Євроінтеграція для нас – це насамперед орієнтир у соціальній сфері
Нещодавно, виступаючи на засіданні Кабінету Міністрів України за участю Президента та народних депутатів, Міністр соціальної політики і праці Наталія Королевська заявила про намір здійснити заходи щодо скорочення розриву між мінімальними та максимальними розмірами пенсій у нашій державі.
Що ж, чудовий намір! Важливо тільки, щоб це не зводилося до мікроскопічного покращення ситуації в пенсійному забезпеченні. А головне, щоб він не залежав від політичної кон’юнктури, а був органічною частиною системного реформування в соціальній сфері.
Всеукраїнська асоціація пенсіонерів протягом багатьох років зверталася до органів влади з пропозиціями щодо вдосконалення соціальної політики, створення законодавчих передумов системного характеру, в тому числі й у питанні зменшення розриву між мінімумом та максимумом. Пам’ятаю, як на засіданні Національного прес-клубу реформ на початку 2004 року я звернувся до тодішніх керівників Мінпраці та Пенсійного фонду України Михайла Папієва та Бориса Зайчука з запитанням: «Рівень пенсійного забезпечення дуже різний у різних категоріях населення. В одних він значно нижчий за прожитковий мінімум, а в інших перевищує його на кілька порядків – у 10, 20, 50, 100 і навіть більше разів. Яка ж кратність, на Вашу думку, має місце у нас у середньому, і коли ми наблизимося до більш цивілізованої кратності між мінімальними та максимальними пенсіями?».
Тоді Б. Зайчук відповів, що в Україні є лише одна пенсія, що сягає понад 15 тисяч гривень, яку одержує льотчик-випробувач, інвалід-чорнобилець 1 групи. «От і вся кратність», – резюмував він. Ми, журналісти, тоді засміялися, бо всім стала зрозумілою спроба урядового чиновника «перевести стрілки» на нещасного інваліда, хоч усім було добре відомо, що, скажімо, народні депутати отримували пенсії, котрі перевищували мінімальні в десятки разів. Принагідно зауважимо, що й надалі, впродовж багаторічного сидіння в кріслі голови Пенсійного фонду України, пан Зайчук ще експлуатував інформацію про льотчика-випробувача. Розуміючи, що аудиторія «не купилася» на Зайчукову фразу «от і вся кратність», Михайло Папієв уточнив, що пенсії є й по 12-14 тисяч… І це тоді, коли прожитковий мінімум становив всього лиш 268 гривень!..
Ось і після того, як мінімальна пенсія зрівнялася з розміром прожиткового мінімуму, та клята кратність усе ще являє собою прірву, зменшити яку в реальній перспективі навряд чи вдасться.
Доцент кафедри адміністративного та кримінального права Одеської національної морської академії Ліліана Ярова слушно зауважила, що, «незважаючи на певні заходи з боку уряду, в Україні не скорочується дистанція між богатими та бідними. Процеси розшарування населення за рівнем доходів з моменту появи й розширення безробіття вже не можна назвати просто падінням рівня життя. Набирає силу процес люмпенізації, який посилюється тим, що зубожіння основної маси населення й формування незначної групи багатих відбувається фактично за відсутності середнього класу».
Але соціальна справедливість (а ми ж таки – за Конституцією – соціальна держава!) – це не тільки кратність у розмірах пенсій. Це й доступність послуг санаторіїв, будинків відпочинку, басейнів, і, звичайно, доступність і якість медичної допомоги.
Проведеним за ініціативою Міністерства охорони здоров’я соціологічним дослідженням було встановлено, що 78% опитаних українських громадян не задоволені якістю медичних послуг, які надаються в лікувальних установах країни. На неправильні дії медперсоналу скаржаться 40% респондентів, ще 6% — на брутальність і формальне ставлення лікарів і медсестер до пацієнтів.
Чиновникам Міністерства охорони здоров’я доводиться реагувати 
на численні скарги (майже 1300 щороку!) про порушення медперсоналом стандартів медичної допомоги, а також про ігнорування етичних норм і правил. Лікуванням у стаціонарі незадоволені 21% українців, обслуговуванням в амбулаторіях і поліклініках – 17%. Більша частина таких скарг – від пенсіонерів.
Тож необхідність реформування системи охорони здоров’я не викликає сумнівів.
