Українські календарно-побутові звичаї та обряди

Історично доведено, що складний і тривалий шлях розвитку пройшли українські календарно-побутові звичаї та обряди. Саме таку назву вони отримали через зв’язок з календарними циклами (зима, весна, літо, осінь), які пов’язані з аграрно-господарськими роботами, від яких безпосередньо залежав побут наших предків.

 

Серед сучасних церковних дат точкою відліку зимового циклу є день Введення в храм Пресвятої Богородиці (21 листопада /4 грудня). З цього дня у хліборобському розумінні починає спочивати земля, яку не можна копати аж до Благовіщення (25 березня /7 квітня). По всій Україні з цього дня починали розучувати колядки, виготовляти «вбрання» для колядників і переряджених.

 

За народною традицією до Введення дівчата та молодиці мали закінчити терти льон і коноплі. Цього дня, за народним повір’ям, надзвичайно активною є «нечиста сила», особливо відьми, які можуть чаклунськими діями відбирати молоко у корів. Саме тому, майже по всій Україні, люди вдавалися до різноманітних оберегів: обсипали подвір’я і хліви маком-самосівом (видюком), обкурювали зіллям худобу, мастили вим’я корів маслом, часником, а на дверях хлівів малювали хрести.

 

Дехто і сьогодні вважає такі дії забобонами, навіть чаклунством і магією. Однак, це лише часткове і далеко не точне їх тлумачення, яке необхідно продовжувати досліджувати. Збирачам фольклору варто пам’ятати, що звичаї та обряди українського народу складалися на давній світоглядній основі, а чаклунством чи магією займалися лише одиниці.

 

З днем пам’яті великомучениці Катерини (24 листопада / 7 грудня) пов’язувалися звичаї «кликати Долю», ворожити на щасливе заміжжя. Дівчата цього вечора збиралися на вечорниці, де варили пшоняну кашу, і виходили до воріт «кликати Долю». Багато ворожінь на щасливе заміжжя виконували в ніч на 13 грудня, до дня пам’яті Андрія Первозданного (30 листопада /13грудня). Після ворожінь влаштовували вечорниці, на які сходилися і парубки, після чого починалися різноманітні розваги, з яких найпоширенішою була «Калита».

 

Різними обрядовими дійствами відзначали в народі церковні свята: пророка Наума (1/14 грудня), мучениці Варвари (4/17 грудня), преподобного Сави (5/18 грудня), Миколи Чудотворця (6/19 грудня), святої Анни (9/22 грудня).

 

Все, що у Введенні чи наступних святах зимового циклу зароджене, то найповніше розкривається в обрядових дійствах, пов’язаних з Різдвяними святами: Святвечір (Багата кутя) святкувалася (24 грудня / 6 січня). Кутю, цього вечора, готували із зерна і заправляли медом та маком. До святої вечері господиня готувала 12 пісних страв. Святого вечора вносили в хату «святки», тобто «дідуха». Після Святої вечері розпочиналося Різдво.

 

Різдво (25 грудня /7 січня) – винятково багате, веселе, радісне й велике свято, що вирізняється від подібних свят інших народів своєю особливою обрядністю, багатством фольклору, найглибшою прихованістю стародавньої передісторичної культури. Це свято є нашим документом глибокої доісторичної дійсності не лише вірувань, світогляду, але й наших культурних, політичних та економічних зв’язків і взаємин із всесвітом.

 

У Різдвяних та новорічних звичаях не лише підноситься високорелігійне і загальнолюдське почуття. В них глибоко виявляються колективно-громадське та національне почуття єдності, любов до праці, проявляються людські бажання, мрії, надії та найвищі чесноти – шанування людини, її пам’яті, розділення радості з іншими людьми та найкращі щодо них побажання.

 

Відомо, що багато змін зазнали наші предковічні традиції цього свята, проходячи часово-просторові зміни, які відбувалися аж до часів незалежності в Україні. Характерно, що в основі різдвяних звичаїв і нині збереглося все те, що було пов’язано в ті далекі часи з хліборобським господарством, з пастушеством. Також яскраво виступають у народних звичаях істотні риси українця – працьовитість, гостинність, чесність, доброта, співучість; єдність, святість родини; шанування пам’яті померлих тощо.

 

Одвічний мотив родинного благополуччя тісно пов’язувався з обрядом колядування. Ходили ряджені парубочі ватаги колядників бо (нагадуємо, що дівчата не ходять). В Україні з незапам’ятних часів вважалося: коли прийде у хату на велике свято першим хлопчик, то усе буде успішно, добре й прибутково. Тому цих віншувальників у всіх хатах вітали дуже радо, з любов’ю.

