Кохання та інтимні стосунки в родинних традиціях українців

Олександр Шокало
Есея про плекання Ладу

 Ані на одну мить не слід нам тут забувати,
що життя нам дано для любові
і що ми самі — твір Божої любові до нас.
Микола Гоголь

 

Кохання, любов — первинна потреба, одвічне прагнення людської душі жити. Людина досягає духовної зрілості, коли керується цим світлим, високим прагненням. У душі й живе кохання.

Кохання — це ясний орієнтир, який допомагає людині розрізняти прагнення душі жити й потребу організму бути. Душа наділена позаземною безвічною сутністю, а організм обмежений земними проминущими й невтоленними потребами. Душа — осердя людського єства, а організм — фізична оболонка. Гармонізуючи потреби організму з високими прагненнями душі, людина досягає повноти життя.

Духовним чуттям людина віднаходить і відкриває душу, яка розкривається в коханні, як квітка у квітуванні. Без душевної взаємності не знаходить людина повноти щастя ні у вгамуванні природних потреб організму, ні в задоволенні праґматично-еґоїстичних забаганок розуму. Матеріальні розкоші й соціальні ілюзії — усе те проминуще й незбутнє, коли не одухотворене, не згармонізоване безкорисливістю люблячої душі.

Кохання й корисливість несумісні. Тільки гармонія душевної взаємності здатна подолати безпросвітність земного буття. Лише задоволенням головної потреби душі — жити в коханні — людина досягає повноти щастя. В коханні волею Духа прозріває людська душа. А зріла душа ставиться до життя як до вияву Всеєдиної Любові.

У ГАРМОНІЇ ОДВІЧНИХ
ПЕРВИН

Наше прадавнє слово кохання нині так рідко промовляємо, що його можна почути хіба що в старовинних ліричних піснях. Завмирання слова на вустах — наслідок завмирання в людській душі тієї чистої інстинктивно-духовної життєтворчої потреби, яку соромливо називаємо цим майже забутим словом. Натомість широковживаним, надто популярним серед молоді стало міжнародне слово секс, яке сприймається, одначе, як щось сороміцьке, непристойне, хоч і має притягальну силу.

Насправді обоє цих слів споріднені за смислом і позначають вияв одвічної життєтворчої двопервинності Всеєдиного Світу в людському світі, що реалізується в духовно-продуктивній парній взаємодії чоловічої та жіночої первин.

Слово секс походить від латинського “сексус” — стать і позначає розмаїття чуттєвих переживань у стосунках між різними статями — чоловіком і жінкою. У давніх греків чуттєвий зв’язок між статями звався еротикою (буквально: любовні первини), а покровитель любовних первин іменувався Еросом — Духом Кохання. Ерос символізував найвищий духовний вияв статевих стосунків, що нашою мовою зветься любов’ю або коханням.

Слов’янське любов має спільну етимологію із санскритським (давньоіндійським) любхяти — жадати й латинським юбіре — любити. Спільного смислу з ними й українське шлюб — злюбленная двох закоханих, освячені моральним законом любові стосунки чоловіка й жінки, тобто єднання в Космічному Еросі, у Духові Всеєдиного Кохання духовно-біологічного єства чоловіка й жінки.

У нашій мові в слові любов виявляються, передусім, сердечні стосунки чисто духовного рівня між закоханими, рідними, друзями й зрідка переживання фізіологічного рівня. А слово кохання ввібрало всю повноту щирих чуттєвих взаємин, починаючи від сердечних переживань двох закоханих, їхньої духовної готовності увійти у фізіологічний контакт аж до реалізації чистих статевих інстинктів у дітонародженні.

Прадавнє українське слово кохання етимологічно споріднене з давньоіндійським кама — любовна пристрасть, жадання. Слово кама походить від містичного складу ка, що означає першопочаток (тому к — перша літера санскритської абетки), та м — знака людини (знак м був на стягові давньоіндійського Духа Кохання — Ками, якого зображували вродливим юнаком, що тримає в руках лук із цукрової тростини, де тятива — із бджіл, а стріли — з квітів).

Давньоукраїнське кохання й давньоіндійське кама, як архетипи спільної для наших культур давньоорійської духовної традиції, по суті означають одне й те саме — зачин людини.

Земне кохання — вінець біологічної й духовної зрілості двох різностатевих людей — чоловіка та жінки, а також зародження й творення нової людини волею Всеєдиної Любові. Через кохання реалізується в людях життєтворча сила самооновлюваної первини — Духа Всеєдиного Життя, що його в Україні одвіку іменують Лад.

А саме кохання перебуває під заступництвом парної Ладові первини, заступниці Всеєдиної Любові — Лади. Про всі таїни кохання оповідає прадавня Кама-сутра — давньоіндійська священна книга, що увібрала багатовіковий духовно-фізіологічний досвід інтимної сфери життя орійських (хліборобських) народів, до яких належимо й ми — українці.

У здатності, вмінні кохати найповніше виявляється духовна практика людини — те, чим людина відрізняється від тварини. Голубитися, милуватися, ніжитися, пеститися, тішитися вміють птахи й тварини. Проте тільки людина спроможна одухотворювати природні інстинкти, спрямовувати енергію статевого інстинкту на продовження, плекання життя Безвічного Духу.

ДУХОВНЕ РАДІННЯ

Кохання як зрілість душі, духовне радіння — вища мета людського життя, а всі інші турботи — лише засіб забезпечення життєтворчої сили кохання. Одночасно кохання — це й вищий спосіб самореалізації людини, пробудження життєвої снаги й найповніший, найдовершеніший вияв людського духу. Всеєдиний Світ має багато сфер самовияву, і найвища, найтонша з них — уселадуюча сфера Всевишньої Любові. Людина може взаємодіяти з нею та осягнути через неї Світовий Лад як Істину Всеєдиного Життя лише просвітленим у власному коханні серцем. Правду мовив Григорій Сковорода: “Істинною людиною є серце в людині”. Серце тут мислиться не в анатомічному плані, а як психічний, емоційний центр людського єства — душа.

