Різдвяно-новорічні свята: як формувались традиції українського народу

Напередодні останнього великого християнського свята з новорічно-різдвяного циклу журналісти «Волинської правди» здійснили невелике дослідження з приводу виникнення основних традицій, якими супроводжуються ці свята, і про походження яких ми дуже часто не замислюємось.

 

Міф перший. Дохристиянський.

 

Багато дослідників вважають, що свята різдвяно-новорічного циклу несуть у собі язичницьке коріння. Наші предки жили у гармонії із природою і були частиною цієї природи. В минулому, коли люди жили в безпосередньому контакті із природою, зміна пір року і місячний цикл Місяця здійснювали величезний вплив на релігійні церемонії. Народні свята були своєрідними календарними сторінками річного циклу, який базувався залежно від сонцевороту та сонячної сили. 

 

В Україні побутова релігія народу являла і являє собою складну суміш християнських ідей з язичницькими віруваннями та уявленнями. Так, наприклад, молодіжний характер у давнину мали свята Катерини (24 листопада за старим стилем) і Андрія (30 листопада за старим стилем), що слугували немовби репетицією до наступних різдвяно-новорічних святок.

 

Наприклад, одним із різновидів шлюбної магії було також закликання долі або судженого. Дохристиянськими обрядами були наповнені молодіжні зібрання на Андрія, що подекуди називались великими вечорницям. У їх програмі важливу роль відігравали різноманітні прийоми любовно-шлюбної магії: засідання конопель, ворожіння із балабушками, калитою тощо. Пережитки язичницьких уявлень знайшли своє відображення у звичаях «карнавальної свободи», яка негласного проголошувалася на Андрія. Відразу можемо собі пригадати пишні бразильські карнавали чи фестиваль масок у Венеції, які теж являють собою розгул непізнаваності та свободи.

 

У наш час грудень завершує календарний рік. На кінець місяця, тобто 22 числа (найчастіше) припадає і зимове сонцестояння, за яким визначають астрономічний початок зими. Наші пращури пов’язували з ним «народження сонця», або ж «родини сонця». Саме в цей день настає найдовша ніч. У давніх народів, саме народження нового сонця, у день зимового сонцестояння свідчить про початок нового року, перемоги світла над темрявою та поступовим пробудженням природи. Шанували відродження сонця у Древньому Вавилоні та Стародавньому Єгипті. Автор «Української міфології» Валерій Войтович пише, що за віруваннями предків, у день зимового сонцестояння богиня Всесвіту Лада народжує сина світла – молоде Сонце. У цей час на сході сходить зоря Великої Діви і відкриваються в сузір’ї Кози небесні ворота («Брама богів»), які символізують воскресіння сили Сонця. За іншою із легенд, у цю ніч богиня Коляда у вигляді кози ховається у печері (печера символізує жіноче лоно, до того ж Ісус Христос теж народився у печері-стайні) від Чорнобога і народжує сина – нове сонце. Може це порівняти із грецьким міфом про верховного бога Зевса. Коли могутній Зевс був ще немовлям, його мати Рея, за порадою богині Землі Геї, сховала його від чоловіка у гроті на горі Іла. Годувала Зевса коза Амальтея. Знаючи все це, вкотре переконуємося, що все єдине під небесами. 

 

Звичай святкувати зимове сонцестояння зберігся у сучасних неоязичників – віккан. Прихильників цієї світової релігії у світі нараховується 3 мільйони. День зимового сонцестояння вони називають Йолем. Вважається, що у цей день завершується старий рік і починається новий. Також у цю добу, коли найдовша ніч у році, народжується новий Бог-Сонце. Це міфологічна складова свята. Себто свято символізує світло, яке народжується із темряви й припинення довгих зимових ночей. Це повернення світла, сонця, радості і життя. В це свято закладений глибокий архетипічний символізм. У цей день прикрашається ялинка (яка називається Йольським деревом), і люди частуються традиційними смаколиками. У цей день виконують ритуали, які «допомагають» новому Сонцю народитися із лона Богині. 

