Самі ліки болю не тамують – треба зцілювати й душу

На цих засадах стоїть церква, до цього схиляється дедалі більше представників офіційної медицини, у цьому переконуються ті, кому випало стикнутися з невиліковними хворобами віч-на-віч. Тяжкохворі, всі, хто стоїть на межі, і їхні рідні потребують комплексної допомоги — якісної медичної, соціальної і душпастирської (звільнення від страхів, відчуття провини, внутрішніх переживань, мовою релігії — від гріха).

Зустріч за круглим столом «Права пацієнтів в Україні. Паліативна допомога: духовні аспекти. Душпастирська опіка важкохворих та помираючих осіб» — крок до об’єднання зусиль медиків і священнослужителів заради благородної справи. Тим паче, що перші, за словами міністра охорони здоров’я Василя Князевича, давно готові до діалогу, у нас двері медичних закладів відчинені для представників різних конфесій: «Є дві професії — лікар і священик, — представники яких допомагають людині пройти достойно свій шлях на землі».

Роль душпастиря — бути людиною надії, і часом надприродної, яку дає тільки Бог, пояснив медичний капелан Львівської обласної комунальної психіатричної лікарні Володимир Люпак, священик греко-католицької церкви, студент Інституту душпастирства охорони здоров’я (Італія). Душпастир допомагає всім (стає їхнім провідником), кого стосується горе невиліковної хвороби, — власне пацієнтам, їхнім родичам, медичним працівникам і їхнім родинам. Його завдання — відвідувати, вислуховувати, співчувати, радити, молитися за людину, яка потребує цього, бо поняття «паліативна допомога» в буквальному розумінні — повністю огорнути людину своєю любов’ю і теплом. Уміти вислухати — вміти оздоровити (нам часто бракує часу, терпіння на це). Чому така дієва молитва: Бог завжди вислуховує нас. Згадайте, коли вас щось турбує і ви виговоритеся (хоч і першому стрічному), помітно легшає на душі. Співчуття й підтримку дарує дотик (у Святому Письмі сказано, що ним зцілював Христос). Не накидатися на людину зі звинуваченнями (буцім страждає, спокутуючи власні помилки), а допомогти зрозуміти їх, переконувати, що тільки молитвами можна досягти, чого хочеш.

Зцілені від гріха одужують тілом

Церква стоїть на тому, що навіть найефективніше знеболення, найліпші умови перебування в лікувальному чи закладі соціальної опіки не зменшать страждань тяжкохворого, доки він не звільниться від душевного тягаря. Адже в більшості випадків хвороби — наслідок гріхів, «лікувати» від яких (допомагати звільнятися) покликана церква. На думку викладача Київської православно-богословської академії Української православної церкви Київського патріархату Павла Мельника, підкошеному недугою, горем треба розповісти, що таке хвороба, гріх, смерть, хто є людина, щоб він не страждав, а відчув радість. А перейнятися цим християнським настроєм допоможе душпастир, який відчуває смак щастя від досягнутого.

Представники церкви наполягають на комплексній допомозі таким людям: медичній, психологічній, соціальній і душпастирській. При цьому важливо, щоб медицина й душпастирство йшли поряд (корисний досвід Франції — госпісні відділення створюють на базі лікарень).

Хороший досвід співпраці священиків з лікарями маємо і в нас — у Миколаєві, Києві, Боярці (Київська область). На думку Рустема Фатулаєва, керівника відділу соціальної праці Церкви християнської віри євангельської п’ятидесятників України, тяжкохворого лякає не стільки біль, як страх перед невідомістю. Від страху ж порятує віра і, як показує досвід його роботи із хворими на ВІЛ/СНІД, переважно колишніми наркоманами, через віру деякі навіть отримують зцілення.

Паліативна допомога - справа заради життя

а не заради полегшення смерті, поділився міркуваннями Імад Абу Аль-Руб шейх, проповідник мечеті в Києві, магістр ісламу: «Якщо ми виявимося слабкими в допомозі людям на такому важливому етапі життя, то для тих, хто має жити, ми будемо ще слабшими. Піклування про тяжкохворого дає йому надію на вічне життя. Важливо читати йому священні книги, молитви, які зцілюють». А ще закликав звернути увагу на захист від хвороб, бо на лікування в Україні витрачаємо куди більше коштів, ніж на профілактику.

Учась у стражданнях ближнього - не тягар, а нагорода

Духовні аспекти паліативної допомоги не зводяться лише до душпастирської опіки — це ще й просвітницька робота для забезпечення адекватного сприйняття тяжкохворих у суспільстві, бо зазвичай ми сприймаємо це явище як щось віддалене від нас, доки воно не торкнеться нас особисто. Тому священики багато говорили про роботу із суспільною свідомістю (доволі патетично, але, виявляється, важливо).

За словами владики Ігоря (Ісіченка), Харківсько-Полтавська архієпархія УАПЦ, служитель церкви має впливати на своїх парафіян, передусім родичів хворого й лікарів («треба бути відвертими, це — не ліпші часи життя для них»), бо в нас сприйняття хворого й смерті не ліпше, ніж у Польщі (на засіданні наводили приклад про раптове падіння цін на нерухомість у польському містечку, де відкрили госпіс). Отже, завдання душпастиря — виховання гідного сприйняття моменту смерті (боятися не треба, бо тут, на землі, — тимчасове, а там — вічне), пошани до того, хто помирає (Андрій Нагірняк, греко-католицька церква, Київ). Але треба врахувати ще один момент — якщо на заході України святих отців радо вітають у себе, то на сході людей охоплюють «екзотичні переживання, страх» у передчутті зустрічі зі священиком, бо більшість східних українців — атеїсти, пояснив владика Ігор і додав: «Участь у стражданнях ближнього для християнина — не тягар, а нагорода».