Моє перше інтерв’ю про філософію любові

У дитинстві він шукав Атлантиду та читав Платона. У школі не був  відмінником. В університеті батьки просили вчитися так, щоб не було трійок.  У минулому році він отримав червоний диплом та особливу відзнаку за наукові  досягнення. Був головою Наукового товариства, став кращим випускником  ІФОНу 2010 року. Зараз - він аспірант кафедри філософії університету  Драгоманова та філософ-амуролог, що досліджує феномен любові, автор  багатьох наукових статей на дану тему. Це дуже коротка довідка про мого  співрозмовника – Віталія Туренка. Ми вели розмову про предмет дослідження  Віталія, а саме - любов. Висновки від 1,5 год. дискусії пропонуються Вам,  читачі, у вигляді цитат. 

Філософія любові не є психологією любові. 

Мене часто питають, що робити, якщо «я кохаю хлопця, а він мене ні» (або щось на зразок), тобто звертаються як до консультанта. Але, на жаль, чи на щастя, я не можу дати відповідь на такі запитання, адже я не психоаналітик, а амуролог, який досліджує любов такою, як вона є, а не вказує, що з нею робити, в тих чи інших життєвих ситуаціях. 

У нас є стереотип, що любов - це виключно якесь щастя, радість, чи горе, але насправді любов- це щось таке надскладне, в якому сплетено все: і радість, і горе, і тривоги, і мрії, і сміх, і печалі, – вона є трудом, працею. Любов не є ані щасливим ані трагічним екзистенціалом, вона поза ними, вона над ними. Їй невідомо що таке щастя чи нещастя. 

Не любов від нас йде, ми самі йдемо від неї. 

Сенс любові виключно у тому, щоб любити. 

Філософія любові не може будуватися без практики, а практика не може бути відстороненою від теорії. 

Лише любов визначає долю людини.

Мета філософії любові - показати любов такою як вона є, без ідеалізації, яку активно нам нав’язують, 
чи драматизму. Людина має знати любов у чистому вигляді, тоді їй буде легше справлятися з 
життєвими ситуаціями саме в дискурсі любові. 

Чому з’явилося поняття-концепт «щасливої любові"? Тому що людина завжди прагне до чогось ідеального, тож і любов прагне бачити та знати лише як щось прекрасне, без недоліків та проблем. 

Часто кажуть: грішна любов, свята любов, чиста любов, світла любов, ще якась там любов… А мені здається, що недоречно вживати прикметники такого типу до цього слова. Любов є - і все. Непотрібно її дуже звеличувати, і не потрібно її якось опускати. 

Методологія філософії любові полягає в аналізі та синтезі, для дослідження феномену любові застосовуютьсявсі класичні наукові методи. Аналіз – це розкладання на частинки людського життя, але філософ любові, насамперед має розкладати на частинки свої почуття та своє життя, – вони є основним джерелом дослідження. Дослідник має спиратися на досвід, який він отримав у результаті спілкування з любов’ю: чи це гіркота від втрати коханої 
людини, чи це радість, яку він отримав через те, що любить. 

Мене часто питають: «Як ти можеш досліджувати любов, коли ти самотня людина?». Так, любов між чоловіком та жінкою - архетип любові, але не можна вважати його єдиним проявом любові. Завжди існує любов до Батьківщини, до матері, до дитини. Мене цікавить любов вся, якою б вона не була. 

Для молодих людей природно закохуватися, а потім розуміти що розлюбив, знову закохуватися, і знову розлюбити. Я теж такий. 

Про філософію любові не можна говорити постмодерними поняттями - це буде святотатством. 

Любов є мудрістю любові (Е. Левінас). 

Не можна "сухо" підходити до неї, як до суто наукового поняття. Філософія любові вимагає якоїсь віддачі та інтимності, вона вимагає повної відвертості перед самим собою. 