 

День зимового сонцестояння святкували із шаленим розмахом у Стародавньому Римі. На період із 17 по 24 грудня припадав фестиваль «Сатурналіїв», це був період буйних веселощів. Тому церкві зручно було назвати один день із цього проміжку часу Різдвом Христовим, саме із метою протистояння язичницьким традиціям зимового фестивалю. Зауважимо, що лише у 354 році нашої ери римський єписком Ліберій підписав указ про святкування Різдва 25 грудня. Він явно керувався бажанням перетворити язичницький фестиваль у християнське свято. Як пише дослідник Валерій Войтович, протидіяти давньому звичаю, християнський Рим на місце Сонце-бога поставив Сонце-Богочоловіка. Від 354 року Католицька церква називає Ісуса Христа Сонцем правда, Сонцем справедливості. 

 

Повернемося до України. У «Культурі і побуті населення України» як навчальному посібнику для вузів читаємо, що, маючи ряд специфічних рис, три головні зимових свята мали чимало спільного, оскільки обрядовість кожного із них повинна була виконувати схожі функції: захищати людей від впливу злих сил, особливо небезпечних у цей період (апотропеїчна магія – покликана відігнати злі сили), забезпечити добробут і щастя сім’ї в наступному році (магія родючості), визначити перспективи на майбутнє (всілякі прогнози, ворожильні обряди тощо). 

 

У Різдві як одному із найбільших українських свят збереглося чимало язичницьких рис. На Різдво – це ряджені, колядки, ворожіння про погоду на рік, про майбутній врожай, людські долі. Із спеціальним різдвяним хлібом – корочуном (у Карпатах) дослідники пов’язують ритуали давнього культу Сонця. У різдв’яних повір’ях збереглося чимало залишків древнього культу предків і елементів антропоморфізації тварин, рослин, речей: наприклад, уява, що душі предків беруть участь у святій трапезі. Різдво в українців сповнене купою обрядів та ритуалів. Приміром, в основі колядок та щедрівок (які виконувалися у Новоріччя) лежали давні магічні уявлення про те, що побажання, висловлені у цей період, мали стати реальністю. За своїм походженням колядування є позацерковним звичаєм , що існував задовго до прийняття християнства. Але часом давні аграрно-новорічні обходи, що несли в собі ідею родючості були частково християнізовані. Так утворились дві генетично відмінні форми колядування: світська та церковна. Як вважає етнограф Василь Скуратівський у книзі «Місяцелік», християнство змушене було піти на певні поступки колядки і щедрівки пов’язали із Різдвом Христовим. Одне слово, утворилося синкретичне поєднання двох релігій – так званий дуалізм.

 

Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свято Меланки (Маланки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення ці дні не відігравали важливої ролі у релігійному календарі, тому в їхній обрядовості майже не помітні церковні мотиви. 

 

Широко популярною в Україні була драматизована обрядова гра з участю масок – «Коза», що мала свій характерний ритуальний сценарій, пісеннний і музичний репертуар. Назва її походить від головного діючого персонажа – парубка, перевдягнутого козою. Центральним у ритуальному дійстві був танець кози під супровідну мелодію, її «вмирання» й «воскресіння», що символізували кругообіг часу. Обряд «Маланка», як і «Коза», бере свій початок від давніх аграрно-магічних звичаїв. Виразний аграрно-магічний зміст мав новорічний обряд засівання, посипання, відомий у всіх східних слов’ян. Широко побутував звичай першої ноги – бажано було, щоб першим гостем на Новий рік (полазником) була людина добра і щаслива.

 

Говорячи про переодягання в козу, можемо повернутися до теми римських Сатурналіїв, про які йшлося вище. Окрім, того що це свято пов’язане із зимовим сонцестоянням, воно пов’язане і з початком знаку Козерога (управителем якого в астрології є Сатурн). Цікаво, що під час цього свята теж існував звичай переодягатися у сатирів, себто людей-козлів.

 

Водохреще є третім зимовим великим святом. Як пишуть дослідники, у давнину – це було велике свято води богині Дани, що прискорює прихід весни. Цікаво, що кельти називали себе народом богині Дани, до того ж у стародавні часи кельти жили і на Заході нинішньої України. Нині Водохреще – одне із найбільших християнських свят, яке завершує святочну обрядовость. У цей період сонце перемагає морок і темряву, освячує своїм життєдайним світлом річки, озера, джерельні струмки і криниці. У давнину було прийнято з нагоди великих свят кидати людей у воду, приносячи цим самим жертву на багатий урожай. Про людські жертви, які приносилися воді, починаючи з залізного віку аж до доби Середньовіччя, добре відомо з історії Європи. Для аналогії може собі пригадати дитячі казки, де дракону віддавали у жертву невинну принцесу, щоб забезпечити водою ціле місто. 

