Шість довгих років війни: як ми змінилися та що дізналися про друзів і ворогів?

6 довгих років війни. Чи зміниться це число, чи додасться до нього +1 рік? 2191 день по 24 години в кожному. Що ми про себе дізналися за цей час? Що ми дізналися про наших друзів і ворогів, в чому ствердилися?

6 довгих років війни. 2191 день по 24 години в кожному. Обертаючись назад, перед очима постають сюжети телевізійних новин — захоплення Слов’янська, Краматорська та Дружківки, перші бої, хвилі мобілізації, добровольці та волонтери, полонені та поранені, збитий переповнений десантниками український “ІЛ” та малазійський “Боїнг” з трьома сотнями невинних цивільних пасажирів, дві серії мінських угод, криваві котли в Іловайську та Дебальцеві, легендарні аеропорти в Донецьку та Луганську...

6 довгих років війни. 2191 день по 24 години в кожному. Близько 2 мільйонів біженців, більше 40 тисяч зруйнованих житлових будинків, шкіл і лікарень. Кількість загиблих на цій війні перетнула позначку в 13 тисяч. Від 4 до 5 тисяч з них, за різними цифрами, українські військові. По зниклих безвісти офіційної цифри немає...

6 довгих років війни. 2191 день по 24 години в кожному. Ми далі гортаємо щоденні зведення штабу ООС, надіючись не знайти поруч жіночих і чоловічих імен оту страшну звістку — загинув. На жаль, сім’ї продовжують отримувати похоронки і тіла.

6 довгих років... Чи зміниться це число, чи додасться до нього +1 рік? 2191 день... Що ми про себе дізналися за цей час? Що ми дізналися про наших друзів і ворогів, в чому ствердилися?

Публікуємо серію відповідей лідерів громадської думки, тих, кого ми добре знаємо — дивимося, слухаємо, читаємо, а саме: журналіста, оглядача “Крим.Реалії” Павла Казаріна, телеведучого, актора, волонтера Сергія Притули, письменника, журналіста Остапа Дроздова та політолога, активіста Руху опору капітуляції (РОК) Дмитра Сінченка.

ЧИ СТАНЕ ШЕСТИРІЧНА ВІЙНА — СЕМИРІЧНОЮ?

Павло Казарін: “Мені здається, що ця війна приречена тривати рівно до тих пір, допоки одна зі сторін не доб’ється своїх цілей. Задачі РФ — це повернути Україну в формат буферної держави, формат, в якому вона існувала в період 2010-2013 років. І допоки це завдання Кремль не вирішить — використовуватиме всі наявні політичні, військові та дипломатичні важелі. Щодо України, то зупинити війну на своїх умовах ми зможемо лише тоді, коли РФ відмовиться від ідей по реконструкції “СРСР 2.0.”. До того часу війна триватиме або у в’яло-текучій фазі, або переходитиме до періодів загострення. І в цьому разі ми повинні позбутися будь-яких ілюзій щодо можливостей домовитися мирним шляхом з країною-агресором. Російське керівництво не залежить від настроїв свого виборця, а тому здатне витрачати на війну з нашою країною роки і мільярди”.

Остап Дроздов: “Ця війна назавжди. Допоки на мапі світу існуватиме чорна діра під назвою Раша – доти ми приречені воювати за свою Україну, яка може відбутися лише як потужний антиросійський державницький проект. Ті, які «усталі» і яким подавай мир під путінським соусом, хай ідуть під три чорти й на три букви. Я радив би не зважати на наших імбецильних соотєчественніков, які навіть на 7-му році війни досі не вдупляють, в який історичний час живуть і що відбувається за межами їхньої порожньої черепної коробки. Ця війна має один-єдиний варіант перемоги. Це навіть не повернення територій. Це навіть не відновлення суверенітету над окупованими землями. Це навіть не реінтеграція Криму (тут я скептик). Це щось значно цінніше. Перемогою у цій війні буде остаточний вихід із «русского міра». Бо «русскій мір» – це той концепт, який трактує Україну винятково проросійською. Ця війна не за Донбас. Ця війна – за повний розрив пуповини з Рашею. І не треба себе дурити. Україна може бути самостійною й незалежною, але якщо вона при цьому далі буде проросійською – то вважайте, у нас нема України. Тому вся ця війна зводиться до простої істини: все російське повинне стати ворожим усередині нашої країни. Мир на базі проросійськості чи ватності половини населення – це поразка”.

