Анатолій Степанюк нещодавно відзначив свій сімдесятирічний ювілей, але пенсіонером називати себе не любить. Як і не любить сидіти без діла: якщо не майструє щось у столярні, то в нутрощах телевізора порпається чи над травами, власноруч зібраними й висушеними, чаклує – усі полиці в майстерні слоїчками із усіляким зіллям заставлені. У Яруні, де мешкає все життя, мабуть, нема такої хати, у котрій не знали б його. А село це не мале, районним центром колись було.
Передусім, відомий Анатолій Степанюк у селі та околицях як неперевершений телемайстер. Цій справі присвятив понад чотири десятки років, пройшовши усі можливі щаблі галузевої кар’єри: рядовий ремонтник, завідувач ательє, директор комунгоспу. А захопився радіотехнікою ще в шкільному віці, який припав на далекі п’ятдесяті, коли радіоприймач в оселях ярунців був такою само рідкістю, скажімо, як комп’ютер у дев’яностих. Тоді ж і першого власного приймача зробив самотужки.
І не простого, а вмонтувавши в книжку.
– Чим я тільки в дитинстві не захоплювався?! – згадує пан Анатолій. – Що не побачу – за все хапався, усього хотів навчитись. У яких тільки гуртках шкільних не перебував: і фотографічному, й образотворчому, і різьбярському. А як захопився аматорським кіно, то навіть фільм зняв про шкільні будні, за який мене нагородили путівкою в Одесу, в молодіжний табір… Усе в мене виходило, все міг зробити. Добру зорову пам’ять мав (та й зараз на неї ще не скаржуся). Варто мені щось показати, навіть один раз, можу його передати до найдрібнішої деталі.
– І все ж ви в ту пору прославилися в Яруні як музикант?
– Було і таке захоплення. Навчаючись у п’ятому класі, записався до духового оркестру, що діяв у районному будинку культури. Перевіривши мій музичний слух, дали кларнета – своєрідну першу скрипку серед духових інструментів, потім самотужки опанував трубу, згодом – баян. А коли директор будинку культури, що керував духовиками, десь виїхав із села, очолити оркестр попросили мене. Я тоді у восьмий клас лише-но ходив. А в дев’ятому організував при будинку культури ще один оркестр – естрадний.
– Тож і не дивно, чому ваш син став музикантом і творцем власних мелодій (автор має на увазі сучасного українського композитора Сергія Степанюка, більше відомого під іменем Сергій Ярунський). Чував, що у дитинстві він був справжнім вундеркіндом?
– Так, Сергій – природжений музикант, змалечку до звуків прислухався, виловлюючи їхню мелодику. Бувало, на горщику сидить, то кришкою вибиває такти й ритми… Уже тоді мав гострий слух, запам’ятовуючи мелодії з першого разу, а коли щось скомпоновував своє, то, не знаючи нот, тримав у пам’яті. Звісно, ми віддали його в музичну школу, то він так захопився музикою, що став забувати про навчання загальноосвітнє. Часом доводилося навіть ховати від нього баяна, щоб сідав за підручники. Сергій так гарно грав, що йому навіть зіпсували шкільний атестат, щоб не міг вступити в музичне училище та зостався в Яруні ще хоча б на рік, бо на ньому трималися всі шкільні вечори й інші заходи. Але в училищі на зіпсований атестат не зважили – абітурієнта з такими музичними здібностями гріх було не прийняти.
– Чому ж усе-таки ви покинули музику?
– Переважило захоплення технікою. Що не кажи, але я все ж таки технічна людина. Та й обставини цьому посприяли. В армії, попри мою музикальність, довелося служити не в якомусь полковому оркестрі, як-то трапляється з більшістю призовників, які на «гражданці» були музиками, а в радіотехнічний бригаді. Зрозуміло, що направили туди не випадково – знали ж бо про моє захоплення радіо. Служба стала чудовою школою вдосконалення й розвитку моїх знань у цій галузі. Там я не тільки ремонтував військову радіотехніку, а й прилади, якими користуються радіомайстри. Так що після армії не задумувався, де шукати роботу: відразу подався в Новоград, у телеательє.
– Уже мали якийсь документ про відповідну кваліфікацію?
– Оскільки я не вчився в спеціальному училищі, то і документа про фаховий рівень не мав. Але в майстерні папірця не вимагали. Лише спитали, що вмію робити. Я сказав, що можу ремонтувати транзисторні радіоприймачі. Дали один поламаний – мовляв, показуй, що вмієш. Я і показав. У завідувача очі загорілися. Завів мене в якусь кімнатку, а там тих транзисторів штук сто пилом припадає. Виявляється, у ті часи в районі ще не було жодного майстра, хто міг би дати раду новинці радянської радіоапаратури. До вечора я тоді відремонтував їх із десяток – і щодо моєї кваліфікації нікого в ательє вже не виникало сумнівів. У Новограді пропрацював лише кілька років, а затим зумів виклопотати в начальства й відкрити ремонтну майстерню в рідному Яруні. Виїжджав часто і на села, де не було телемайстрів. Одного разу під час такого виїзду за робочий день зумів одремонтувати 24 телевізори (при нормі шість штук для майстра найвищого розряду), поставивши своєрідний рекорд України.
– А що, і телемайстри змагалися?
– Авжеж. Щороку в Житомирі проводилися конкурси на кращого телемайстра області. Брав участь у ньому не раз, ставав переможцем і призером.
– А тепер ще й травником стали, людей лікуєте?
– Лікувальними травами захопився серйозно. Але це для себе, для сім’ї, лікувати інших не беруся. Це надто відповідальна справа.
Ігор СЛАВИЧ
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