 

Нині Новий рік не можливо уявити без традиційних атрибутів: Снігуроньки, Діда Мороза, ялинки, мандаринів і салату «Олів’є» (про два останніх компоненти у цій розвідці писати не будемо). 

 

Зима була для давніх людей періодом смерті, голоду та холоду. Древніх богів потрібно було задобрювати. Як вважають дослідники, в містеріях друїдів був присутній жрець і приносив жертву богам. В жертву приносилася невинна дівчина, яку прив’язували на морозі до дерева, де вона і замерзала. Якщо жертва не виживала, то це свідчило про те, що богам не до вподоби така жертва і до дерева прив’язувалася інша юнка. Так і з’явилася відома нам усім Снігуронька. В українському фольклорі про її появу свідчить казка,у якій бездітні дід та баба зліпили із снігу Снігуроньку.

 

Дід Мороз – це не позитивний персонаж. Насправді, це уособлення бога Смерті, який приходить взимку. Зі свого великого мішка він не дістає подарунки, а навпаки, ховає туди людей. Із Новим роком і Дідом Морозом пов’язаний і Сатурн, вірніше, його символ – коса. Остання пізніше трансформується у незмінний атрибут смерті. Насправді ж це символ жнив, підведення підсумку, кінця одного періоду і початку наступного. Жнець підкошує людей у період голодного і холодного періоду року, який виявлявся смертельним у випадку дефіциту врожаю і ховає людей у свій мішок. Цікаво, що у фінів Дід Мороз до цих часів називається «Йоулупукки», що означає «Козел Йоля-сонцестояння».

 

Наступний компонент святкового дійства – ялинка. До найдавніших архетипів, які простежуються із часів палеоліту, відноситься структурування світу у вигляді Світового дерева. Звідси походить культ пошанування дерев, який можна знайти в найрізноманітніших людських культурах. 

 

У ряді європейських народів на ритуали, які пов’язані із зимовим сонцестоянням, здавна використовується велике поліно або пеньок, який запалювався в день сонцестояння і потроху згорав протягом дванадцяти днів. У південних слов’ян таке поліно називається Бадняка, є свої назви у скандинавів і французів. У одній із течій неоязичництва, яке називається Вікка також є йольське поліно, спалення якого символізує відродження Бога-Сонця в священному полум’ї Матері-Богині.

 

Цікаво, що у кельтів святкування зимового сонцестояння здавна було пов’язане із омелою. Через кельтів символіка омели міцно увійшла в англо-саксонську культуру. 

 

Зауважимо, що будь-яких вказівок на дерево як символ святкування Різдва Христового в Новому Заповіті немає. 

 

Додамо, що в Німеччині до наших днів збереглася легенда, пов’язана з іменем Святого Боніфація. Щоб показати германським язичникам безсилля їх богів, він зрубав священний дуб Одіна (скандинавського бога) і на пеньку виросла молода ялиця, наче за його пророцтвом про те, що «ялиця християнства виросте на коріннях зрубаного дуба язичництва». Зауважимо, що епізод із зрубаним дубом дійсно описаний в життєписі свято. Проте епізод із ялицею і пророцтвом є усною легендою, яка ілюструє пізніші спроби християнізації язичницької традиції.

 

Повернемося до ялинки. Наприклад, ялинка у ранніх кельтів (і не лише у них) поважалася за дерево, яке має магічне значення, тим паче, що це дерево було ще й вічнозеленим. Саме в такого дерева (або його мешканців) слід було просити допомоги і добра у наступному році. Як уже йшлося вище, «підлизуватися» до богів в давнину вміли лише одним способом – через принесення жертв. Спочатку це, звісно, були людські жертвоприношення. Пізніше вони трансформувалися у жертвоприношення тварин. Так, нутрощі тварин розвішували на гілочках ялинки, а власне дерево, – вимазувалося кров’ю. Такими і були перші ялинкові «прикраси», протопити нинішніх ялинкових гірлянд. Із розвитком суспільства зазнали змін і жертвоприношення – приносити у дар богам почали хліб та фрукти, наприклад, яблука. На ялинці з’явилися і елементи уявлення давніх людей про свят – сонце, місяць, зірки, хатинки, тварини, які жили поруч із людьми, колоски пшениці, що натякали на прохання до богів мати хороший врожай тощо. Із плином часу святкування і свята переходили із природи у будинки. Разом із цим – і ялинка. Вона завжди залишалася живою. Зрізувати її почали значно пізніше. 