У людському серці поєднуються духовна та біологічна сфери Всеєдиного Життя, що виявляються в людині як вроджені духовні та біологічні потреби. Чисте серце вміщує в собі цілий Світ, як просвітлена Сонцем крапля води містить у собі сутність Океану. Крізь чисте серце струмує безвічний Час-Життя. Тому духовно зріла людина поєднує в серці минуле, нинішнє й майбутнє життя своє, свого роду й цілого етнічного єства. Через серце людське виявляється Закон Всеєдиного Ладу, за яким усе суще в світі має жити по своїй волі, єднаючись у Всеєдиній Любові. Всеєдина Любов — це не антропоцентрична, еґоїстична любов між людьми, а любов до всього живого у Світі, як Земля й Небо люблять усе суще між ними. Найвищий вияв людського кохання — життя в ладу з Єдиносущим. (Антропоцентризм як світоглядна доктрина ставить у центр Всеєдиної Світобудови людину, чим веде людство до катастрофічного порушення екологічного балансу з Космосом. За антропокосмічним принципом людина — органічна частка Всесвіту, і їй належить жити за Законом Ладу).

Кохання — глибоко особистісне, найінтимніше самоздійснення людини у Всеєдиній Любові. Воно починається з плекання власних почуттів, з очищення серця. Хто здатний відчути, осягнути себе, той відчує, осягне й люблячу душу. У коханні має бути повна відповідність природних інстинктів і духовних устремлінь. Сила кохання твориться єдністю фізіологічних, сердечних (психічних) і розумових зусиль чоловіка й жінки.

У гармонії цих зусиль і виявляється життєтворче світло Всевишньої Любові. Це світло вносить ясність у життя, відкриває закоханим знання одне одного й цілого Світу, дає віру одне в одного, віру в життя. Жіноча віра живиться силою почуття її земної душі, чоловіча віра — силою просвітлення свідомості. Жінка у своїй вірі покладається на чоловічу ясну свідомість, а чоловік — на щирість жіночого почуття. Чоловікові енергією життєтворчого духу належить плекати жіночу душу в духовному полі родинного світу, як Сонце плекає у своєму життєдайному полі Землю. А жінці належить реалізувати в своїй життєродності чоловіків дух і почуттям плекати його снагу.

Саме так за міфо-релігійними знаннями наших предків у духовному світлі чоловічої первини Батька-Першотворця — Лада — самозародилася жіноча первина Матері всього сущого, заступниці людського кохання й родинного життя — Лади. Це самозародження Першоматері відбулося під Золотою Вербою — Світовим Деревом оріїв, що виникло з первісних вод Космічного Океану. Такі й земні чоловіча та жіноча первини в духовній взаємодії, в гармонії подружнього життя творять лад родинного світу — внутрішню красу, яка рятує, животворить людський світ у безвічному пульсуванні світла Всевишньої Любові.

Людський світ здатна врятувати не зовнішня показна речова красивість, а внутрішня краса, гармонія людського духовно-біологічного єства. Духовна сила внутрішнього ладу оберігає людину від гіпертрофії буденних потреб, вивільняє душу з-під гніту проминущого, розпросторює межі життєвої реальності до Безвічного. Ця гармонія-краса виявляється, передусім, у єдиному битті двох закоханих сердець. Отже, людський світ зможе самоврятуватися силою кохання — реалізацією в людині Всеєдиної Любові — Ладу.

Кохання неможливо придумати. Його може породити лише сила чистого природного інстинкту й ясного духу. “Кохання — духовного світла первісток”, — так Леся Українка переклала рядок давньоорійського гімну Всеєдиному Духові. За праорійськими архетипними елементами кохання прочитується як пробудження духовної снаги або радіння в Духові. В українських обрядових весільних піснях, у народній інтимній ліриці, як і в поезії інших орійських народів, зокрема в класичній індійській та персько-таджицькій, кохання набуває значення Космічного Ідеального Праобразу земного людського почуття й символізує єднання зрілої людської душі з усепроймаючою життєтворчою Світлою Силою Всеєдиного Ладу.

Із коханням пов’язано багато слів-архетипів, які є виявом нерозчленованої міфо-релігійної свідомості — духовного осердя особистості й традиційної народної культури. Ось головні з них, що живуть у нашій народнопоетичній традиції: закоханий — людина, яка прагне єднання не лише з іншою людиною, а й із Єдиносущим через Усевишню Любов; парубок, чоловік — уособлення зрілого розуму й духовної здатності людини; дівчина, жінка — уособлення тілесної чуттєвої душі; врода — не зовнішня тілесна краса, а внутрішній лад людського єства, що в ньому виявляється краса-гармонія Життєтворчого Ладу; вуста — духовна втіха; соловейко — закоханий, який прагне єднання з коханою й Творцем; квітка — безвічна краса життя; Сонце, Місяць — вияви Всеєдиного Світла й символи парубочої вроди; Зоря — народження Світла, просвітлення душі, символ дівочої вроди; страждання і єднання в коханні — звільнення душі від тлінної множинності земного світу й прилучення до сфери Всевишньої Любові. На таке прилучення здатна лише душа чиста, просвітлена взаємним почуттям, яке породжує в людині життєву силу й волю — духовне радіння.

Далі буде.

Олександр ШОКАЛО,
м. Київ

-----------------------------------------------
Продовження...

ШЛЮБ — ВИЯВ
УСЕЄДИНОГО ЛАДУ

Природні інстинкти й сердечні почування двох обранців гармонізуються в шлюбові й підпорядковуються Всеєдиній Духовній первині — Ладові: так Життєтворчий Лад реалізується в людській природі, й здійснюється генетична єдність людського світу зі Всеєдиним Світом. Від того, наскільки гармонійний, одухотворений шлюб, завжди залежала подальша доля людських родів, які одружували своїх нащадків. Для підтримання родового й етнічного генотипу предки наші знали не менше семи поколінь свого роду й добирали гідний для споріднення рід. У пошлюбленні пари молодих самооновлювалася генетична основа етнічного й вселюдського світу.

