загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Джеймс Мейс: 15 років тому пішла у засвіти людина, завдяки якій світ дізнався про Голодомор

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

П’ятнадцять років тому, 3 травня 2004 року, відійшов у засвіти Джеймс Мейс – американський історик, політолог, журналіст, завдяки дослідженням якого світ дізнався про Голодомор в Україні. Доки Україна пам’ятатиме про своїх убієнних голодом синів і дочок, вона згадуватиме і Джеймса Мейса.

Про це у Facebook написала дружина Джеймса Мейса, письменниця Наталя Дзюбенко-Мейс.

Подаємо її допис у повному обсязі:

«Я не народився в Україні, мої предки ходили по інших краях, але ті, хто мене знає, знають, що я витратив забагато років і зусиль, займаючись Україною, щоб сьогодні залишатися осторонь тих загрозливих процесів, які я спостерігаю тут» – це Джеймс Мейс.

Навіть вічність, або те, що ми називаємо людською пам’яттю, прагне облаштувати свої пенати з певним комфортом. Стираються дрібниці, деталі, які не вміщаються в усталені рамки, стираються індивідуальність, людська теплота образів, відбувається певне перегрупування смислів і канонів, та по суті химерна сяйлива ріка людської пам’яті ніколи не виходить зі своїх берегів навіть якщо це стосується велетенських катаклізмів, розривів історичної матерії. Таких страхітливих подій як Голодомор, історичної воронки, яка затягнула в себе мільйони життів. Спливає час, все утрамбовується, щось забувається, щось висвітлюється. Навіть якщо це стосується відважних одинаків, які кидали виклик усталеним нормам, і збурювали навколо себе невидимі людським оком стихії. Коли вони міняли світ. Важко, з надзусиллями, часто ціною власного життя.

Та я знаю, що Джеймса Мейса пам’ятатимуть. Легенди і міфи розвиваються за своїми невловимими принципами і не надто зважають на чиїсь уподобання чи побажання. Фахові історики дратуються, коли я щось намагаюся розповісти про Джеймса, як про людину, на їх глибоке переконання це несуттєво, вони знають більше і визначають точніше. А суб’єктивізм лише заважає, сковує розвиток наукових ідей, концепцій, дефініцій. На моїх очах відбувається своєрідна підгонка життя і творчості Джеймса Мейса під певні лекала, де всі деталі в тій химерні складанці повинні обов’язково зійтися. Зайве, незручне опиняється за бортом. Я відповідаю, що це ймовірно, та, навряд, чи правда. Бо підлаштування його поглядів, його жагучої всепоглинаючої спраги справедливості під чиїсь уподобання, навряд чи це те, що принесе комусь якусь користь. «Сумна спадщина тоталітаризму і геноциду буде проявлятися ще довго. Можливо завжди. Почуття історичної покривдженості в індіанців з часом стає дедалі гострішим. Історична пам’ять жива у кожного народу. І поки жива Україна, вона плакатиме за своїми безвинно убієнними синами. Проте спадщина диктатури, бюрократизму – річ інша і значно небезпечніша. Тут потрібні не сльози, а гнів, з законом «волосатої лапи» треба боротися нещадно і послідовно. Цю грядку треба прополоти, і цього ніхто не зробить в Україні, окрім самих її громадян», – писав Джеймс Мейс.