 

Мало хто нині знає, що традиційною українською символікою на Новий рік є дідух, а не ялинка. Виготовляли його найчастіше із першого зажинкового снопа. На сьогодні обряди, пов’язані із дідухом, на жаль, майже втрачені. 

 

Цією невеличкою розвідкою автори «ВП» ніяким чином не хотіли образити релігійні почуття та віру. Проте вважаємо, що будь-яка думка заслуговує на існування, тим паче, що дізнаватися щось нове ніколи не пізно. 

 

Міф другий. З точки зору християнства.

 

Різдво Христове – одне із найбільших християнських свят, яке, як і свято Богоявлення (Хрещення Господнє), згідно православної церковної традиції, належить до так званих двунадесятих свят. Це – 12 найбільших свят церковного календаря (не враховуючи Пасхи, яка вважається «святом над святами»). До них належать: Різдво, Хрещення Господнє, Стрітення, Благовіщення, Вхід Господній до Єрусалиму, або Вербна неділя, Вознесіння, Трійця, або П’ятидесятниця, Преображення Господнє, Успіння, Різдво Богородиці, Воздвиження та Введення у храм Діви Марії. Різдво, як і свято Воскресіння Христового – Пасха, є вже більше ніж півтора тисячоліття чи не найурочистішим святом християнського світу, адже цього дня Церква згадує пришестя в світ Спасителя – народження в тілі Сина Божого. Згідно з християнським вченням Бог-Син – Друга особа Святої Трійці, задля виконання місії спасіння людства і визволення його від влади гріха і смерті сам став людиною. «Ради людей і нашого ради спасіння зійшов із небес і тіло прийняв від духа святого і Марії Діви і став людиною», – говориться про це у загальновідомій молитві «Символ віри».

 

Святкування Різдва як окремого свята у Християнській Церкві має досить цікаву історію. І, як ми побачимо, воно здавна було пов’язане із святкуванням Хрещення Господнього, або Богоявлення. І якщо куплет відомої української колядки звучить як «а третій же празник – святе Водохреща…», то свого часу, перші християни обидві події ( Народження і хрещення Христа) згадували і святкували в один день.

 

Євангеліє не подає точної дати і часу народження Ісуса Христа, і багато істориків згоджуються на думці, що ця подія мала місце за 4 роки до початку нової, тобто християнської ери. Літочислення за сучасною схемою (до і після Різдва Христового) веде свій початок із VI століття, але традиція відзначати Різдво новорічними (за римським календарем) днями виникла задовго до цього.

 

Традиція святкувати Різдво виникла ще у перші віки Християнства, втім спочатку відзначення цієї події об’єднували із згадуванням Хрещення Христа в Йордані. Це свято, яке відзначалось 6 січня, називалось Богоявлення (грецькою мовою – Теофанія, або Епіфанія), і ним християни згадували явлення Сина Божого в тілі як таке. Цікаво, що свято Хрещення Христового особливо урочисто спочатку відзначали представники єретичних, тобто неортодоксальних течій – ебоніти та гностики-василідіане. Останні, зокрема, вважали, що «Божий Розум» (перший прояв-виточення Божества), з’єднався із людиною Ісусом саме в день Його Хрещення в Йордані. Вони відзначали цей день особливо урочисто. Отож, Церква вирішила на противагу гностичному святу, встановити подібне і в себе. Таким чином, з ІІІ століття, і виникло свято Богоявлення, яким Церква наголошувала, що цього дня Ісус Христос не став Богом вперше, а тільки явив Себе Богом, представши як Єдиний від Святої Трійці, Син Божий в тілі. (Як відомо з Євангелія, після того як Іоанн Хреститель охрестив Ісуса, то він побачив Святого Духа, який зійшов на Спасителя у вигляді голуба, та почув голос Бога-Отця – «це Син мій улюблений, в Якому моє благовоління»). А для підкреслення цієї догматичної істини, в День Богоявлення почали згадувати і святкувати також і Народження Христа. Згідно переказу, який існував у Древній Церкві, перша людина, через яку гріх увійшов у Світ – Адам, була створена в 6 день першого місяця року, і цього ж дня народився і «Другий Адам» – Христос Спаситель. Як розповідається у біблійній книзі Буття, людина була створена на шостий день Творіння, отже таким чином біблійний переказ про створення світу поєднувався із римським юліанським календарем.