Шлюб став також засобом суспільного захисту інтимних стосунків. У парному шлюбові — моногамній родині, заснованій на міцному інстинктивно-духовному подружньому зв’язку, — життєва енергія двох закоханих реалізується через вияв повноти почуттів у народженні духовного плоду — дитини, а не розпорошується, як у позашлюбних сексуальних стосунках. У шлюбові подружжя плекає духовно-біологічне єство родини. З появою дитини родина починає жити як зріла продуктивна клітина етнічного єства. Діти — можливість вищого здійснення людського життя.

РОДИННИЙ ІНСТИНКТ

Діти як духовно-біологічний плід пошлюбленої пари є довершенням творення родинного світу, який зароджується снагою родинного інстинкту, що в ньому виявляються й природні сексуальні потреби, сповнені сердечного почуття, і сила інтелекту закоханих, і їхня воля до життя.

Самодостатні сексуальні потреби люди задовольняють і в адюльтері, а інтелектуально можуть контактувати, живучи незалежно одне від одного. Проте лише в родинному житті сексуальна й інтелектуальна взаємності набувають вищого, всесвітнього сенсу. Адже родинний світ — органічна частка Всеєдиного Світу, і в його парній єдності виявляється бінарна життєтворча сутність Всесвіту. Родинний інстинкт мають і птахи, і тварини, та тільки в людей він осмислений.

У багатьох нинішніх людей родинні інстинкти притлумлені внаслідок життя в антигуманній державній системі. Комуністичному режимові потрібні були не цілісні здорові сім’ї, а розокремлені особини невільної трудової маси. Звідси масові розлучення й існування формальних сімей.

Збувається у Світі родина, яку засновано на природному родинному інстинкті, а не на скороминущому романтичному захваті. Така родина стає засобом біологічно-духовної самореалізації кожного з подружжя, засобом продовження людського роду.

Дитина з’являється в земному світі волею Всеєдиного (“Послав Творець дитинку”) і має щастя, і місце під сонцем, коли батьки усвідомлюють цю Всевишню волю.

РОДИНА — ПЕРШОКЛІТИНА
ЕТНІЧНОГО ЄСТВА

Від функції народження духовного плоду походить прадавня українська назва людської сім’ї — родина. Цей духовний архетип як плід етнічної самосвідомості наших предків виявився у всеслов’янському найменні сонячного Духа Життя — Рода та заступниць життя — Родиць. Спільну з ними світлоносну етимологію мають і прадавні українські наймення духовних життєтворчих сил — Лад і Лада, які визначають парну природу української орійської родини, сутність якої реалізується в гармонійному поєднанні зрілого чоловічого розуму й чистої жіночої душі. Звідси наше прадавнє звертання ладо (коханий, кохана). Звідси сенс понять ладу й радості в родині, ладування й радіння в Людському Світі. Звідси й моральний закон українців: “Кохання дає лад усьому”.

Родина як першоклітина Людського Світу, реалізованого в розмаїтій природі племінних, етнічних організмів, самозароджується в інтимному поєднанні чоловічої й жіночої первин. Так і в енергопродуктивній взаємодії двох космічних первин — світлої й темної, активної та пасивної, духовної й матеріальної — безперервно самозароджується-самовідроджується Всеєдиний Світ. Людська родина силою кохання прилучається до Всевишньої Любові, включається в процес Безвічного Життя й здійснює Закон Всеєдиного Ладу, якому мають підпорядковуватися всі суспільні закони. І саме людська родина, яка керується в своєму особистому житті волею кохання, є головним законотворцем суспільного життя. “Кохання не знає закону”, — цю істину українці одвіку сповідують як головний принцип звичаєвого (природного, неписаного) права, завдяки чому ми ще є на Білому Світі. Бо людське кохання як вияв Світлої Сили Життєтворення — найвищий закон для людини.

“Чоловік і жінка — найліпша в світі спілка”, — так наш народ охарактеризував родину як живу соціальну модель етнічного єства. Злагода родинного життя, міць родинного духу — запорука єдності й духовної моці народу: “Де згода в сімействі, там спокій і мир”.

До занепаду народу призводить занепад кожної окремої родини. Коли зникає в подружжі дух життєтворчого кохання, люди втрачають сором, честь, волю до життя. А ставши підневільними, не знають почуття людської гідності: жінки запродують душу й тіло, чоловіки — розум і дух. Зрештою, цілий народ запродує себе в рабство владцям-паразитам.

Аби розтлити народ, передусім, розтлівають жінку — хранительку живого вогню кохання, плеканицю життєвої сили родини й родової пам’яті. Масове розтління жінок призводить до занепаду моралі й до винародовлення. Коли в людях занепадає етнічна свідомість і воля до життя, коли щезає дух взаєморозуміння та любові, то в такого народу вже не стає сили піднестися до рівня духовного життя і підвестися з земного тліну.

Так сталося й з нами — українцями. Після тисячоліть духовного життя наших предків у злагоді зі Всеєдиним Ладом за останні три з половиною століття надсадної протидії етнічного єства різним зайдам і чужоїдам-паразитам ми зазнали страшного морального надриву. Нескінченні оборонні війни підтяли чоловічу первину українського народу, а полишена напризволяще жіноча первина не спроможна сама захистити святість родинного життя. Через чужинецьке напасництво та через нашу внутрішню самозраду й повійництво завелася між нами нелюбов, і занепала життєва воля народу.

Коли порушено цілісність етнічного єства, надзвичайно тяжко виживати окремій його клітині — родині. Кожному свідомому подружжю належить збагнути Істину, що, творячи здорову родину, вони тим самим регенерують, відроджують етнічне єство. Адже кожна окрема родина, яка живе за законом Всеєдиної Любові, — носій етнічного, отже, вселюдського і всеєдиного генотипу.