 

За походженням колядки поділялися (і тепер цей поділ зберігся) на народні й церковні. Щодо їх виконання – існують колядки дорослих, «громади молодців-хлопців», дівчат та дитячі. Для першої групи найбільш характерні хліборобські мотиви. Співалися колядки для господаря та його дружини, хлопців та дівчат. Саме таке розмаїття мотивів колядок, адресування їх персонально кожному членові родини вирізняє український обряд колядування. До числа найдавніших належать українські колядки, в яких побутували казково-фантастичні мотиви. А ті, що виконувалися під час Різдвяних свят безпосередньо у церквах, переважали біблійно-релігійні мотиви з оспівуванням Божого дитяти, страждання і мук Богородиці.

 

Вечір під Новий рік (31 грудня /13 січня) називали «другою колядою» або «Щедрим вечором» (Щедра кутя). У цей вечір, що до вечері під Новий рік, подавалися й м’ясні страви, яких не вживали на «Святвечір». У багатьох місцевостях у цей вечір молодь ходила «маланкувати». За церковним календарем, це день преподобної Меланії. Перевдягалися в ряджених, а один хлопець у Меланку.

 

Щодо «водіння кози», переодягання та маскування, «подорожування Василя з Маланкою», то цей маскарад-ліцедійство частіше проводиться на Новий рік і рідше у ніч на «Маланки». Маланка переходила від хати до хати, співаючи з музиками Маланчину коляду. Під вікнами щедрувальники – вже й дівчата, вітали господарів з Новим роком, бажали їм усяких гараздів. За ці вітання щедрувальників щедро обдаровували.

 

А вже вранці на Новий рік (1/14 січня) – день, присвячений Василю Великому, ходили по хатах «посівальники». Хлопці-підлітки, зайшовши до хати, посівали зерном і приказували: «Сію, сію, посіваю, / З Новим роком всіх вітаю!». Дуже поширеним був звичай спалювати в цей день на городі, в садку чи на воротах сміття, що виносили з хати.

 

Не менш важливим був і вечір напередодні Водохреща 5/18 січня (Голодна кутя). Цього вечора чільне місце посідали кутя і узвар.

 

Перш ніж сісти до вечері, хату обкурювали ладаном і зіллям, скроплювали всі її закутки свяченою водою, заїдаючи при цьому ритуальним печивом – паляницею чи пирогом. На стінах усіх приміщень вивішували паперові хрестики або малювали їх крейдою чи тістом, замішаним на освяченій у церкві воді. Після такого обходу зачиняли двері й, помолившись, сідали вечеряти. Набрану опівночі воду зберігали за образами.

 

З водою пов’язані обряди, приурочені до Богоявлення, Йордану або Водохрещ (6/19 січня). Після ранкового богослужіння в церкві процесія вирушала до річки чи водоймища. Тут попередньо прорубували ополонки, ставили з криги хрест. Саме Йордан-Водохрещі – це торжество, присвячене святителю давнини – воді, вигнанню зими та вшануванню і прискоренню приходу весни. Випускання голуба, чи іншого птаха під час освячення води, нині окуте християнським духом, а в давнину було провісником неба, прильоту птахів, прискорення приходу весни. Вірування, що у новорічну ніч та у Водохрещенську відкриті бувають небеса для весни й води, що скоро підуть на землю «дрібні дощики», залишили свої сліди у фольклорі.

 

Отже, у зимовому циклі відбувається зустріч і проводи. Зустріччю предків починалися найважливіші зимові свята (Святвечір), а закінчувались проводами (Водохреще). Вечори в цьому проміжку вважалися святими. У цьому циклі було найбільше обрядових дійств, якими намагалися забезпечити здоров’я, щастя і достаток. Переважна більшість із них була спрямована на вшанування покійних предків. До циклу зимових українських традиційних свят належать різдвяно-новорічні свята: «Святвечір», «Різдво» «Щедрий вечір», «Меланки», «Новий рік», «Голодна кутя», «Водохреще». Цінні ці традиції тим, що вони, хоч і в значно зміненому вигляді, а все таки в основі своїй дійшли до нас із глибокої давнини, з передхристиянських часів, з доби родового побуту. Нині не всі розуміють і цінують велику вагу й значення цих традицій. Це тому, що вони у нас уже мають характеру святкових розваг та молодіжних забав. Не всім відомо те, що ці звичаї пройшли крізь віки і донесли до наших часів характер духовного життя наших предків, їх віру, вірування, світогляд, образ матеріального життя, ідеали, бажання, мрії. Варто знати, що ці звичаї допомагають нам усвідомити свою історичну самобутність, психіку предків сивої давнини і показують послідовний розвиток старовинної української культури, її початкові види.