 

Традиція святкувати Богоявлення як День Різдва і Хрещення Христа збереглась в деяких церквах Сходу, зокрема у Вірмено-Григоріанській. Сучасна Вірменська Церква дотримується григоріанського календаря, отож це свято там відзначається 6 січня за новим стилем. Після урочистої літургії, в цей день відразу ж відбувається і чин освячення води.

 

Традиція святкувати Різдво Христове як окреме свято 25 грудня виникла в IV столітті в Римській Церкві в останні роки правління імператора Костянтина. Церковні історики вказують, що вже з 336 року на латинському Заході Різдво почали відзначати саме 25 грудня.

 

До цього часу на цей день припадало язичницьке свято Dies Natalis Solis Invicti – День народження Непереможного Сонця. Особливо його почали відзначати наприкінці ІІІ століття, коли до влади прийшов імператор Авреліан, який був прихильником мітраїзму – поширеної в елліністичному світі релігії бога Сонця, добра і світла Мітри. Окрім цього, на останню декаду грудня припадало і давньоримське язичницьке свято Сатурналій.

 

Переносячи свято Різдва на 25 грудня, Церква ставила собі на меті не тільки створити альтернативу язичницькому святу, яке в житті римлян супроводжувалось різноманітними веселощами. Цей день, на думку тогочасних богословів, особливо підходив для того, щоб вшанувати народження Христа-Спасителя, «Сонця Правди», тим більше, що в Євангелії від Іоанна сам Христос називає себе «Світлом для світу».

 

У Східній Церкві традиція святкувати Різдво окремо від Богоявлення (свята Хрещення Господнього) прижилась пізніше, ніж у Римі. Відомо, що наприкінці IV століття, традиція святкувати Різдво в Константинополі була встановлена згідно указу візантійського імператора Аркадія, і завдяки старанням святителя Іоанна Золотоустого, архієпископа Константинопільского. А вже з Константинополя вона поступово поширилась на Християнському Сході.

 

Серед окремих істориків поширеною є думка, що подібні «календарні запозичення» були спрямовані виключно для сприяння швидшому поширенню Християнства та викоріненню язичництва. В свою чергу церковні історики та богослови вказують, що розуміти ці явища слід глибше. «Християнство сприйняло і зробило своїми багато «форм» язичницької релігії не тільки тому, що це – одвічні «форми» релігії взагалі, а тому, що увесь задум Християнства полягає в тому, щоб усі «форми» цього світу не замінити новими, а наповнити новим та істинним змістом… Приймаючи будь-яку «форму», Церква повертала Богу те, що Йому по-праву належить», – таку думку, зокрема висловив у своїй праці «Історичний шлях Православ’я» протоієрей Олександр Шмеман.

 

Святкування Різдва Христового у Православній Церкві, а також у Католицьких Церквах візантійського обряду (до яких належить, зокрема, УГКЦ) відрізняється особливою урочистістю. Богослужбові тексти містять в собі глибокий богословський зміст, який розкриває значення Різдва. «Напередодні Різдва прийнято відправляти так звані «Царські години», і вже під час цього богослужіння ми прославляємо народження Ісуса Христа, згадуємо пророцтва старозавітніх пророків про пришестя Месії, зокрема слова пророка Ісаї, якого Церква називає старозавітнім Євангелистом – «ось Діва зачне в утробі і народить Сина, і дадуть Йому ім’я Емануїл», – розповідає клірик Свято-Феодосіївського храму УПЦ КП міста Луцька протоієрей Богдан Гринів.

 

Як приклад, можна навести і кондак Різдва (кондак – церковний піснеспів, який присвячений змісту свята) автором якого є візантійський поет Роман Солодкоспівець – «Сьогодні Діва Пресущественного народжує і земля вертеп Неприступному приносить. Ангели із пастирями славословлять, а волхви із зіркою подорожують. Нас бо ради народилось мале Дитя – одвічний Бог».