ВСЕЄДИНИЙ ГЕНОТИП

Генетичною основою Всеєдиного Життя, реалізованого в людському родові та в розмаїтті виявів усього єдиносущого в Світі, є чоловіча й жіноча первини. Єднаючись у Вселадуючій гармонії Всевишньої Любові, ці парні життєтворчі первини творять космічний генотип. Цей всеєдиний біодуховний генотип є генетичною триєдністю Людини, Земної Природи і Космосу (Всеєдиного Світу).

Всеєдине Життєтворче Космічне Єство (український міфологічний Вирій) має трисферну структуру: ядрова сфера Всеєдиної Свідомості, навколоядрова сфера Всеєдиної Чуттєвості, зовнішня сфера Всеєдиної Енергії. Взаємодія цих сфер створює життєродну світлоносну пульсацію — Всеєдиний Лад, цілісним виявом якого в земній природі є життєродне єство людської родини. Ядровою сферою родинного єства є чоловіча свідомоносна первина, чуттєву сферу забезпечує жіноча емоційна природа, а разом подружжя у духовно-продуктивній взаємодії творить спільну захисну енергетичну сферу.

Всеєдиний принцип триєдиної життєтворчої самоорганізованості Космічного Єства й людської родини виявляється в моральному принципові зрілості цілісної особистості, що являє собою триєдність істинного слова, істинного думання й праведного діяння. Одначе, індивідуальний людський організм не є повним виявом Всеєдиного Життєтворчого Єства. Сама людина може лише очистити серце, зосередитися в собі й плекати, як у мушлі, власну первину — духовне ядро. Але самотня людина не розкривається, не збувається в процесі життєтворення, не оновлює Безвічного Буття. Одвіку українці-орії засуджують самітництво, аскетизм, бо в парі людина легше долає всяку нечисть, руїнницький хаос і взаємним коханням щомиті утверджує безвічність Всеєдиного Життя.

Усе життєздатне, життєтворче — двопервинне. У земному світі двопервинність, двостатевість виникла на початковому ступені саморозвитку життя, коли природа перейшла від копіювання-повторення одностатевих організмів у процесі простого розмноження до поліваріантного творення двостатевими парними сполуками розмаїття індивідуально неповторних організмів. Земна Природа виробила свій генетичний механізм включення у двопервинну життєтворчу пульсацію Всеєдиного Світу, і саме двостатевість забезпечила всьому сущому на Землі енергопродуктивне виживання.

Людський Світ виживає біологічно й духовно завдяки моногамній родині. Чоловіче первинне в космічному плані, а жіноче — в земному (згадаймо про самозародження Першоматері — Лади в світлій силі Першобатька — Ладу). Однак материнське єство саме незмінно породжує чоловічу первину задля прилучення Земного Життя до двопервинної пульсації процесу космогенезу. Отож у Земному плані чоловік є породженням і функцією жінки, а в Космічному — жінка є породженням і функцією чоловіка. Тому сила чоловічої функції в родинному житті залежить від сили жіночого сердечного почуття, яке плекає чоловіків дух. А вже снагою чоловічої свідомості родинний світ єднається зі Всеєдиним Світом.

За тривалий період розвитку людське єство як універсальний духовно-біологічний вияв енергопродуктивної взаємодії природи й Космосу вмістило в собі генетичні особливості всіх земних істот. Людину наділено ще й Духом творення. Завдяки духовній сназі вона є зв’язуючою ланкою між земним існуванням і Всеєдиним Життям. Це прилучення до Безвічного людина здійснює снагою кохання. Якщо ж через неповноту взаємодії ці дві первини впадають у безлад, то занепадає їхня життєродна снага й родину обсідає паразитуюча нечисть: незрілі, невідповідні одна одній первини накликають на себе напасть.

Як же здійснюється добір-парування й ладування чоловічої та жіночої первин? Як виявляється космогенез у Людському Світі? Нині процес парування-злюблення подружжя відбувається самопливом, навпомацки. А наші предки узгоджували своє кохання, інтимне життя родини з Космічним Ладом, користуючись генетичними знаннями про родовід одружуваних, а також астрологічними знаннями про визначеність вдачі людини розташуванням планет і зірок під час її появи на Світ. Через згармонізованість закоханих із природою й Космосом людська родина реалізує в собі Всеєдиний генотип, і людські почуття й свідомість переростають антропоцентричні межі й сягають Всеєдиної Любові.

Кохання — це голос генома, що є сукупністю генетичних ознак, набутих поколіннями роду. Разом із тим, кохання — це й відродження духовним зусиллям подружжя Світлої Сили життєтворення. У коханні народжуються вродливі й міцні діти, а в духовному полі родинного ладу з них виростають гідні люди. Тому про гідних нащадків роду українці кажуть: “Батьки викохали”. Кохання передасться як духовно-біологічний спадок, що на генетичному рівні виявляється в чистоті статевих інстинктів, а на духовному — в свідомій волі життєтворення. Природний інстинкт — це неусвідомлений вияв Всеєдиного Життя, що оберігає людське єство від деградації.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Олександр ШОКАЛО, м. Київ


Веління статевого інстинкту сприяє вибору пари й творенню родини, адже чистий інстинкт таїть у собі зерно духовності, зародок моральності. Воля одухотвореного інстинкту допомагає здоровій родині протидіяти умовностям і потворствам деградованого соціуму. Реалізуючись у родинному єстві, інстинкт переростає самодостатнє задоволення потреб плоті, які виснажують людський організм, і підтримує життєву снагу родини. В родині закохані розкривають уповні свої фізичні й духовні можливості, а інстинктивний потяг вінчається духовною приязню подружжя. На духовному рівні взаємин між закоханими ладує свідома воля життєтворення. І носієм її є слово подружньої злагоди — голос генома Всевишньої Любові.

Слово Любові як генокод Всеєдиного Духу містить у собі таку снагу земної чуттєвості й Космічної Свідомості, що животворить зниділе в самоті людське єство і єднає людей у життєродний подружній світ. Так життєтворча снага Всевишньої Любові через слово реалізується в земному коханні. Слово як духовна реальність Світової Всеєдності, розкриваючись у думанні й діянні, нескінченно породжує родинні світи — першоклітини етнічного і Вселюдського Світу. Слово — первородне духовне осердя триєдиного принципу моральної зрілості — вияву всеєдиного генотипу.