О, звісно, мені дорога кожна його стаття, кожна думка, навіть кинута мимохіть. Повз його книги, праці видані в газеті «День» у видавництвах «Києво-Могилянська Академія», «Кліо», «Комора» нині можна пройти мимо. Бо складно, важко, боляче. Не такого чтива нині вимагає читач. Чи прагнув Джеймс аби кожен знав, пам’ятав щоденно усі деталі найбільшого злочину Кремля – геноциду проти українців? І так, і ні. Він хотів, аби ми знали набагато більше. Щоб ми втягнули в себе весь колосальний досвід багатьох поколінь з усіх сфер життя. Бо ми не те, (як з чиєїсь дурної голови нам засіяли в мізки), що жуємо, а те, що думаємо, відчуваємо, мислимо. Що знаємо. А наш світогляд визначають наші знання, наша пам’ять. Тож доки Україна пам’ятатиме про своїх убієнних голодом синів і дочок, вона згадуватиме і Джеймса. Науковці розбиратимуть, аналізуватимуть, відхилятимуть, критикуватимуть. Так і має бути. Але народ пам’ятатиме про дивного іноземця, який по синівському любив цю землю, її народ. Який пішов на поклик тих, хто прагнув світла, молитви, правди. Вони його покликали І їм, очевидно, все ж було видніше кого обирати.

Довідка:

Джеймс Ернест Мейс народився 18 лютого 1952 у Маскогі, Оклахома, США. У 1973 р. отримав ступінь бакалавра в Університеті Оклахоми. Вступив на магістратуру з права в тому ж університеті, але потім вирішив кинути юриспруденцію, вважаючи її дисципліною, яка є одним із знарядь підтримки несправедливого суспільного ладу. Вступив до Університету Мічигану на магістратуру за спеціальністю «Російська історія». В університеті він хотів досліджувати радянську історію 1920-х років, коли в СРСР ще зберігалася відносна ідеологічна свобода. Мейс звернувся до професора Романа Шпорлюка, як до фахівця з творчості провідного радянського історика-марксиста 1920-х рр. Михайла Покровського, але Шпорлюк натомість запропонував йому займатися історією українського націонал-комунізму. У 1981 році Мейс отримав ступінь доктора філософії з історії, захистивши дисертацію на тему «Національний комунізм у Радянській Україні 1919–1933 рр.», опубліковану у 1983 році. Завдяки цій праці він став одним з основних американських спеціалістів з історії радянської України. У 1986–1987 роках Джеймс Мейс був виконавчим директором комісії дослідників (юристів та істориків) при Конгресі США, які повинні були дати оцінку Голодомору 1932–1933 років. Мейс не був членом комісії, проте її часто називали «комісією Мейса». Саме він займався написанням звіту комісії.

У 1984–1985 роках брав участь у гарвардському проекті щодо джерел про Голодомор 1932–1933 років. Організував дослідницьку програму «Усна історія українського голоду 1932–1933 рр.». Згодом свідчення були використані у роботі Комісії США щодо Голоду в Україні та видані у тритомнику.

Мейс з обуренням згадував позицію декого із західних славістів, «совєтологів» й інших знавців радянського тоталітаризму, які відмовлялися визнати, по-перше, жахливу кількість жертв цього комуністичного експерименту, а, по-друге, відповідальність за свою злочинну сліпоту, бо саме 1933-го офіційний Вашингтон визнав СРСР і встановив із ними дипломатичні зносини.

1981 року був запрошений Омеляном Пріцаком до проекту створення книги Роберта Конквеста «Жнива скорботи». Конквесту був потрібний помічник для роботи над невідомою для нього джерельною базою. Саме в цей час з’явилися перші статті Мейса про Голодомор.

У 1993 році Джеймс Мейс переїхав зі Сполучених Штатів у Київ, де одружився з Наталією Дзюбенко.

З 1995 по 2004 роки був професором політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», викладав етнополітику, політику США та Канади й політику Центральної та Східної Європи.

У 2001–2002 роках – професор Міжнародного Християнського університету в Києві.

Працював у газеті «День» з 1997 по 2004 роки.

Помер у Києві, 3 травня 2004 року, похований на Байковому цвинтарі.

26 листопада 2005 року президент України Віктор Ющенко нагородив Джеймса Мейса орденом князя Ярослава Мудрого II ступеня (посмертно), а 2 грудня 2005 року підписав розпорядження про вшанування пам’яті Джеймса Мейса.

У 2008 році за ініціативи газети «День» заснована Премія ім. Джеймса Мейса. 

 

Джерело:
До списку новин