Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.
Мене звуть бабця Надя. У 93 роки – маю певні досягнення: я єдина українка, яка у такому віці сідає на шпагат. А ще – нещодавно почала вести блог на Galnet про життя після 90. Днями, наприклад, розповідала про дихальні вправи і гімнастику, які допомагають мені бути у формі.
Тут ви можете прочитати, як це, коли вам тільки 16 років, а довкола починається війна.
А сьогодні хотіла б вам розповісти про нюанси старіння.
Старість, насправді, не страшна. Ти залишаєшся тим самим, ким був. Просто тіло починає тебе трохи «підводити». Але і з цим можна справитись, якщо правильно до цього ставитись. І допомагати своєму тілу «бути у формі».
Старість проявляє себе зовнішніми ознаками
Перше, що найбільш помітне: шкіра на плечах та шиї починає обвисати, обличчя орють зморшки. Цього можна і не помітити, якщо не дивитись у дзеркало! Скільки разів було, що я в окулярах починаю розглядати фото чи заглядаю у люстерко – і спершу дивуюсь «хто це?», а потім починаю сміятись «це ж я!». А ось і правильне ставення – геть усі дзеркала! Жартую. Насправді рішення – у правильному ставленні. Можна засмутитись, а можна – сміятись. Навіть над собою. Якби я сумувала кожного разу, коли бачила, прояви старості на своєму тілі – то, мабуть, зараз би усього цього не розповідала, не дожила б до такого віку.
Друге: зір теж починає падати. Виписують тобі одні окуляри, другі, треті… Далі (з окулярами на лобі) доводиться брати збільшувальне скло, щоб розібрати дрібні літери. Так довго не почитаєш. Цього мені бракує найбільше. Сісти – і за раз прочитати цілу книгу. То очі втомляться, то руки – книгу тримати. Доводиться «дозувати». Або просити щоразу дітей дістати десь книгу з великими літерами та широким інтервалом між рядками.
Взимку їздили з донькою дивитись на львівську ялинку. Трохи довелось подолати шляху – я живу у Кам’янці-Бузькій, але воно того вартувало
Третє: очинаєш гірше чути. Візити до ЛОРа стають регулярними (раз у пів року/ рік). Але це гарна нагода – трохи соціально поконтактувати. Похід у поліклініку – завжди пригода. Жартую. Хоча там і справді можна зустріти у черзі багато знайомих. Найгірше лиш те, що вони «діляться» / скаржаться на свої болячки. Уникайте людей, які скаржаться. У кожного є проблеми, але краще витратити сили на їхнє вирішення, аніж на розповіді про них.
Четверте: випадають зуби. Діти, бережіть зуби з молоду! Весь час це повторюю. І ще не спішіть міняти свої, хоч і погані зуби, на протези (якщо звісно є можливість вибору). У мене дуже неприємні спогади щодо встановлення імплантів. І ще, як потім я дізналась – імпланти/ протези теж мають свій термін служби: 10-12 років. А якщо ви збираєтесь, як я, жити трішки довше, найкраще почати дбати про свої зуби уже сьогодні.
П’яте: cмакові рецептори працюють уже не так. Можна кілька разів посолити страву і не помітити, тобто – не відчути. Стараюсь краще взагалі не досолювати. Моя мама завжди казали: «Недосол – на столі, пересол – на голові!».
Шосте: зменшується чутливість пальців та й шкіри загалом. Мені, наприклад, стало набагато складніше шити. Голка може вислизнути з рук у найнезручніший момент. Тому, порада або лайфхак (як каже внучка) – завжди рахую голки до початку роботи і в кінці, щоб жодна не вислизнула. І ще тримаю магніт на шнурочку напоготові – щоб потім утікачку швидко знайти і на неї випадково не сісти.
Оперний театр – дзеркальна зала
Сьоме: починаєш сповільнюватись. Хочеш, як колись – все швидко-швидко зробити. Але, ні – мусиш робити повільно і вдумливо. Я якось збирала павутину зі стелі і хотіла «шустро» зіскочити із табуретки. То бевкнулась на землю – як наслідок, три шви на голові. Тому доводиться самому себе призупиняти. Одразу важко було до цього звикнути. Але потім просто починаєш приймати це – що тепер все йде повільніше. Як заспокоює мене онука – «бабця, а куди тобі поспішати?». А й справді, куди ми всі поспішаємо?
Восьме: трохи приємного у цьому списку – спогади. Починають пригадуватись давно забуті історії та пригоди, які колись з тобою стались. І тепер вони наповнюють та насичують твоє сьогодення. Щось, як згадається – одразу хочеться з усіма поділитися, щоб все відновити у своїй пам’яті. А найцікавіше – розказуєш і не один раз, часто повторюєш ключові моменти чи казуси.
Тому, ще одна порада: живіть цікаво та інтенсивно, не втрачайте можливостей, поки ви швидкі та молоді (це я про всіх, хто за мене молодший хоча б на рік). Щоб потім розповідати своїм онукам і правнукам різні цікаві історії і жодного разу не повторюватись.
А ще – купуйте те, що вам подобається. Одягайте красивий одяг, який відкладаєте на потім, як нарядний. У мене був період у житті, десь у років 80 – коли я готувалась, як і більшість, до смерті. Ось ці черевички, ось цей костюмчик – на смерть. А як довелось їхати до театру чи до опери – вирішила, що ще рано робити такі відкладання. Краще нарядитись і їхати за враженнями. Не відкладаєте життя на потім. Життя – це те, що відбувається з вами тут і тепер. Насолоджуйтеся ним.
Якось моя донька (якій 50 років), сказала – «Мамо, так страшно старіти…» Я розсміялась. У 50 – ще не старість. У 50 життя лише розпочинається! І взагалі, не важливо скільки тобі років. Якщо вміти радіти життю – кожній його миті, тоді ти будеш щасливим завжди. Просто з роками – трішечки може уповільнитися час…
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