САМОЗАХИСТ
УСЕЄДИНОГО ГЕНОТИПУ

Якщо людина не реалізується в коханні, вона може, згнітивши статеву пристрасть, силою творчого духу реалізувати снагу життєродного інстинкту у сферах зовнішньої діяльності чи художньої творчості. Але часто люди духовно незрілі спотворюють чисті природні інстинкти, — спрощуючи кохання до фізіологічного акту й шукаючи нових статевих утіх, опускаються до сексуальних збочень, набувають ганебних патологічних пристрастей, загрожуючи виродженню життя.

А на це в Єдиносущого є свій механізм самозахисту. Так недавно Земна Природа включила його, вдаривши по найвразливішій сфері людського єства — сексуальній. Цей нещадний біологічний механізм — СНІД, що є синдромом морального занепаду людства. СНІД вражає тих, хто порушує Всеєдиний Моральний Закон, — перестає усвідомлювати себе людиною, життєродною духовно-біологічною істотою Всесвіту, через чию самосвідомість усвідомлюється вся Земна Природа. Деградуюче людство у своїх сексуальних потворствах опустилося до тієї критичної межі, за якою Земна Природа, оберігаючи власний генетичний механізм продовження життя, блокує виродніюче людство, б’ючи по його захисній функції — природному імунітетові.

ПОЛІТИЗАЦІЯ
ІНТИМНОЇ СФЕРИ

Сфера статевих взаємин — це розмаїті знання про біологічні, психічні й духовні принципи людського життя. Наші предки набували цих знань протягом тисячоліть саморозвитку, духовного вдосконалення, передаючи їх з покоління в покоління. Та скільки загублено з того, що виплекали предки, скільки спотворено через політико-ідеологічні насильства над людською природою й вільним духом. Нині пожинаємо плоди соціального експерименту — “комуністичного перетворення світу”, заснованого на антиеволюційних, атеїстичних догматах примітивного матеріалізму й класового антагонізму, що руйнує світовий принцип Всеєдиної Любові. Комуністичний режим ударив, передусім, по родині. Виживання чоловіка й жінки поставлено в цілковиту рабську залежність від зовнішніх, матеріальних умов, перекрито можливість духовного саморозвитку. Природа людини занепала до примітивного однобокого біологічного існування.

Пригнічено жіночу природу — основу земного життя. Надсадна фізична праця спотворила життєродну сутність жінок. Вони, як і чоловіки, втрачають природну здатність кохати й народжувати дітей, або ж пускають на світ нездорове, неповноцінне потомство, що призводить до виродження народу. Жінку-матір відірвано від родини, від виховання дітей, чим вона займалась одвіку. Про заробіток завжди дбав батько, а тепер він не в змозі прогодувати родину за ту мізерну державну подачку, якою паразитуюча система принижує його чоловічу і професійну гідність.

Отак спримітивізовано, зганьблено найтоншу, найінтимнішу сферу людських взаємин — сферу кохання й продовження роду, що була недоторканною, священною в нашого народу. Статеві, як і всі інші людські стосунки, було піддано тотальній комуністичній ідеологізації. “Червоний професор” А. Залкінд випустив у 1924 р. методологічну брошуру — “Дванадцять статевих заповідей революційного пролетаріату”, єзуїтську програму впровадження більшовизму в інтимну сферу, в якій природність інтимних стосунків спаскуджено класовими догмами. За цими заповідями, необхідно провадити “статевий добір по лінії класової революційної пролетарської доцільності”. Ідеолог стверджував принцип біосоціальної селекції, що її впроваджував у життя більшовицький інтернаціонал-фашизм, званий диктатурою пролетаріату. В інтересах владарюючого революційного класу, що служив прикриттям владців-паразитів, рекомендовано здійснювати механізацію й політизацію статевої сфери: “статеве має в усьому підпорядковуватися класовому, нічим останньому не заважаючи”, а “клас в інтересах революційної доцільності має право втручатися в статеве життя своїх співчленів”.

Зрозуміло, всесильним усе дозволено. Тому серед співчленів їхнього класу закони вселюдської моралі скасували, а революційна класова етика узаконила розпусту і садизм, про що свідчив спосіб розтлінного існування партвождів і владарюючої паразитуючої кліки. За догматами державного соціалізму, людська родина мала стати сексуальною тюрмою, біологічним механізмом продукування класових фанатиків-біороботів, які повинні виконувати волю тих, хто при владі.

Пролетарська класова етика оголосила кохання буржуазним пережитком. Відповідно класова педагогіка вбачає в соціалістичній родині лише функцію народження потомства, а функцію виховання покладає на дитбудинки й політизовану школу, яким належить впроваджувати принципи більшовицької ідеології: “Мы должны сделать из детей бойцов нашего дела” — це розтиражоване гасло Н. Крупської ще донедавна можна було зустріти в школах і дитсадках. Так соціалістична імперія плодила собі яничарів — безрідних агресивних оборонців колоніальної системи.

ОДУХОТВОРЕННЯ СЕКСУ

Нині ми заволали про втрату людяності, про жорстокість дітей. Заговорили про потребу чуттєвого, сексуального виховання школярів. Зрозуміли необхідність звернутися до занехаяного досвіду минулих поколінь. Але наші предки не вивчали сексології! А зберігали чистоту природних інстинктів і в дітях змалку плекали духовність почуттів. Адже духовність у статевих взаєминах — провідна сила, без неї статевий потяг стає самоціллю, у невтоленному бажанні тілесної насолоди люди вдаються до сексуальних збочень, потворств.

Тому модний нині сексуальний вишкіл таїть у собі загрозу гіпертрофії фізичного над духовним, буттєвих потреб організму над життєвим прагненням душі. Адже посвячення дітей у таїни фізіології статевих взаємин, а звідси розвиток самодостатньої чуттєвості без збереження природної чистоти інстинктів, без плекання духовного ідеалу — неминуче призведе до дезорієнтації підлітка. У наших дітей під впливом різних чинників (побутова невлаштованість сімей, бездуховна система пострадянської освіти, засилля фізіології сексу в кіно й на телебаченні) і збудників, що подразнюють несформовану дитячу психіку, передчасно прокидається підвищений статевий інтерес.