Сергій Притула: “Чи стане шестирічна війна — семирічною? Швидше за все — так. Навіть якщо гіпотетично уявити, що Путін виводить війська з Донбасу (у що дуже слабо віриться в короткостроковій перспективі), то питання окупації Криму нікуди не зникає. І якщо ми бачимо якісь пропозиції та ідеї по деокупації Донбасу з боку українського політикуму, то якоїсь притомної “дорожньої карти” по поверненню окупованого півострову як не було, так і немає. І це, направду, дуже тривожить”.

Дмитро Сінченко: “Мушу розчарувати всіх "втомлених від війни", єдиний спосіб припинення війни — це перемога однієї із сторін. Тобто війна припиниться, коли припинить своє існування одна з ворогуючих сторін - або Україна, або Росія, у її нинішній формі. А це навряд чи відбудеться цього чи наступного року. Підемо далі. Якщо Україна програє війну і знову стане частиною відновленої Російської імперії, чи настане мир на території України? Тому єдиний спосіб припинення війни по-українськи — це перемога над Росією. Скажете фантастика? Аж ніяк. Лише за минуле століття Росія розвалювалась двічі. Цей процес необхідно прискорити і зробити контрольованим”.

ЩО МИ ДІЗНАЛИСЯ ПРО СЕБЕ ПРОТЯГОМ ЦИХ ШЕСТИ РОКІВ?

Остап Дроздов: “Ми зомліли від кількості бидлотного населення. Відбувся глибокий розподіл суспільства на притомних і непритомних. Усе тримається на якісній і дієвій меншості притомних. Ця війна поставила питання руба: яким є наш народ і чи вартий він на українське, а не малоросійське майбутнє. Я глибоко розчарований нашими людьми. Не буду приховувати, я не припускав аж такого зашкалу ватності. Я вважав, що війна загострить бодай у частини совка оте громадянське чуття, яке мусить у собі мати жива мисляча людина. Виявляється, ні. Значну частину населення становить внутрішній колаборант. Водночас війна породила пласт чудових, свідомих, пасіонарних громадян, і всі зусилля україноорієнтованої спільноти повинні бути спрямовані на міцнішання оцього хребта, на якому висить атрофоване м’ясо непритомних”.

Павло Казарін: “Одне з отого найголовнішого, що відбулося протягом шести років в суспільній свідомості — це те, що Україна для значної кількості громадян перестала бути просто даністю, а стала цінністю. І такі події, як Майдан та російське вторгнення, вони стали ніби ударом дефібрилятора для українського організму, який на той час знаходився в стані коми. А після цього “удару” він зненацька прокинувся, ожив і тканини організму почали досить активно функціонувати. Зрозуміло, що зараз ми продовжуємо стикатися з наслідками тієї ж коми у вигляді слабкості та нестійкості державних інститутів. Але, тим не менше, 2014 рік для України багато в чому став точкою набуття реальної, а не імітаційної незалежності від колишньої імперії. На жаль, в 1991 році цього остаточного розриву так і не сталося. І Україна довший час існувала, що називається, в буферному, прикордонному форматі. А ті процеси, через які ми сьогодні проходимо, вони неминуче мали супроводжувати здобуття реальної незалежності. В цьому сенсі, історичний час, в якому ми нині живемо — це не 2020-й, а умовний 1997-й. І ще один важливий момент: мені здається, що в українському суспільстві нарешті завершилася значна частина тих дискусій, які велися протягом “імітаційного” періоду незалежності, себто ми більше не сперечаємося про те, де знаходиться наша столиця — в Києві чи в Москві, ми більше не сперечаємося про кількість державних мов, а також - про вектор власної інтеграції. Тому, події останніх шести років дуже сильно переформатували простір українського, простір допустимого в нашій країні”.

Дмитро Сінченко: “Ми дізналися, що ми не такі вже й слабкі, як нам здавалося. Ми майже голими руками зуміли зупинити рух однієї із найбільших армій у світі. І час грає на нашу користь. Наша армія стає все більш боєздатною і сильною, а в Росії щодня погіршується її економічний стан. Адже це не росіяни зупинилися в межах ОРДЛО, це ми їх зупинили. Якби не наша армія, не наші волонтери, не наші добровольці, то росіяни б окупували як мінімум половину наших областей, передусім сходу і півдня, як вони і планували. Тому ми дійсно сильні, і у власні сили потрібно вірити”.