Та й тут ми часто стаємо свідками того, як реформування в цій сфері йде не з урахуванням інтересів простих смертних, передусім літніх громадян, а так, як зручніше чиновникам від медицини.
На сайті Всеукраїнської асоціації пенсіонерів уже повідомлялося про те, як під виглядом реформ у Дніпропетровську закрили єдину в країні геріатричну поліклініку. «Яка ж це реформа?! – скаржаться сивочолі ветерани. – Адже будь-яка реформа має в кінцевому підсумку поліпшувати, а не погіршувати якість обслуговування! А нашу геріатричну поліклініку, що на вул. Казакова, 1а, просто закрили і заявили, що замість неї нас обслуговуватиме амбулаторія, котра прийматиме всіх пацієнтів, незалежно від віку. Тобто замість спеціалізованого медичного закладу, орієнтованого на людей літнього та похилого віку, пропонується зовсім інша медицина».
Рада ВАП, стурбована кричущим ігноруванням інтересів літніх громадян (серед яких – десятки членів нашої Асоціації), звернулася з офіційним листом до Міністра охорони здоров’я Р.В. Богатирьової, в якому просила втрутитися в таку несправедливу, дискримінаційну щодо літніх громадян «медичну реформу». На жаль, пані Богатирьова не прореагувала належним чином на цей тривожний сигнал. Вона, мабуть, вирішила, що «не царське це діло – відповідати особисто якійсь там громадській організації пенсіонерів, а тому замість відповіді по суті ВАП отримала бюрократичну відписку за підписом заступника міністра.
Не випадково на тому ж таки засіданні уряду, про яке ми вже згадували вище, Президент України Янукович В.Ф. зробив зауваження міністру Богатирьовій Р.В. Він, зокрема, сказав: «Чиновники з центру видають накази, а ми на місцях страждаємо від різних незручностей. Безумовно, будь-який міністр, коли підписує будь-який наказ, повинен спочатку зібрати керівників регіонів, розібратись, спитати про їхню точку зору, а потім прийняти рішення. Я обов’язково зроблю зауваження Міністру Богатирьовій, як мінімум, і скажу Прем’єр-міністру, щоб він звернув на це увагу, що міністри і органи центральних органів влади повинні всі свої рішення приймати разом з керівниками регіонів, відповідними відомствами і, бажано, знати точку зору громадськості", – додав він.
Ось цього бажання влади всіх рівнів рахуватися з думкою громадськості, на жаль, в нашій країні завжди бракувало.
Якщо ми прагнемо до інтеграції України в Європейський простір, то нам слід не лише обговорювати заяви різних політиків, як з боку ЄС, так і з нашого боку, але насамперед – придивлятися до тих орієнтирів, які визначають зміст політики країн ЄС у соціальній сфері.
Ми чудово розуміємо, що не можна ідеалізувати все, що робиться в країнах Західної Європи. Ще в 80-х роках ХХ століття стрімке зростання соціальних витрат попри всю їхню важливість з погляду забезпечення якості життя для всіх верств населення стало джерелом серйозних фінансових і навіть моральних проблем для європейських країн. Зростання частки осіб пенсійного віку, приплив іммігрантів, що поповнюють число родин з низьким рівнем доходів, збільшення числа неповних родин, ослаблення стимулів до пошуку роботи, необхідність зниження податкового тягаря для тих, хто працює і платить податки в скарбницю, а також високі норми безробіття, нові вимоги до кваліфікації праці – все це поставило перед соціальною політикою ряду країн складні завдання.
На третину населення, що займає верхні позиції в соціальній структурі первинного (ринкового) розподілу доходів, доводиться в середньому 59,4% податкових платежів (у Данії - 48,7%, у Франції – 7,9%). Для середньої категорії застосовується модель помірної податкової політики – їхній внесок становить від 23,5% у Франції й 28,4% у США до 35–37% у ФРН, Норвегії, Нідерландах, Швеції.
Чим нижче загальний рівень диференціації доходів, тим вище частка менш забезпечених у бюджетних надходженнях. Так, у скандинавських країнах вона становить 9–14%. В останні десятиліття, зокрема в 1990-ті роки, розвивалася тенденція до зростання частки найбільш заможних груп і зменшення навантаження, що несуть середні прошарки.