Ранні статеві зносини страшенно шкідливі для здоров’я. Фізіологічно й психічно незрілий організм підлітка губить свою ще слабку життєву силу: як правило, хлопчики не зможуть уже вирости статево дужими, повноцінними чоловіками, а дівчатка — зазнати радості материнства. Такі люди ніколи не звідають справжньої радості кохання в подружньому житті.

І якщо так зване сексуальне виховання в школі починатиметься з вивчення анатомії статевих взаємин, техніки статевого акту — це ще дужче посилить передчасний статевий потяг, зніме чар духовності з таїни кохання. Виховувати в дитині належить душу. Варто привчити дитину й до звичайної побутової гігієни. А фізіологічно організм і сам дозріє: коли молода людина сформується психічно, буде морально готова, вона осягне тонкощі біологічного механізму статевих взаємин — волею чистого інстинкту й через природжений темперамент.

На уроках вікової гігієни, психології й астрології слід розповідати дітям про таємниці людської психіки, про космогенетичну визначеність вдачі людей. Основні зусилля батьків і педагогів мають бути спрямовані на зміцнення й гармонізацію дитячої психіки, на збереження чистих природних інстинктів і плекання в дитячих душах прагнення духовного ідеалу. Це й стане запорукою статевої зрілості людини як духовно-біологічної істоти. Суть статевого виховання полягає в тому, що фізіологічна чуттєвість людини не повинна превалювати над її духом.

Різноманітні біологічні бажання й потреби, як і естетичні смаки, мають узгоджуватися з внутрішнім ладом людського єства, духовною потребою краси-гармонії. Людина не повинна проминущими потребами тіла затлумлювати в своєму серці Світло Безвічної Краси. “У задоволенні щоденних потреб є щось принизливе. Але Краса — вища необхідність, і вона визволяє нас від того почуття приниження. Краса вносить благородство в почуття задоволення бажань. Ось чому колишні непогамовні варвари відійшли в минуле, а їхнє місце зайняли люди, які вміють стримувати себе, ось чому ті, хто слухався тільки веління своєї плоті, визнали над собою владу кохання. …Краса для свого осягнення потребує душевного спокою. Її неможливо осягнути без стриманості”, — засвідчив бенгальський митець-мислитель Рабіндранат Тагор. Безвічна краса пізнається в коханні й виявляється в чистоті, цнотливості, гармонії людського єства.

ЦНОТА — ЧИСТОТА
ДУШІ Й ТІЛА

Віддавна українці плекають у дітях, передусім, цноту — потребу збереження природної чистоти душі й тіла. Так визрівали гідні спадкоємці роду, які берегли подружню вірність — запоруку кохання, гарант міцної родини. Наші предки сповідували єдиний культ — культ душевної й тілесної чистоти. В орійських народів одвіку практикується ритуальне духовне й фізичне очищення, яке обов’язково провадилося в кожній родині. Цей першоосновний, гігієнічний принцип орійської культури був гарантом духовно-фізичного здоров’я родини й цілого народу. Залишки прадавнього ритуального гігієнічного очищення й досі живуть в Україні в обрядах народної культури, зокрема в дотриманні постів, у святковому очищенні водою і вогнем (перед Великоднем, на Купала, перед Пречистою, перед Різдвом), у просвітленні серця молитвами.

Наші предки в коханні виплекали безцінний духовний скарб — зрілу моральність — і передали нам у спадок. Але нинішні покоління сущих в Україні загубили предківські критерії вселюдської моралі, запаморочили чистоту своїх душ чужими ідеологемами...
------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 У жінці переважає тілесна чуттєвість, а в чоловікові — розумово-духовна здатність. “Чоловік — голова, жінка — душа”,— мовить прадавня українська мудрість. Одвіку в українській родині на чоловіка-батька покладено обов’язки творця родового духу, головного розпорядника щоденного священнодійства в господі, який ладує родинне життя. А на жінку-матір покладено обов’язки дбайливої господині дому, хранительки-плекальниці священного домашнього вогнища й родового духу. У духовно-фізіологічній гармонії подружнього життя виявляється неперервна гармонійна пульсація життєтворчого Всеєдиного Ладу.

МОРАЛЬНІСТЬ

Наші предки виплекали найвищий набуток земної культури — хлібородне поле й створили моногамну родину — парну життєродну єдність чоловічої та жіночої первин за всеєдиним принципом парної взаємодії всього сущого в Світі.

Парний, моногамний шлюб в оріїв-хліборобів, на відміну від пережиткових форм групового шлюбу в збирачів, мисливців і пастухів-кочівників (поліандрія — багатомужжя й полігінія — багатоженство), витворився в процесі вільної й постійної продуктивної взаємодії господаря-хлібороба з землею. Ця взаємодія здійснюється за принципом парного шлюбу: хлібороб оре-осонцює, засіває-запліднює й плекає в любові свою землю, як свою дружину, а земля живить усю його родину.

Орійська парна родина — вияв духовно-біологічної гармонійної єдності чоловічої й жіночої первин. За одвічними знаннями наших предків людина має духовно-біологічну природу, тобто тілом зв’язана з Землею, а духом із Космосом. Оскільки людська родина є цілісним виявом Всеєдиного Життєродного Єства, то жінка уособлює в ній земну біологічну основу, а чоловік — космічну духовну первину.

“У душевних метаннях не оцінити краси. Істинну красу кохання може пізнати тільки вірна дружина, але не блудниця. Вірність у коханні потребує стриманості, тільки за її допомогою можна осягнути таємничу принаду кохання”,— сповідався Рабіндранат Тагор. Цю істину осягнув і великий український мислитель-життєзнавець Володимир Вернадський: “Уся річ лише в тому, наскільки взагалі висока особистість кожного з закоханих і наскільки вони рівні між собою… Мені здається, пора не дивитися на “тіло” як на щось огидне і пора позбутися вузького християнського (або чернечого) поділу на дух і тіло. Справжнє душевне життя, справжня ідейна сторона життя полягає саме у використанні кращих сторін і тіла, і духу”.