Сергій Притула: “Дізналися, що не все так погано, як могло бути. Самоорганізація українців на досить високому рівні. Ми вміємо об’єднуватись перед обличчям ворога. І я зараз не тільки про волонтерську підтримку Армії. “Брунькування” пішло в інші сфери: підтримка закладів дитячої онкології та лейкемії, на слуху проекти по роботі з дітками аутистами чи з синдромом Дауна, підтримка сиротинців, людей похилого віку. Останніми роками викристалізувалась частка активістів, яких ні влада на місцях, ні у верхах не може ігнорувати. Минулий рік став прецедентним в оновленні політичних еліт. Наскільки фаховий підбір нових політиків – це вже похідне питання, але запит був і його задовільнили. І зроблено це було у мирний, демократичний спосіб. Є багато і проблемних ділянок. Приміром, людьми й далі маніпулюють, брудні технології сягнули апогею, але зараз я хотів би зупинитись, радше, на позитивних моментах”.

ЩО МИ ДІЗНАЛИСЯ ПРО НАШИХ ДРУЗІВ І ВОРОГІВ?

Сергій Притула: “Про друзів ми дізнались те, що їх небагато, але вони є: це Литва, Канада, Естонія, Грузія… Себто країни, які послідовно нам допомагають і є нашими рупорами у геополітичних регіонах, та міжнародних організаціях. З низкою інших країн ми маємо хороші гуманітарні контакти, згадати, хоча б, скільки наших поранених “поставили на ноги” польські, ізраїльські, чеські, німецькі, американські лікарі. З основними геополітичними гравцями трохи складніше. Ми відчуваємо підтримку США, Німеччини, Франції. Але у багатьох випадках вони діють, звісно ж, насамперед в інтересах власних громадян та власних економік. І нам не можна їх за це засуджувати. Нам потрібно розвивати країну так, щоби ми були привабливими їм не тільки в контексті моральної та, частково, геополітичної підтримки, але й у контексті економічної співпраці.

А з ворогами... Ну, все і так зрозуміло. Є відкритий агресор проти якого потрібно тримати оборону силами реформованої армії. І є ряд країн, з якими варто б переглянути співпрацю та стосунки в залежності, приміром, від того, чи підтримала ця країна резолюцію ООН по засудженню анексії Криму. Список цих країн відомий”.

Дмитро Сінченко: “Ми дізналися, що наш ворог не такий вже й страшний, адже Росія не має достатньо сили, щоб нас перемогти. Інакше вони зробили б це уже давно. Ми дізналися, що наші союзники не такі вже й демократи, адже цінності для них не завжди на першому місці. Інколи на першому місці для них фінансові інтереси. Тому ми повинні бути єдиними і вірити в свої сили, тоді нас точно ніхто не зможе перемогти. Тоді перемагати будемо ми”.

Остап Дроздов: “Я вважаю, що українцям треба відкривати внутрішній фронт. Бо нема сенсу тримати фронт зовнішній, поки всередині країни нас «взуває» вата. Внутрішній колаборант несе всю відповідальність за війну. Нашим ворогом є не лише Кремль, але й внутрішній чмошник, якого з агресором поєднує значно більше, ніж з українським патріотом. Проросійський громадянин України – це найбільший виклик на найближчі роки. Не було б його – не було б війни, тому що дядя Путін приходить лише по проросійські душі. Вичавлювати проросійськість - це основна вимога до внутрішнього соотєчественніка. Бо Росія воює саме за нього – того, хто сидить у глибинці і мріє про дружбу з гвалтівником, гастролі улюблених артистів і турпоїздки «в Маскву». Наявність такого "громадянина" робить цю війну вічною. Тому корінь успіху в війні лежить саме в нейтралізації оцього колективного посібника путіна всередині країни”.

