Як прожити більше 100 років: досвід Зорі Огинець

Цікаво, як воно – прожити більше ста років? Про це знають дерева та деякі люди, котрим судилося долею. Наша розповідь – про одного з таких довгожителів. Давайте поглянемо, в чому ж секрет «столітників».

Зоря Михайлівна Огинець народилася 16 грудня 1909 року в поселенні міського типу Чернухи Полтавської області в бідній єврейській сім’ї. Жінки в її роду жили значно довше за чоловіків: мама пішла у вічність у 82 роки, сестра – у 89, тоді як тато від запалення легенів помер у 51-річному віці, а братика не стало, коли той був іще маленьким.

ЇЇ дитинство пройшло, як кажуть зараз, на землі. Жили у невеликій хатинці, бігали босоніж від ранньої весни до пізньої осені, адже взуття, як і всього іншого матеріального, бракувало. Однак у цьому був величезний позитив, якого позбавлені сучасні діти. Ходіння босоніж сприяло загартуванню – ноги постійно торкалися землі, брали від неї енергію.

Жили бідно, але дуже дружно. Сім’я тримала козу і це рятувало родину в періоди голоду. Хоча Зоря не любила молока з дитинства, не привчилася його пити і в наступні роки. Тато шив одяг людям, за що його дуже поважала вся округа. Мама займалася домашнім господарством.

До сьогодні Зоря Михайлівна добре пам’ятає багато чого із минувшини: смачні борщі із 16 компонентів, які варила бабуся – берегиня роду, котру всі шанували, можливість бігати по місту без обмежень, навчання в школі залюбки.

Закінчила сільськогосподарський технікум у Чернухах, а потому Запоріжський педінститут за фахом «філологія». У студентські роки разом із друзями брала участь у будівництві Дніпрогесу – по суботах і неділях, під час канікул. У 32 роки залишилася сама, оскільки чоловіка репресували і він більше не повернувся. Сестра, маючи двох діток, стала вдовою у 28, бо чоловік загинув на війні при форсуванні Дніпра.

Після війни два десятиліття жили разом із сестрою в однокімнатній квартирі у будинку барачного типу. Разом виховували трьох дітей – доньку Зорі Михайлівни, синка та донечку сестри.

Усе доросле життя наша героїня працювала педагогом. Викладала російську мову та літературу, за що отримала відзнаку – звання відмінника народної освіти СРСР. Була вчителем та завучем у 7-й, потім у 4-й школі міста Прилуки. Дуже любила свою роботу, дітей, користувалась повагою колег. У 55 років вийшла на пенсію у зв’язку із необхідністю лікування. Однак продовжувала багато читати, цікавилася культурним життям міста, подіями у місцевих школах. По можливості проявляла активність і в сімейному житті, допомагаючи виховувати онуків.

У свої 102 Зоря Михайлівна полюбляє солодку та легку їжу, ходить сама по квартирі. Підтримкою для неї є дуже теплі стосунки із донькою, зятем, який ніби рідний син і яким Зоря Михайлівна не нахвалиться.

Як бачимо, загартування, достатня рухова активність в дитинстві та подальшому житті, любов до навчання, теплі родинні відносини, любов до професійної діяльності та вміння її творити успішно, затребуваність суспільством і сім’єю сприяли довголіттю Зорі Михайлівни – вчительки, яку і донині провідують вдячні учні. Тож хай Вам здоровиться, низький уклін!

Ольга Євсєєва