 

В день Богоявлення – 6 (19) січня, вже зазначалось, Церква згадує Хрещення Христа в Йордані перед виходом на проповідь. Згідно Євангелія, коли Христос охрестився, Дух Святий зійшов на Нього у вигляді голуба, і водночас було чути голос Бога-отця: «Се Син мій улюблений і в Ньому Моє благовоління».

 

У Православній Церкві після літургії цього дня відправляється особливе богослужіння – чин великого освячення води. Освячена цього дня вода називається «агіасма», що в перекладі із грецької означає «велика святиня». Також прийнято окроплювати домівки цією освяченою водою. Для православних християн ця свячена вода має велике значення, оскільки вона освячується молитвою і призиванням Святого Духа. «Сам Господь Ісус Христос освятив водне єство, коли зайшов у йорданські води… ми можемо згадати і Старий Заповіт, де розповідається, про те, що людей і різноманітні предмети окроплювали жертовною кров’ю», – пояснив протоієрей Богдан Гринів. Згідно благочестивого звичаю, цю свячену воду прийнято зберігати впродовж року.

 

В українському народі святкування різдвяних свят здавна оздоблене різноманітними народними звичаями і традиціями, в тому числі й тими, які сягають корінням прадавніх, ще дохристиянських часів. Разом із тим окремі із них не тільки не засуджуються Церквою, але навіть увійшли до богослужбової практики. Мова йде про звичай колядувати, адже колядки лунають і в храмах.

 

«В Україні традиція колядувати і ставити різдвяні вертепи дуже розвинена. Люди ходять від хати до хати, прославляючи Христа. В дохристиянські часи язичники прославляли сонце, а християни прославляють Христа, який говорить – «Я є світлом для світу». Також в різдвяні дні під час літургії, в момент коли причащаються священики, церковні хори влаштовують своєрідні «концерти колядок», тобто співають ці піснеспіви», – наголошує протоієрей Богдан Гринів.

 

Стосовно, народних звичаїв, як, наприклад, 12 різдвяних страв, куті, а також новорічних віншувань, то Православна Церква їх не засуджує і цілком приймає. «Зокрема 12 страв символізують 12 апостолів, а під час новорічних щедрівок бажають гарного врожаю. Але ж зрозуміло, що це Господь дає землі ту силу родити і посилає врожай… А в окремих храмах навіть є звичай, коли священик посипає прихожан пшеницею, кажучи – «сію вію, посіває, Слово Боже у вас засіваю…», – розповідає отець Богдан.

 

Різдвяні колядки полюбляють співати і українські християни інших конфесій, зокрема баптисти. «Ми співаємо ці різдвяні піснеспіви, які називаються колядками, хоча етимологія слова «колядка» пов’язана із язичництвом, але оскільки ця назва закріпилась, то ми її вживаємо. Співаємо ці народні різдвяні пісні, в яких оспівується народження Христа, поклоніння пастирів, волхвів», – розповів перший пресвітер церкви ЄХБ «Дім Євангелія» міста Рівне Віктор Давидюк. Стосовно ставлення до суто народних звичаїв він додав, – «ми святкуємо те, що пов’язано із Христом і Новим Заповітом. Якщо щось виходить за ці межі, то в нас виникають певні запитання і ми цього не підтримуємо. Стосовно народних звичаїв, то якщо вони пов’язані із язичництвом, то ми їх не дотримуємось. Як приклад, можна навести «дідуха». В одній газеті я читав, що його ставлять в хаті і до нього збираються духи померлих. Ми знаємо, що є душі померлих, які є або із Господом, або в пеклі. Отож приходити кудись вони не можуть».

 

Щедрувати і віншувати на старий Новий рік серед євангельських християн – баптистів, за словами Віктора Давидюка не прийнято, втім сам цей звичай не засуджується.

 

Стосовно ялинки, куті, кількості страв на різдвяному столі, то, як підкреслив Віктор Давидюк все залежить від звичаїв, які панують в тій чи іншій сім’ї та її фінансових можливостей. «Ми знаємо, наприклад, що першим для своїх дітей ялинку прикрасив Мартін Лютер і від цього цей звичай поширився в християнському світі», – додав пастор.

 

 

О.КУЗЬМИЧ, К.ОЛЕКСЮК