Павло Казарін: “Україна значною мірою почала проводити ревізію у власних уявленнях щодо правильного і належного. Почала ревізію в питаннях, кого ж можна вважати союзником, а кого противником. Люди, які вважали, що Радянський Союз канув у Лету, що РФ — це сучасна країна, яка крокує в сторону тієї чи іншої форми демократії, вони побачили, що дракон у 1991 році насправді не був знешкоджений. І що ми знову знаходимося на черговому етапі історичного протистояння, яке мало чим відрізняється від подій 100-річної давнини. Багато людей, які вважали, що мирне і безпроблемне співіснування з Російською Федерацією можливе — позбулися цих небезпечних ілюзій. Так само зрозуміли, що в сучасному світі недостатньо бути зручним для своїх сусідів. Найголовніше — це набути образів суб’єктності, вміти продавлювати власну точку зору. Тому що навіть у тих наших сусідів, яких ми традиційно вважаємо партнерами, їх уряди та їх народи першочергово і природно дбають про благополуччя власних країн. І ніхто окрім нас не може виконувати наше домашнє завдання. Тобто, якщо ми хочемо реально чогось досягнути, то маємо бути готовими до того, що цей шлях нам доведеться пройти самим”.

***

Друга серія відповідей лідерів громадської думки, тих, кого ми добре знаємо — дивимося, слухаємо, читаємо, а саме: журналіста, телеведучого Віталія Гайдукевича, журналістки, письменниці Ірен Роздобудько, журналіста, телеведучого Юрія Макарова, письменника, публіциста Яна Валетова і телеведучої, акторки Яніни Соколової.

ЧИ СТАНЕ ШЕСТИРІЧНА ВІЙНА — СЕМИРІЧНОЮ?

Ірен Роздобудько: “Ця війна почалася набагато раніше. Їй уже понад триста років, і нагадує вона мені глибоко приховану підземну річку, котра час від часу виходила на поверхню. Це варто усвідомлювати аби не лякатися того, що відбувається зараз: річку нарешті прорвало. Можливо це те, про що мріяли покоління українців – прорив правди. І яка б вона не була трагічна і гірка, правда все одно краще, ніж брехня, приниження і перекручення історії. А вона в тому, що ми – Україна! – не є братами нікому. Ми можемо бути добрими, наївними, довірливими, приязними до гостей, до сусідів, до партнерів і т.п. – але ми «брати і сестри» лише всередині своєї родини, своєї країни. Якщо ми зараз програємо, то зрадимо всіх своїх предкам -- від козаків Січі до дисидентів-шістдесятників, героїв Майдану і всіх, хто загинув за ці 6 років. Тому варто спокійно налаштуватися на те, що вона може тривати ще довго – в різних виглядах. Так, ми не звикли воювати і бути завжди напоготові, як, скажімо, я це бачила в Ізраїлі. Але треба навчитися. А не йти на поступки ворогу”.

Ян Валетов: “Я не бачу ніяких підстав до того, щоб війна закінчилася. Ні через рік, ні через два. Ні Крим, ні Донбас не повернуть, а забрати їх силою ми не здатні. Нинішня війна - це війна на виживання, на витривалість, на багато років”.

Юрій Макаров: “Нічого не зміниться, доки Росія існує в тому вигляді, в якому вона існує. І навіть якщо там зміниться керівництво, то все одно, треба враховувати, що політика нинішнього російського лідера тримається на солідарній більшості суспільства. Це, на жаль, сувора реальність і нам треба робити ставки не на те, коли закінчиться війна, а коли розпадеться Росія або, принаймні, зміниться до тієї конфігурації, яка не буде небезпечна для решти світу. А це дуже-дуже умовне припущення”.

Яніна Соколова: “Так, стане. Навіть не сумніваюся, що ця війна триватиме і п’ять наступних років. Поки при владі Путін, поки Кремль не поспішає покидати людина з амбіціями щодо відновлення СРСР, яка є відвертим терористом всесвітнього масштабу — війна не завершиться. В якому вигляді вона триватиме — в замороженому чи в активній фазі — можемо фантазувати, тому що про це знають тільки в одному місці — в Москві”.

Віталій Гайдукевич: “Думаю, ця війна триватиме і сім, і вісім, і дев’ять, ба, навіть десять років. Вона триватиме допоки Росія існуватиме в нинішніх кордонах та парадигмі. Тож ми повинні в даному разі бути тверезішими”.