Феноменологія любові – напрямок, який мені найбільше імпонує, він намагається дослідити любов не залежно від культурного нашарування (вважається, що є багато парадигм любові: куртуазна, романтична, агапічна, еротична тощо), і дослідити, як відбувається процес закоханості на філософському рівні.

Любов. Універсального визначення немає, але можна сказати, що таке любов в контексті часу: «любовь – это открытие Времени для Другого и с Другим». Любов володіє часом. І теперішнім, і минулим, і майбутнім. 

Філософія любові не дає якихось чітких наказів чи законів, тому що у кожної людини – своя, неповторна доля любові. Можна прожити все життя з кимось, мати дітей, але потім зустріти таку людину, яка змусить тебе бути таким, яким ти є насправді. Бути не лише частиною родини, а кимось, ким ти є від природи. Тоді можна відчути певну свободу, стати справжньою особистістю. Тому не можна говорити про однолюбство. 

Найтаємничішим, на мою думку, є питання чому та чи інша людина стає для нас тією самою. Хтось може сказати що це пристрасть, потяг. В такому випадку, кожного дня можна знаходити когось кращого чи розумнішого, красивішого чи сильнішого. Але чому все ж стороння людина стає кимось важливим? Цього ні філософія, ні психологія, ні богослов’я пояснити не можуть. Ось в чому криється найвеличніша тайна любові. 

Чесно кажучи, мені здається можна сказати, що ми любимо тих, кого хочемо любити. Будь-яка людська любов утилітарна – наприклад: «я люблю Бога, я вірю, я чекаю, що він мене врятує». Так само можна показати будь-який різновид цього людського екзистенцалу. 

Але кожен філософ любові, амуролог, не повинен, і, як на мене, навіть не має права розчаровуватися у ній, вважати, що любов це щось, на літеру «г». Від любові ніколи не втекти. Самолюбство - протилежність любові. Не любити, не хотіти любити іншого (у будь-якій іпостасі - хлопець, дівчина, мати, дочка, Бог), - егоїзм. 

Говорять, що хлопці перевелись, дівчата перевелись… Корінь цієї проблеми – в нас самих, і шукати його треба саме в нас. Любов дивиться на кохану людину, не як кінолог за собаками, а як астроном у телескоп Хабла - бажаючи знайти глибинну сутність. 

Чи можна розкласти любов як пасьянс? Чи можна розумом знищити любов? Так, можна поступитись пристрастю або закоханістю, яка може або скінчитися або перейти в любов. Але якщо це дійсно любов, - людина в жодному разі не захоче її відпускати. 

У любові є пам'ять – пам'ять про те, кого ти любиш, пам'ять про те, що ти маєш зробити для того, кого любиш. 

Любов – це вигнання зла із серця. 

Ми не можемо судити людину за те як, чи кого, вона любить. 

«Сьогодні я люблю. Завтра я не люблю. Прийду на дискотеку і полюблю.» З філософської точки зору – виглядає кумедно, тому що любов завжди з нами. 

Закоханість – це завойовування. В любові воно неможливе. 

Любов – завжди одна і та ж, та при цьому вона завжди різна, і навпаки. 

Філософія завжди робить людину людянішою, у цьому її сенс. Я вважаю, що людина, яка як собака, каже : «Ко мне не подходи, я доктор, я профессор!», - не є філософом. Звичайно, можна захистилася, закінчити філософський факультет, стати кандидатом. Але тоді, це просто доктор філософських наук, але не філософ. Філософ - як космонавт, завжди мусить пам’ятати, що має повернутися на землю, або те, що поки на землі. Він повинен враховувати аудиторію, перед якою стоїть, пам’ятати, що перед ним живі люди. 

Людина має пройти шлях викладений сумнівами, щоб стати тим, ким має стати.

Ольга ГОНЧАР 

P.S. Уже після розмови, я, для себе, дійшла наступного висновку: любов - це те, що живе в тобі і відроджується протягом життя в тих, кого ти кохаєш.