Видатні українці у зарубіжному світі

За межами нашої держави проживає понад 10 млн. українцiв. Українськi спiльноти в рiзних країнах формувалися внаслiдок емiграцiї та на базi автохтонного українського населення. Вони залишили багату iсторико-культурну спадщину в рiзних країнах свiту: це сакральнi споруди, помешкання, де вiдбувалися подiї, пов’язанi з утворенням i діяльнiстю українських об’єднань, життям видатних українських дiячiв, пам’ятники визначним українцям, некрополi тощо.

Українцi жили, працювали, закінчували життєвий шлях у багатьох країнах свiту. Серед них багато видатних державних, громадсько-полiтичних, вiйськових, наукових, культурних дiячiв, якi похованi за межами України. Українська зарубiжна некрополістика – недостатньо вивчена проблема. Але останнiм часом цi питання стали предметом досліджень як вiтчизняних, так i зарубiжних авторiв. У той же час узагальненої роботи, присвяченої вивченню української iсторико-культурної спадщини за кордоном, зокрема українським некрополям, бракує.

Матерiали щодо некрополiв українцiв за кордоном повиннi з’явитися в одному з томiв багатотомного «Зводу пам’яток iсторiї та культури України» – найбiльш грунтовному енциклопедичному виданнi з проблем культури України. Ця праця присвячена нерухомим пам’яткам iсторiї та культури – археологiї, iсторiї, архітектури та містобудування, монументального мистецтва. Двадцять вiсiм томiв «Зводу» готуються за географiчним принципом – том по кожнiй з 24 областей України, Автономнiй Республiцi Крим, мiстам Києву та Севастополю. В томi, присвяченому українськiй зарубiжнiй історико-культурнiй спадщинi, будуть вмiщенi статтi про визначних українцiв, якi жили i працювали за кордоном, творили багатобарвну, неповторну i рiзнопланову українську культури в рiзних країнах свiту. Однак, якщо пiдготовка томiв по областях (мiстах) України фiнансується (хоч iнодi вкрай недостатньо) місцевими органами, то, на жаль, зовсiм вiдсутнє фiнансування на підго- товку тому про українську iсторико-культурну спадщину за кордоном.

Найбiльш чисельнi поховання українцiв у колишнiх республiках Радянського Союзу, у яких були тiснi зв’язки з УРСР. Основна маса українцiв з різних причин опинилася в рiзних куточках Росiї. Українцi заповнювали Росiю міграційними хвилями. Мiграцiю вихiдцiв з України на територiї Росiйської iмперiї, а згодом Радянського Союзу, подiляють на кiлька етапiв: перший – кiнця XVIII ст.; другий – ХІХ – початок ХХ ст.; третiй – середина ХХ ст.; четвертий – друга половина ХХ ст.

На першому етапi значнi перемiщення вихiдцiв з України були пов’язанi з боротьбою мiж Рiччю Посполитою та Московiєю за українськi землi. Пiд час Нацiонально-визвольної вiйни пiд проводом Богдана Хмельницького середини ХVII столiття й пiсля пiдписання Переяславського договору 1654 року в Москвi сформувалась українська колонiя. В цей час мала мiсце так звана iнтелектуальна i творча мiграцiя – учених, представникiв духiвництва, митцiв. Так, у XVII столiттi з України до Росiї вiд’їжджали освiченi священики, якi залишили помiтний слiд в iсторiї росiйської церкви – письменник i вчитель Епiфанiй Славинецький, архiєрей i письменник Дмитро Туптало, митрополит Рязанський Стефан Яворський.

Найбiльш вiдомим представником українського духiвництва в Росiї був Феофан Прокопович (1681-1736) – архiєпископ православної церкви, ректор Києво-Могилянської ака- демiї, прихильник Iвана Мазепи. У своїх працях та проповiдях вiн вихваляв Мазепу, звеличував Київ як «другий Єрусалим». Однак, пiсля поразки Мазепи почав служити Петру I. У 1716 роцi Ф. Прокопович залишив Київ, переїхав до Росiї, де став псковським єпископом, новгородським архієпископом та вiце-президентом Петербурзького Синоду, втiлював у життя церковнi реформи Петра I.