У дохристиянську, сонцехвальну пору наші предки сповідували гармонію в людині тіла й духу, земної і небесної первин. У цій неподільній життєтворчій єдності коріниться могутня воля до життя. Наші предки любили життя в усіх виявах, вірили в його безвічність і, реалізувавши в коханні своє земне буття, здійснювали духовний перехід у позаземну сферу високоенергетичного життя, полишаючи на Землі тілесну оболонку.

Чисте довершене людське тіло не вважалося страмним, але й не виставляється напоказ перед чужі очі. І тілом, і душею чоловік та жінка відкриваються одне одному лише в інтимі. Інтим — це таїна двох закоханих, яку вони оберігають від стороннього ока й вуха. Чистота інтиму освячується шлюбом. Позашлюбні статеві стосунки орії вважали великим гріхом, а порушення подружньої вірності карали смертю.

Українське коліно оріїв одвіку відзначалося чистотою духу, плоті й зрілістю подружнього життя. “Чоловік та жінка — одне тіло, одне діло, один дух”, — такий моральний закон українців. Одвіку в українській народній культурі духовно-тілесна зрілість людини освячувалася традиційним обрядом ініціації: в процесі особливого випробування дівчинка переходила в стан дівоцький, а хлопчик допускався в парубоцьку громаду. (Буквальне значення слова парубок — пара з боку, тобто юнак, що має право на пару). Після цього хлопці та дівчата отримували право гуляти на вулиці, на вечорницях, де вони парувалися — обирали одне одного для подружнього життя. Однак у любощах своїх парубки й дівчата “не губили честі” — берегли незайманість до вінця. Парубоча цнота в українців цінувалася нарівні з дівочою.

ТРАДИЦІЯ

В Україні з давніх-давен практикується заручення молодих ще дітьми, що його здійснювали батьки за принципом свідомого генетичного добору. Поряд із цим архаїчним звичаєм молоді самі обирали одне одного для подружнього життя, і батьки не мали права насильно одружувати. Батьківське моральне право зводилося до мудрої поради: “Женися на волі, але шукай доброї долі”. Висока вимогливість, вибірковість дівчини й парубка — вияв розвиненості їхніх сердечних почуттів. Це свідчить про особисту моральну зрілість молодих людей та етнічного єства.

Українська культура має багаті надбання в царині знань індивідуальної природи людської душі. Ці знання (генетичні, психологічні, астрологічні) одвіку допомагають людині обрати гідну пару — знайти свого космічного двійника, що забезпечує гармонію родинного світу. Ці знання осягаються по-різному, і один зі способів — дівочі ворожіння перед великими святами, коли дівчина викликає образ судженого. Усе, зрештою, вирішують особисті вподобання молодих, і їхня зрілість випробовується під час тривалих зустрічей та обрядових молодіжних ігор-священнодійств. Ось ритуальна дівоча заманка:
Ой ходіть, хлопці, до мене —
Кучерява в мене вишенька.
Ой ходіть, хлопці, до мене —
Глибока в мене криниченька.
Ой ходіть, хлопці, до мене —
Солодка в мене водиченька.

Вишенька — це й символ дівочої вроди та зрілості, і знак-архетип Світового Дерева Життя українців. Криниченька й водиченька символізують життєродне лоно майбутньої матері й життєдайну снагу Землі. Ці архетипи промовляють до найпотаємніших глибин чуттєвості й міфо-релігійної свідомості зрілого юнака.

А ще дівчина перевіряла парубка, коли він приходив до неї свататися. Якщо була непевна в його свідомому виборі, то замість заручального рушника підносила гарбуза. І це зовсім не зневага до юнака. Гарбуз має унікальні властивості: печений чи варений він прочищає протоки статевих органів, і почуттєва сфера чоловіка гармонізується. Так дівчина давала юнакові знати, щоб той погамував свою тілесну пристрасть і звірився на духовну силу почуття.

Та на цьому випробування не закінчувалися. Молоді ще мали стати на вінчальний рушник, що символізував їхню спільну життєву дорогу. В українську давнину священнодієць-розпорядник весільного обряду повивав їхні руки й голови гірляндою з барвінку — символу вічного життя, вінчав шлюб золотим колом — Сонячним вінцем (цей прадавній орійський ритуал у християнстві набув форми вінчання церковною короною). Шлюбний вінець-коло, як і дівочий весільний вінок, є знак духовно-фізичної зрілості й символізує життєдайну силу Сонця — уособлення Всеєдиного Світла. Вінчання — це космічне узаконення шлюбу, магічне освячення біологічної зрілості двох обранців, зародження духовної сфери родини у взаємності дівочого серця та юначого розуму.

Після вінчання розпочинався тижневий весільний обряд. Українське весілля відтворює прадавнє змагання-бойовище між родами. Адже в давнину одружувалися лише представники різних родів, аби не допустити кровозмішання й оздоровити родовий генофонд.

Важливою ритуальною частиною весільного обряду є застілля. Випивши по дві ритуальні чарки горілки (одну з рук батька, другу з рук молодих) і посиливши тим психічну снагу, гості включаються в священний емоційний магічний акт зародження нової родини, що поєднує ритуальні дійства зі співами-танцями. Ритуальний танок молодих — це магічне дійство, спрямоване на ритмізацію інтимного світу новонароджуваної сім’ї. У весільному обряді багатьох місцевостей України й досі дотримуються архаїчної заборони на танець молодої з іншими.

А ритуальне частування гостей та обдаровування молодих спрямовується на гарантування добробуту майбутньої родини в колі родичів.