ЩО МИ ДІЗНАЛИСЯ ПРО СЕБЕ ПРОТЯГОМ ЦИХ ШЕСТИ РОКІВ?

Ян Валетов: “Ми дізналися, що говорити про єдність країни зарано. Що багато хто з нас ще подумки живуть в СРСР. Причому, це не пов'язано з віком. Що ніхто нам не допоможе, якщо ми самі собі не допоможемо”.

Юрій Макаров: “По-перше, що ми існуємо. Ми набули суб’єктності. І це незаперечний факт. Те, що цієї суб’єктності не було ще шість років тому — це більш-менш зрозуміло, але це питання артикулювали в режимі радше істерики, сумних ламентацій, а не раціональних тверджень. По-друге, ми здатні солідарно відстоювати свою країну. Причому це не залежить ані від регіону, ані від верстви — це поведінка загально-національна. І це стосується не лише добровольців і волонтерів, це стосується значної частини активного суспільства. А те, що деяка частина є пасивною, але вимагає швидких змін на краще — це радше прояв магічної свідомості. Є такий тип. Це треба лікувати, припустимо, в школі, аби українці позбулися інфантильності, подорослішали і перестали на свою голову вигадувати якісь болячки”.

Яніна Соколова: “За ці шість років ми дізналися, що українці — це одна з найбільш згуртованих та усвідомлених націй в питанні свободи і майбутнього для нас і наших дітей. Це сталося з нами під час Революції гідності. Ми змогли показати і владі Януковича, і всьому світу, що не поступимося власними принципами. І це докорінно змінило історію по-справжньому незалежної України. Але от не розумію, що з нами трапилося згодом, яким чином розчарування, бажання швидких реформ, стабільного наповнення холодильника і нетерпимість до корупції... Як все це вилилося в те, що ми досі стоїмо на порозі і маємо всі шанси відкотитися на ті ж самі шість років назад? До влади прийшли люди, які попри бажання завершити війну, на жаль, не мають того, що нам так конче потрібно - отого гену національної ідентичності, сили духу, розуміння ким вони є… Знаєте, ми ніби стали на правильні рейки, і ніби потяг їхав, але раптом ми вирішили потяг змінити, і заразом - рейки. І тепер нас трясе, немов би ми не в поїзді, а в літаку в зоні турбулентності ”.

Віталій Гайдукевич: “Ми дізналися про те, що в Україні існують громадяни, яким важлива державність, і вони готові допомагати, а за потреби — помирати за країну. Водночас є маса таких, які воліють жити абстраговано від реальності. Цим людям абсолютно байдуже, чи є українська держава як така, їм байдуже — чи буде малоросійський паспорт, чи якийсь інший. Вони ходять поруч з нами, відвідують одні й ті ж самі кінотеатри, магазини, вони їздять з нами в одному транспорті. Вони поруч”.

Ірен Роздобудько: “Найкраще: те, що ми можемо і вміємо об‘єднуватись, коли треба. Що для багатьох – Україна, честь, гідність, людяність – понад усе. Що ми вміємо ВІДДАВАТИ, а не лише бути споживачами того, що тобі дають. Найгірше: у нас шалений рівень неосвіченості, невігластва, сірості і тупості, котрі нині привели країну на край прірви. Це проблема не лише тих, хто проголосував за «президента з телека», це провина всіх нас. Тепер маємо брати відповідальність на себе. І без істерик, звинувачень і ненависті, поволі – крок за кроком – відводити людей від прірви”.

ЩО МИ ДІЗНАЛИСЯ ПРО НАШИХ ДРУЗІВ І ВОРОГІВ?