Серед вiдомих державних дiячiв того часу, якi завершили свiй життєвий шлях у Росiї, був гетьман Петро Дорошенко (1627-1698). Визначний український державний, полiтичний та вiйськовий дiяч, гетьман України (1665-1676) П. Дорошенко всю свою дiяльнiсть спрямовував на досягнення державної незалежностi i збереження територiальної єдностi України. Пiсля тривалої боротьби за гетьманство вiн був змушений на вимогу царського уряду виїхати до Москви. Протягом 1679-1682 рокiв жив у В’ятцi, останнi роки життя провiв пiд Москвою, де перебував у почесному засланнi. Закiнчив своє життя у с. Ярополець пiд Москвою.

Прихильником сильної авторитарної влади був гетьман України Іван Самойлович (р. н. невiдомий – 1690 р.). Вiн намагався об’єднати Лівобережну i Правобережну Україну. На Переяславськiй радi 1672 року був обраний гетьманом усiєї України, але фактично об’єднання Правобережної i Лiвобережної України вiдбулося пiсля зречення гетьманства П. Дорошенком у 1676 роцi. Самовладдя I. Самойловича викликало опозицiю серед вищої козацької старшини i за наказом Москви вiн був позбавлений гетьманства, засланий до Сибiру, де й помер у сибірському Тобольську.

Трагiчно завершив життя наказний гетьман Ліво- бережної України Павло Полуботок (1660-1724). За участь у стар- шинськiй змовi проти I. Мазепи вiн був заарештований i надовго усунений вiд державної дiяльностi. Згодом став наказним гетьманом, виступав за відновлення гетьманства, ліквідацiю Малоросiйської колегiї, яка поступово перебирала на себе все адмiнiстративне управлiння в Лівобережнiй Українi. Позицiя П. Полуботка викликала незадоволення царського уряду. Пiсля звернень до царя з проханням скасувати Малоросiйську колегiю та відновити гетьманство, вiн був заарештований i ув’язнений у Петропавлiвськiй фортецi, де закінчив свiй життєвий шлях.

Петро Іванович Калнишевський (1690-1803) – останнiй кошовий отаман Запорозької Сiчi. Завдяки його дiяльностi Запорозька Сiч дiстала полiтичну i економiчну автономiю, а вiн став одним iз найзаможнiших старшин в Українi. У стосунках iз Москвою Калнишевський послiдовно вiдстоював економiчнi i полiтичнi інте- реси Запорозької Сiчi. За наказом Катерини II останнiй кошовий Запорозької Сiчi був засланий до Соловецького монастиря, де й помер у вiцi 113 рокiв. Похований Калнишевський на головному подвiр’ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Не всi видатнi державнi дiячi України боролися з диктатом Москви, одночасно відстоювали свої владнi повноваження. Деякi з них пристосувалися до влади московської корони й мали з цього значний особистий зиск. До таких можна вiднести Олексiя Розумовського, братiв Олександра та Іллю Безбородькiв.

Олексiй Григорович Розумовський (1709-1771) – генерал-фельдмаршал. Походив з українського козацького роду. Спiвав у придворнiй капелi в Петербурзi, був фаворитом цесарiвни Єлизавети. Брав активну участь у двiрцевому переворотi, внаслiдок якого престол зайняла Єлизавета Пет- рiвна. Таємно обвiнчався з царицею. Сприяв органі- зацiї поїздки Єлизавети Петрiвни в Україну, пiд час якої козацька старшина за пiдтримки О. Розумовського переконала царицю вiдновити гетьманство. У 1747 роцi гетьманом України став брат Олексiя – Кирило. Олексiй, мешкаючи у Петербурзi, допомагав вiдстоювати права українського козацтва. Похований у Петербурзi.

Олександр Андрiйович Безбородько (1747-1799) – український старшина, дипломат i державний дiяч Росiйської iмперiї.

Досвiдчений царедворець користувався довiрою імператрицi Катерини II, ревно проводив її полiтику на мiжнароднiй аренi. Будучи одним з найбагатших магнатiв України, О. Безбородько належав до тiєї частини української старшини, яка прагнула «спокою» в Росiйськiй iмперiї. Похований у Санкт-Петербурзi.

Його брат Ілля Андрійович (1756-1815) – генерал, сенатор, дiйсний таємний радник, учасник росiйсько-турецьких війн; багатий землевласник. Похований в некрополi Олександро-Невської лаври.

Немало українцiв – дiячiв культури – тривалий час працювали в Росiї i закiнчили там свiй життєвий шлях.

Це, перш за все, Микола Васильович Гоголь (1809-1852) – всесвiтньо вiдомий письменник. Народившись у Сорочинцях на Полтавщинi, здобув освiту в Полтавi та Нiжинi. Кращi свої твори письменник написав у Петербурзi. Автор класичних «Мертвих душ» i «Ревiзора» Гоголь суттєво вплинув на розвиток росiйської лiтератури, зробив колосальний внесок у розвиток української словесностi. Похований у Москвi на Новодiвочому кладовищi.