Коли настають кризові часи, виникає багато проблем у розподілі бюджетних коштів. І Захід тут також мав чимало нагальних питань. Як в умовах помірного економічного зростання й обмеженості ресурсів розвиватися соціальній інфраструктурі в цілому й соціальному забезпеченню зокрема? Як за наявності соціальних гарантій, що забезпечують прожитковий мінімум, не заманити певну категорію людей в «пастку бідності», утриманства, як зберегти в них стимули до трудової діяльності й заробляння свого доходу?
Все це спричинило гальмування подальшого зростання й навіть зниження державних витрат на соціальні цілі, більш гнучких, «точкових» форм допомоги, застережень за її надання, розширення можливостей профпідготовки її одержувачів поряд зі створенням додаткових робочих місць. Підтримка соціальних гарантій на колишньому рівні зажадала б подальшого збільшення державних витрат. Ось чому реформи соціального забезпечення й соціального страхування, в результаті яких частину витрат такого роду можна було б перекласти на саме населення, є важливим завданням, яке прагнуть вирішувати уряди країн Заходу.
Однак люди швидко звикають до кращого й дуже неохоче сприймають зміни, що призводять до втрати бодай частини соціальних благ. Ось чому ці реформи зустрічають потужний опір з боку населення. В тих країнах потужне громадянське суспільство пильнує кожен крок влади, а Інститути соціального забезпечення міцно вбудовані в сучасну ринкову економіку. Тож діючу систему хоч і можна реформувати, але без неї сучасна постіндустріальна економіка вже немислима.
Водночас ринкова економіка там орієнтована не лише на отримання прибутку в грошовому виразі – не менш важливим для себе підприємці вважають соціальну відповідальність бізнесу.
В останні десятиліття в європейських країнах здійснюється реформування системи державного фінансування з метою підвищення ефективності його використання й скорочення державних витрат, що практично досягли своєї межі. Однак тенденція така, що у разі ліквідації багатьох господарських програм за участю держави (держава повністю або частково йде з багатьох сфер діяльності) водночас спостерігається концентрація ресурсів у тих напрямах, які завжди були поза сферою ринкових відносин, насамперед – у соціальній сфері, сферах охорони здоров’я, освіти, науки. Це можна пояснити тим, що уряди країн Європейського Союзу в умовах постіндустріальної економіки надають важливого значення стимулюванню інноваційних процесів, включаючи й людський капітал.
Відповідно до опублікованого агентством Reuters у жовтні 2009 року щорічного звіту Організації Об’єднаних Націй про рівень життя в 182 країнах світу кращою країною для проживання визнана Норвегія. На другому місці перебуває Австралія, на третьому – Ісландія. Україна – на 76-му. Останнє місце залишилося за Нігером.
Норвегії вдалося піднятися на верхню сходинку в рейтингу країн і за Індексом розвитку людського потенціалу ООН, випередивши Австралію та Ісландію. На четвертому місці перебуває Канада, на п’ятому — Ірландія. Німеччина посіла 22-ге місце в списку, виявившись за Нідерландами, Францією, Австрією, Іспанією, Бельгією, Італією й Великою Британією. Японія розташувалася на 10-й позиції, США — на тринадцятій, Китай — на 92-й. Останні місця в списку займають Сьєрра-Леоне, Афганістан і той же Нігер.
А що таке розвиток людського потенціалу? Це – і тривалість життя, і рівень грамотності дорослого населення, і середній рівень доходів.
Наведемо ще три цифри: середня тривалість життя в Японії – 82,7 року, в Норвегії – 80, в Україні (2012 р.) – 69,3.
Тож, прагнучи до ЄС, нам у першу чергу слід звертати увагу не на безвізовий режим, а на соціальні орієнтири Європи.
У багатьох країнах Європейського Союзу змістом реформ став поділ функцій фінансування й надання медичної допомоги. Пряме підпорядкування медичних організацій органу управління охорони здоров’я поступається місцем їхній взаємодії на основі договірних відносин. Виникає новий тип відносин – виконавець – замовник, при цьому замовник (покупець) оплачує не ресурси, а кінцеві результати діяльності виконавців – обсяг і якість медичних послуг.