І ось, нарешті, останнє випробування молодих — комора, де збувається їхня перша таємнича шлюбна ніч. Уранці родичі молодого виносять із темної комори надвір шлюбну сорочку молодої. Якщо її квітчає знак дівочої цноти, то це — свідчення чесноти молодої й чоловічої міці молодого. А якщо дівчина виявляється нечесною, то це ганьбить увесь її рід. Весільні гості так славили цноту нового подружжя:

Ой наш Іванко —
Добрий молодець,
Наша Галина —
Як зоря,
Викупила родиноньку
З сорома.
Окремо величали молодого:
Молодець, Іванко, молодець,
Зрубав вишеньку під корінець,
Зобрав ягідки під рукавиці.
Нате вам, приданки, подарки
Од моєї дівчини-коханки.

Коли вишневий білий цвіт символізує дівочу вроду й чистоту, то червоні ягоди вишні стають знаком дівочої зрілості, честі й незайманості.

Є в Україні ще один прадавній тотемічний знак жіночої первини — калина, що символізує й саму Україну. Цей одвічний у нашій культурі символ дівочої честі й материнської гідності став осердям духовного гімну-молитви українського народу: “Ой у лузі червона калина похилилася, Чогось наша славна Україна зажурилася…”. Біле квітування калини — дівоча цнота, червоні ягоди незайманого, калинового куща — зрілість і збережена до шлюбу честь дівчини. Тому й шлюбна кров на білій сорочці молодої зветься калиною. Батьки молодого виявляють шану сватам за невістчину честь:

Ой ходила уточка по точку,
Ой спасибі, сваточку, за дочку,
За червону калину,
За вірненькую дружину.

Взаємна радість пошлюблення збулася, цю честь обох родів славлять ритуальним співом:

Темного луга калина,
Чесного батька дитина,
З чесного двора вийшла
Та в чесний увійшла;
Нічого дивувати,
Така в неї була мати.
Воістину честь дочки — це честь її нені.

ДУХОВНА СУТЬ

Отак із покоління в покоління передається по жіночій лінії спадковості біологічний генотип роду й етносу. Жіноча первина — основа земного життя. І від того, якими народжуються й виростають дівчатка, залежить наше майбутнє. Коли в середині минулого століття духовні подвижники Кирило-Мефодіївського братства осмислювали шляхи відродження українського народу, вони усвідомили, що програму соціально-культурного піднесення неможливо здійснити з духовно занепалим поколінням; тому необхідно, передусім, виховати з нинішніх дівчаток майбутніх матерів, а ті матері народять нове покоління, яке й зможе створити людське буття українського народу, реалізувати багату духовну традицію предків у своєму житті.

Живі нитки родових генетичних зв’язків і духовної спадковості народу прядуться в кожній родині зусиллями серця й свідомості. І наш етнічний світ осяє світло злагоди й радощів життя, коли в нашій українській родині воскресне життєтворчий вогонь любові. Коли в давньому орійському храмі на честь Духа Всеєдиного Світла — Ора гаснув священний вогонь, то щоб відродити його полум’я, потрібно було принести вогню з печі щасливої родини. Тому, аби відродити світло етнічного ладу, кожній родині належить плекати світло власного кохання.

У сердечному полум’ї родинного життя ясніє Священна світотворча пульсація. Народжують і плекають те полум’я двоє закоханих сердець, спрямованих у єдиному духовному устремлінні до Всеєдиного Ладу. З духовно-біологічною моделлю моногамної орійської родини співвідноситься структура давньоорійського ритуального приладу — арані (буквально: світло Неба) — для щоденного добування вогню. Складається арані з основи-хрестовини, виготовленої з м’якої породи дерева, й кийка з дуже твердого дерева. Основа-хрестовина є жіночою частиною й символізує земну м’якість, податливість, а кийок— чоловіча частина, що має властивість Небесної твердості. Вогнетворчий арані уподібнюється хрестові — давньоорійському символові життєтворення. Добування вогню за допомогою кийка й основи нагадує фізіологічний вияв кохання чоловіка й жінки, що теж є космічним актом єднання земної й небесної первин. Світотворча функція орійської родини виявлялася й на побутовому рівні: чоловік добував вогонь, а дружина оберігала той вогонь протягом дня, обігріваючи ним житло й готуючи страву для родини. Так подружжя творить лад родинного світу. Нині живий вогонь не зігріває людських осель, а часто полум’я кохання не живить родинного світу. Наше потьмарене існування підтримується переважно змертвілими матеріальними речами.

Життєтворче світло Всеєдиного Ладу полум’яніє лише в подружній злагоді. Як Всевишня Любов творить Всесвіт, так подружнє кохання творить родинний світ. “Тож найперше — взаємне кохання, бо кохання в подружжі не тільки все ладує в домі, а й день у день творить добро”, — так мовив ще 1645 р. великий духовний чоловік Київський митрополит Петро Могила на весіллі панни Марії, дочки Молдавського господаря Василя Лупу, та литовського принца Януша Радзивілла. Такі тоді були духовні настанови молодим.

У коханні, як і в релігійності, людина самоздійснює духовно-біологічну цілісність свого єства й прилучається до Всеєдиного Ладу. “Наша справа: чи кохаємо ми? чи вміємо ми кохати? А чи платить нам хто за кохання коханням, це не наша справа, за це спитає Бог, наша справа кохати. Тільки мені здається,.. кохання завжди взаємне”,— так виповів свій духовний досвід Микола Гоголь.

Двоє закоханих досягають взаємності в гармонійній пульсації сердець, у взаєморозумінні, в тілесній близькості. Здається — просто. Та як насправді непросто досягти цього, коли притлумлено природні інстинкти й первинні чуття, потьмарено розум, пригнічено дух. Тільки в чистоті інстинктів, у просвітленості сердець і зрілості свідомості люди сягають надземної радості кохання — волі духу. Життєва потреба цієї волі вища за всі проминущі невтоленні земні потреби. Прагнення душі жити сильніше від прагнення організму бути. Радість кохання просвітлює Людину й відроджує в ній генетично-духовну спорідненість із Земною Природою і Всеєдиним Духом.

Олександр ШОКАЛО
м. Київ