Павло Арсенович Грабовський (1864-1902) – поет, перекладач, громадський дiяч. Брав участь у народницькому русi, за що й був засланий в Іркутську губернiю. У в’язницях i на етапах, у мiсцях вимушених поселень, середовищi політичних в’язнiв П. Грабовський займався самоосвiтою, був активним учасником українського літературного процесу. В його творчому спадку постiйно зустрічаємо глибоку тривогу за майбутнє свого народу. Його важкий життєвий шлях закiнчився у Тобольську.

Постать Михайла Опанасовича Булгакова (1891-1940) посідає почесне мiсце у лiтературному пантеонi України. Видатнi твори: «Дни Турбиных», «Мастер и Маргарита», «Собачье сердце» та iншi виявили органiчну нездатнiсть iронiчного й прозорливого письменника до конформiзму в умовах сталiнського режиму, призвели до його фактичного вилучення з лiтературного процесу. Вiн помер у Москвi, похований на Новодiвочому кладовищi.

Чимало серед видатних українцiв було творчих осiб. До них можна вiднести Дмитра Васильовича Бортнянського (1751-1825) – композитора i диригента. Вiн був реформатором церковної музики, органiчно поєднував традицiї націо- нального хорового мистецтва, самобутнього українського бароко i захiдно-європейського класицизму, розвинув жанр циклiчного хорового концерту. Похований у Петербурзi в Олександро-Невськiй лаврi.

Семен Семенович Гулак-Артемовський (1813-1873) – композитор, спiвак, драматичний актор – народився на Черкащинi. Яскравий представник української композиторської школи, творчiстю якого завершився процес становлення української музики кiнця XVIII – початку ХІХ столiття. С. Гулак-Артемовський – всесвiтньо відомий оперний спiвак, блискучий актор i виконавець українських народних пiсень. Закiнчив свiй життєвий шлях у Москвi, похований на Ваганькiвському кладовищi.

Тривалий час прожив у Росiї видатний український iсторик Микола Іванович Костомаров (1817-1885). Вiн був одним iз засновникiв Кирило-Мефодiївського братства, автором його програмних документiв. М.I. Костомарова було заарештовано i вiдправлено до Саратова. Згодом вiн переїхав до Петербурга, де й прожив тривалий час. Працям М.I. Костомарова – засновника народницького напрямку в українськiй iсторiографiї – притаманна широка i різно- бiчна джерельна база. Помер видатний iсторик у Петербурзi, де й похований на Волковському кладовищi.

Значний внесок у розвиток не тiльки української i росiйської культури, а й свiтової зробили видатнi кiнорежисери, теж вихiдцi з України.

Олександр Петрович Довженко (1894-1956) – один iз основоположникiв української кiнематографiї. Зняв такi художнi фiльми, як «Земля», «Щорс», документальний фiльм «Перемога на Правобережнiй Українi», кiноповiсть «Зачарована Десна» та iншi. Автор ряду оповiдань та «Щоденника». Закiнчив життя в Москвi, похований на Новодiвочому кладовищi.

Уродженець Херсонщини Сергiй Федорович Бондарчук (1920-1994) – режисер i актор кiно. Всесвiтньо вiдомi його роботи як режисера й водночас актора – фiльми «Судьба человека», «Война и мир» та iншi. Помер у Москвi, похований на Новодiвочому кладовищi.

Григорiй Наумович Чухрай (1925-2001) – автор фiльмiв «Сорок перший», «Балада про солдата», «Чисте небо» та iншi. Закiнчив життєвий шлях у Москвi, похований на Вагань кiвському кладовищi.

Серед українцiв, якi працювали в Росiї, немало видатних вчених. Уродженець України Олексiй Миколайович Бах (1857-1946) – всесвiтньо вiдомий вчений у галузi бiохiмiї, засновник школи радянських бiохiмiкiв. Розробив перекiсну теорiю процесiв повiльного окислення в органiзмi. Його працi про ферменти стали науковою основою розвитку харчової промисловостi. Життєвий шлях закiнчив у Москвi, похований на Новодiвочому кладовищi.