Орієнтація на партнерство держави й приватного бізнесу припускає велике поширення таких форм, такої взаємодії, які означають свого роду квазіприватизацію певних господарських функцій державної влади, особливо на регіональному або муніципальному рівнях, пов’язаних із задоволенням колективних потреб. У даному разі влада звільняє себе від безпосередньої господарської діяльності, якщо вона може досить ефективно здійснюватися приватними компаніями. Йдеться про широке впровадження контрактних відносин з підприємствами приватного сектора в ті сфери діяльності, які раніше здійснювалися переважно державою. Спектр таких нових взаємин держави й часток фірм величезний.
За рахунок цього на Заході отримують величезну економію від упровадження контрактної системи (особливо на рівні місцевих органів влади) у підтримці дорожнього господарства, збиранні сміття, наданні рекреаційних послуг, утриманні дошкільних установ тощо. Соціальна політика країн Європейського Союзу в широкому її контексті (включаючи витрати на розвиток людського капіталу), є найважливішим чинником, що обумовлює одну з головних характеристик сучасного європейського суспільства – низький ступінь диференціації доходів, значний рівень соціальної рівності.
Особливістю європейської соціальної політики є активна й масштабна участь держави в процесах відтворення, високі податки й соціальні внески, за рахунок яких відбувається формування соціального бюджету.
Ми тут не раз згадували про Норвегію. Хтось може нам заперечити: навіщо нас порівнювати з країною, в якій основна частина доходів бюджету надходить від шельфової економіки (нафти і газовидобування)? Так, у нас немає таких ресурсів нафти й газу, як у Норвегії. Але повчитися у норвежців слід хоча б уже тому, що вони дбають про літніх людей як нинішніх, так і тих, хто стане пенсіонером через півстоліття. Саме на півстоліття (за підрахунками вчених) там вистачить нафти та газу. Видобуток нафти там оподатковується надто «жорстоко» - 78 відсотків! Надходження від нафтовидобутку настільки великі, що уряд Норвегії ще в 1990 році вирішив створити Державний нафтовий фонд. У 2006 році він був перетворений на Державний пенсійний фонд, об’єднаний із Фондом національного страхування під єдиною назвою – Державний пенсійний фонд – Глобал (The Government Pension Fund – Global). Величина Фонду досягла в травні 2008 року астрономічної суми – понад 2,359 трлн. крон (або 463,5 млрд. дол. за поточним курсом долара на 01.05.2008 р. – 1 дол. = 5,09 крон), що становить приблизно 97,8 тис. дол. на кожного мешканця країни!
Кошти Фонду, всупереч широко розповсюдженій думці, не витрачаються на фінансування поточних соціальних програм, а вкладаються з метою отримання доходу в державні облігації надійних країн і в акції найбільших корпорацій, які не пов’язані з виробництвом зброї масового ураження або випуском соціально шкідливих товарів (наприклад, тютюну або алкоголю). Така політика заощаджень, за задумом норвезької політичної еліти, має забезпечити високий рівень життя не тільки нинішнього, але і майбутніх поколінь норвежців після того, як паливні запаси країни будуть вичерпані.
Коли аналізуєш досвід норвежців, одразу пронизують мозок дві думки:
1) Всеукраїнська асоціація пенсіонерів багато років намагається донести до керівництва країни пропозицію про джерела наповнення пенсійного фонду, в тому числі й за рахунок оподаткування видобутку всіх видів корисних копалин, починаючи від залізних, марганцевих, уранових, нікельових руд і закінчуючи мінводами, піском та щебенем. Але зрушень у цьому напрямі, на жаль, не видно;
2) А хто нам заважає так само далекоглядно, на справді державному рівні дбати про соціальні гарантії для майбутніх поколінь, а не діяти за принципом латання дір та гасіння соціальних «пожеж» і миритися з тим, що на законодавчому рівні не забезпечений захист літніх громадян від дискримінації за ознакою віку? Знову ж таки, хоче це чути влада чи не хоче, а рано чи пізно таки доведеться прийняти ініційований Всеукраїнською асоціацією пенсіонерів закон про запобігання дискримінації щодо осіб літнього і похилого віку. Тричі вносився наш законопроект до Верховної Ради, але й досі не прийнятий. І доки це беззаконня в царині проблем літніх людей буде тривати, всі соціальні реформи, всі реформи в системі охорони здоров’я приречені на невдачу.
При всій повазі до тих посад, які обіймають пані Королевська і Богатирьова, на жаль, від них не вдалося почути про глибинний зміст декларованих реформ, які б справді наблизили нас до Європейського співтовариства.
Олег КРАВЧЕНКО.