Юрій Макаров: “Тут дуже просто. Наведу два висловлювання. Перше - колишнього міністра закордонних справ і прем’єр-міністра Великої Британії Генрі Пальмерстона, котрий сказав, що в Англії немає вічних союзників і постійних ворогів — вічні і постійні її інтереси. Друге — належить “гасударю-самодержцу” Олександру ІІІ: “В Росії є тільки два союзники – армія і флот”. От треба враховувати, що як би до нас не ставилися наші близькі сусіди чи далекі союзники, вони, передусім, виходять із власних інтересів, подеколи оперативних і дуже кон'юнктурних. Скажімо, як підтримка або не підтримка України безпосередньо зброєю залежить в Сполучених Штатах від розкладів між республіканцями і демократами. І навіть ті наші сусіди, які об’єктивно мали би бути нашими союзниками, приміром, поляки — вони раптом під впливом якоїсь демагогії здатні розвернутися на 180 градусів і почати ставити нам палиці в колеса. Звісно, що завжди треба із вдячністю згадувати ті країни, які не поступилися принципами, як ото — Литва, Естонія тощо. Але, припустимо, з Угорщиною в нас конфлікт, є суперечки, і розраховувати на їхню підтримку на зовнішньо-політичній арені не доводиться. Або Франція... Макрон у пику Трампу раптом оголошує готовність дружити з Путіним, як кажуть — “в дёсны”? А є ще прості та щирі люди, які з власних переконань збираються на демонстрації. Я знаю про групу підтримки України в Нью-Йорку. І коли туди приїздять артисти з Росії, які підписали листа на підтримку анексії Криму — ці люди влаштовують їм “теплий прийом” перед концертними закладами. Приміром, диригент Валерій Гергієв був змушений втікати з Карнегі-хол через задній прохід (так і залиште!). А ще, згадайте, пікети на підтримку Олега Сєнцова, Романа Сущенка... Підтримка України не обмежується лише владними кабінетами. Головне — це люди зі стійкими моральними принципами.

А щодо недругів... Росія хвора. І ця хвороба в мізках, і, на жаль, вона є частиною російської свідомості. Причому чим її більше — то тяжче людина хвора. Це не залежить від освіти, професійного успіху, доходів. Так влаштована їхня культура. І про це не слід забувати ані на хвилину”.

Ірен Роздобудько: “Цей час дав всім нам, без винятку, багато несподіваних відкриттів. І щодо країни в цілому, і щодо стосунків всередині кола друзів і родин. Я про це вже писала – “кращі стали кращими, гірші – гіршими”. Все приховане стало явним. Ми пізнали себе у всіх проявах, а світ пізнав нас. Тому, не зважаючи на всю гіркоту втрат, це дуже добре. Адже можна було б усе життя прожити “баранами в рожевих окулярах”.

Віталій Гайдукевич: “Ми дізналися, що нашими найкращими друзями є саме громадяни цієї країни, які намагаються будувати армію. Та й узагалі найкращий наш друг — це збройні сили, якщо ми хочемо існувати як нація. Щодо друзів, які знаходяться за межами України, то ми чітко побачили, що є такі, які розуміють усю глибину нашої катастрофи, а також - усвідомлюють ризики, що походять з ворожої Росії. В першу чергу, це Литва та Естонія, які вже були в «цій шкурі». Вони знають, чого можна чекати від наскільки небезпечного ворога. Є друзі ситуативні, які розуміють, що їм не вигідний колапс на «цій території». Ми чітко розуміємо, що поруч з реальними друзями, які й досі попри все намагаються допомагати Україні — є багато таких, кому ми абсолютно «до лампочки». Вони керуються суто власними інтересами, які, не факт, що мають корелювати з нашими. І коли Макрон говорить, що треба поважати Росію, враховувати її інтерес, виникає питання: а він нам друг? Ким є той, хто хоче дружити із серійним вбивцею? Ці шість років показали “who is who”.

Яніна Соколова: “Все, як в житті. У тебе є друг, який заморочений власними справами і проблемами, з яким ви не часто бачитеся, але все одно, навіть на відстані, навіть коли голова завалена іншими питаннями — залишається найкращим другом і не кине тебе. У нас є такі. Це, в першу чергу, Литва, Естонія, Грузія, а також Сполучені Штати, Німеччина, яка-не-яка Франція... Однак, що важливіше для нас — це навести лад всередині країни. І не йти на жодні компроміси з ворогом. Тому що компроміси і страхи калічать суть, унеможливлюючи перемогу. А вона точно буде!”

Ян Валетов: “Найстрашніший наш ворог - ми самі. Наше невміння знаходити спільну мову, відкидати амбіції, об'єднуватися навіть перед лицем небезпеки. Ми не намагаємося знайти те, що нас зближує, зате майстерно вміємо розділятися на групи за формальними ознаками. Нам давно пора прийняти як істину, що ніхто не зацікавлений в нашому успіху, крім нас самих”.