Бiльшу частину свого життя провiв у Росiї уродженець Житомирщини Сергiй Павлович Корольов (1907-1966) – учений, конструктор, першовiдкривач практичної космонавтики. Вiн здобув освiту в Одеськiй професiйнiй школi, Київському полiтехнiчному iнститутi та Московському вищому технiчному училищi iм. Баумана. Пiд керiвництвом Сергія Корольова було створено численнi балiстичнi та геофiзичнi ракети, побу- дованi космiчнi кораблi «Восток» i «Восход», на яких уперше в iсторiї здiйснено космiчний полiт людини та її вихiд у мiжпланетний простiр. Закiнчив життєвий шлях у Москвi, похований у Кремлiвськiй стiнi.

Короткий перелiк діяльностi видатних українцiв, якi мешкали й творили в Росiї, свiдчить про їх значний внесок у розвиток культури, мистецтва, науки, не лише Росiйської iмперiї i Радянського Союзу, а й свiтової цивiлiзацiї. Вони пам’ятали своє українське корiння, цiкавилися життям рiдної України. Видатнi дiячi, якi мали вiдношення до України за походженням або проживанням, зробили свiй внесок у росiйську культуру. Це стосувалося науки, освiти, лiтератури, творчостi, державництва. Росiйська культура завдяки їм отримала значне творче поповнення, засяяла новими фарбами. Вiд цього виграли як росiйська, так i українська культура. Не треба, безумовно, ідеалізувати i виписувати цi процеси лише свiтлими фарбами. Не слiд приховувати й iмперський тиск i вплив на Україну, його негативнi наслiдки. Разом з тим у взаємовпливі обох культур було бiльше позитивного, нiж негативного, i про це не слiд забувати сьогоднi, пiд час становлення наших вiдносин на нових засадах.

При I. Мазепi козацька старшина надiлялася значними землеволодiннями, одержувала новi права та привiлеї. Вiн намагався використати свiй вплив на Петра I для збереження прав i вольностей Гетьманщини. Втiм навеснi 1709 року було укладено угоду мiж шведським королем Карлом ХІІ i Мазепою, яка передбачала вiдновлення державної незалежностi України в союзi зi Швецiєю.

Пiсля походу шведiв на Москву через територiю України Мазепа вiдкрито перейшов на сторону Карла ХІІ. Пiсля розгрому шведських i гетьманських вiйськ пiд Полтавою у 1709 роцi Мазепа оселився у передмiстi м. Бендери. Похований у Святогорському монастирi в румунському місті Галац.

Досить численна українська емiграцiя в Нiмеччинi. Серед вiдомих українцiв Дмитро Iванович Дорошенко (1882-1952) – видатний український iсторик, громадсько-полiтичний i державний дiяч. Входив до складу Української Центральної Ради, очолював Мiнiстерство закордонних справ Української Держави. З 1920 року, перебуваючи в емі- грацiї, почав займатись науковою i викладацькою дiяльнiстю. За висловом iсторика О. Оглоблина, Д. Дорошенко був першим українським iсториком, який показав науковий огляд iсторiї України як процесу розвитку української державностi. Автор близько тисячi праць з iсторiї України: перш за все її культури i церкви. Помер у Нiмеччинi, похований у Мюнхенi.

У Нiмеччинi закiнчився життєвий шлях цiлого ряду вiдомих українських дiячiв. Серед них – Павло Петрович Скоропадський (1873-1945) – полiтичний i державний дiяч, гетьман України (1918 р.). Пiсля приходу до влади вiн придiляв значну увагу вирiшенню фiнансово-економiчних проблем, розбудовi збройних сил, нацiонально-культурнiй полiтицi.

Полiтика гетьманського уряду, спрямована на вiдновлення дореволюцiйного соцiально-економiчного ладу та захист iнтересiв консервативно-власницьких верств, участь в урядi представникiв росій- ських партiй, пронімецька орiєнтацiя викликали стихій- ний опiр народних мас. У груднi 1918 року П. Скоропадський пiдписав зречення влади. Згодом поселився у Нiмеччинi, де й помер у лiкарнi монастиря Меттен. Похований в Оберсдорфi.

Теж у Нiмеччинi закiнчився життєвий шлях Степана Андрiйовича Бандери (1909-1959) – провiдного дiяча українського нацiонально-визвольного руху, який iнiціював проголошення вiдновлення української державностi 30 червня 1941 року. Пiсля звiльнення з німецького концтабору у вереснi 1944 року повернувся до виконання обов’язкiв голови ОУН. Мешкав в Австрiї та Нiмеччинi. У 1956-1959 роках – був головою проводу закордонних членiв ОУН. Убитий московським агентом КДБ. Похований у Мюнхенi.

