояснює жінка. 

Попри поважний вік, Валентина Іванівна не хнюпиться і вважає, що кожен має поставити собі планку в сто років і прагнути дожити до неї. Собі поставила таку ж , тим більше, що мати її дожила майже до 90, а бабка – до 95. Розповідає, як боролася з радіацією, якої в аварійній Прип'яті їй дісталося чимало: на всі гроші купувала соки – кизиловий, яблучний, виноградний, будь-який – пила їх сама і поїла дітей. Загартовувала організм – купалася по Іванову взимку, багато рухалася. А ще заготовляє багато трав. Завдяки цьому, каже, і жива. 

Вона переконана, що на землі не має бути зброї, бо треба цінувати, що дано, і жити мирно. А ще не треба будувати. 

 

Олекса Шкатов, Олександр Хоменко
Фото: Олександр Хоменко
Відео: Олексій Скачков