Неділя 3-тя по Великодні, жінок-мироносиць
Дорогі брати і сестри!
Праведний Йосиф Аримафейський був одним із тих таємних шанувальників Ісуса, котрі впізнали в Його вчинках месіянські ознаки, визнали богонатхненність Його навчання, але так і не зважилися відверто приєднатися до числа Христових учнів. Йосиф походив з Аримафеї, по-гебрейському Рамафаїм-Цофім чи просто Рами, міста з уділу Єфремового, неподалік від Хеврону, де колись народився і був похований пророк Самуїл. Він став шанованою людиною, членом синедріону. Йосиф жив досить заможно, щоб дозволити собі придбати власну печеру-гріб просто під Єрусалимом.
Чимале майно й суспільна думка зв’язували його, не даючи відверто визнати Христа за Месію, Божого Помазаника, що тоді означало б для Йосифа розрив зі своїм оточенням і з юдейською верхівкою. Однак пережита смерть невинного Вчителя, а може, й сором за мимовільну причетність до Його осуду синедріоном спричинили несподівану сміливість Йосифа. Він сам звертається до прокуратора Понтія Пилата й забирає тіло Розіп’ятого.
Й інший таємний прихильник Ісуса відкрито приходить до Його тіла. Це праведний Никодим, юдейський учитель із Галилеї, який уже мав тривалу розмову з Ісусом уночі й почув від Нього пророче слово: «І, як Мойсей підніс змія в пустині, так мусить піднесений бути й Син Людський» (Ін. 3:14). Може, саме ці слова згадував Никодим, коли приніс до Ісуса запашну суміш для похорону: «смирну.., із алоєм помішану, щось літрів із сто» (Ін. 19:39). А може, він і далі з сумом переживав власну безпорадність, коли Никодим намагався переконати синедріон: «Хіба судить Закон наш людину, як перше її не вислухає, і не дізнається, що вона робить?» (Ін. 7:51). Намагався – і все марно...
Чин похорону в юдеїв і зараз відрізняється від християнських звичаїв. Скажімо, в юдеїв не прийнято залишати тіла на ніч вдома. Спочилого намагаються поховати вже в день смерти. Оскільки ж Ісус помер напередодні дня спокою, суботи, та ще й перед Пасхою, коли не годилося ховати й навіть торкатися тіла небіжчиків, його неодмінно мусили ховати до смерку. Адже з заходом сонця починався вже суботній відпочинок, примножений святістю пасхального дня.
В євангельські часи в Палестині ховали померлих поза містом, найчастіше в печерах або ґротах, поміж деревами, в затінку садів. Заможні люди вирубували гроби в скелях і в горах. Аби зберегти тіло від хижих звірів, отвір гробниці загороджувався каменем. Тіло змащували запашними оліями, бальзамом і оповивали в полотно, назване в нашому перекладі Євангелія «плащаницею».
Однак на все це вже не було часу. Ісусове скатоване тіло лише загорнули в плащаницю й обмили в принесеній Никодимом смирні з алое. Близькі до Ісуса люди тяжко страждали, що не зможуть повною мірою вшанувати Його смерть. Особливо це боліло жінкам, які супроводжували Ісуса в Його прощі ще з Галилеї. Ми знаємо кількох із них: Марія Магдалина, Марія, мати Клеопи, Соломія, Іоанна, Марфа, Марія, Сусанна... Як чекали ці мужні Христові учениці недільного світанку, аби в перший будень, коли завершиться шабат, довершити чин похорону помазанням Христа бальзамом і оліями!
Мірру або смирну використовував ще Мойсей для освячення скинії завіту. Її застосовували і для виготовлення мира, і для кадіння, як ліки та як засіб бальзамування тіл померлих. Східні царі, вітаючи у Вифлеємському вертепі Царя світу, принесли Йому між іншими дарами мірру – як людині, що має померти. І Марія Магдалина, символічно готуючи Ісуса до смерти, вже помазала його міррою (Лк. 7:38).
Але то було тільки символічне помазання. Тепер же треба подбати про тіло померлого Ісуса. І ось на світанку, коли ще не зійшло сонце, та сама Марія Магдалина, разом із матір’ю Якова та Іоана Соломією, а також із Марією Клеоповою, матір’ю інших Христових учнів, Якова та Йосії, вирушають до гробу. Вони ретельно виконують усі приписи Старого Завіту, шанобливо дотримуються юдейської традиції, але вони ж сміливо відкидають звинувачення найвищого юдейського духовного авторитету, синедріону, на адресу їхнього Вчителя, Ісуса з Назарету. Непомітно, скромно, але впевнено жінки виявляють непохитну вірність Ісусовому навчанню, Його світлій особистості. І саме вони сподобляються вперше почути радісну звістку: «Не жахайтесь! Ви шукаєте Розп’ятого, Ісуса Назарянина. Він воскрес, нема Його тут!» Не освічені книжники, не апостоли, налякані арештом і тортурами, а саме жінки-мироносиці першими винагороджуються за їхню вірність. Перед ними першими відчиняються двері гробу, засвідчуючи перемогу життя над смертю.
Болюча тема жіночої емансипації викликала протягом ХІХ‑ХХ ст. цілу зливу звинувачень Церкви в дискримінації жінки, відведенні їй другорядної ролі в адміністративному та богослужбовому житті. Справді, і Православна, і Католицька Церкви категорично заперечують проти участи жінок у звершенні Безкровної Жертви, в праці біля вівтаря. Але так само кожна відповідальна людина заперечуватиме проти праці жінки на укладанні асфальту, видобуванні урану, біля мартенівської печі. А може, і проти участи в брутальних виборчих перегонах. І це жодною мірою не свідчитиме про дискримінацію жінок. Якраз навпаки, це означатиме турботу про здоров’я жінки, про її материнство.
Жінки-мироносиці займають унікальне місце в історії воскресіння. Вони випереджають апостолів біля Голгофи, переживаючи тяжкі миті хресної смерти Ісуса. Жінки разом із Йосифом і Никодимом ховають Учителя, а вранці першого дня тижня першими квапляться до Його гробу. Саме тут вони першими чують найсвітлішу новину в історії людства – новину, радісно сповіщувану нами протягом сорока днів великоднім вітанням. І немає жодної офіційної посади, жодних адміністративних повноважень, здатних перевершити цю близькість до воскреслого Христа.
Поміркуймо ж про чесноти, що спричинили цю відзнаку. Про скромність, відданість, мужність і жертовність служіння Христу. Про вміння непомітно лишатися біля Христа, коли це небезпечно. Про вміння постійно перебувати з Христом, тобто жити по-християнському. Вчімося цінувати й плекати в собі ці якості, аби в майбутньому кожен із нас у центральну мить свого життя зумів разом із жінками-мироносицями стати біля розчиненої брами до Небесного Царства й почути радісне: «Він воскрес... Він іде... попереду вас, там Його ви побачите, як Він вам говорив». Амінь.