Немало видатних українцiв завершили життя у Францiї. Це, перш за все, В. К. Винниченко, Н. I. Махно i С. В. Петлюра. Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951) – український полiтичний i державний дiяч, письменник. Один iз лiдерiв української революцiї 1917-1921 рокiв, голова першого українського уряду – Генерального секретарiату Української Центральної Ради. Перебував в опозицiї до гетьмана П. Скоропадського, вiдiграв провiдну роль у пiдготовцi антигетьманського повстання 1918 року. У листопадi 1918 року очолив Директорiю, в лютому наступного року вийшов з її складу, не погоджуючись з полiтикою орiєнтацiї на Антанту.

Вiд кiнця 20-х рокiв жив у Францiї, де займався лiтературною дiяльнiстю i живописом. Пiд час гітлерiвської окупацiї Францiї В. Винниченко був ув’язнений у концтаборi. Похований у с. Мужен (департамент Приморськi Альпи, Францiя).

Симон Васильович Петлюра (1879-1926) – український громадсько-політичний, державний та військовий дiяч. Один iз провiдних дiячiв української націо- нально-демократичної ре- волюцiї – член Української Центральної Ради, генеральний секретар війсь- кових справ. У листопадi 1918 року був обраний до складу Директорiї УНР, Головний отаман Армiї УНР, вiд 12 лютого 1919 року – голова Директорiї. З листопада 1920 року керував роботою уряду УНР в екзилі (вигнанні) у Польщi. У 1924 роцi оселився в Парижi, де був убитий пiдiсланим агентом. Похований на кладовищi Монпарнас у Парижi.

Нестор Іванович Махно (1889-1934) – український повстанський отаман, один iз лiдерiв анархiстського руху в Українi. Наприкiнцi 1917 – початку 1918 року сформував «селянськi вiльнi батальйони», якi вели боротьбу проти козачих частин, якi намагалися через територiю України пробитися на Дон i приєднатися до вiйськ генерала О. Каледiна. Брав участь у боротьбi проти гетьмана П. Скоропадського. Н. Махно в умовах протиборства двох сильних противникiв в Українi намагався бути «третьою силою» поряд з Директорiєю i бiльшовиками. У червнi 1919 року вiдкрито виступив проти радянської влади (хоча у низці військових операцій був її союзником). Пiсля розгрому вiйськ Врангеля радянське командування розпочало рiшучу лiквiдацiю частин недавнього союзника. У 1921 роцi Н. Махно перейшов через румунський кордон, потiм певний час жив у Польщi, а з 1925 року – у Францiї. Похований на цвинтарi Пер-Лашез.

Видатнi українцi мешкали i творили не лише в Росiї та Європi. Немало з них закiнчували своє життя на iнших континентах, перш за все, американському. Українцi почали переселятися на американський континент, зокрема до США та Канади, з 70-х рокiв XIX столiття. Бiльшiсть iз них емiгрували iз західноукраїнських земель.

Найбiльш вiдомим українцем, який мешкав i помер у Канадi, був Улас Олексiйович Самчук (1905-1987) – письменник, громадський дiяч. Улас Самчук у своїх творчих шуканнях часто орієнтувався на давньоруськi лiтописи та козацьких лiтописцiв. У його творах iсторiя i сучаснiсть становлять один часовий ряд. У роки Другої свiтової вiйни У. Самчук працював i боровся в Українi. Пiсля вiйни виїхав за океан. Вiн упокоївся на цвинтарi св. Володимира українського поселення поблизу канадського Торонто.

Отець Мстислав (Скрипник) (1898-1993) – церковний i громадський дiяч. Пiсля загибелi дружини Степан Скрипник прийняв чернечий постриг з iм’ям Мстислав. Згодом емiгрував до Канади та США. По смертi архі- єпископа Іоанна (Теодоровича) у 1971 роцi очолював Українську автокефальну православну церкву у вигнаннi. У 1990 роцi на першому помiсному соборi УАПЦ Мстислава було обрано патрiархом Київським i всiєї України, i вiн повернувся в Україну. У 1992 роцi на об’єднавчому соборi Мстислава було обрано патрiархом Київським i всiєї України УПЦ Київського патріархату. Помер у США, похований на православному кладовищi Бавенд-Брук поблизу Нью-Йорка.

Бiльшу частину свого свiдомого життя прожив у США український iсторик Олександр Петрович Оглоблин (1899-1992). Представник державницького напряму в українськiй iсторичнiй науцi вiн працював над проблемою соцiально-економiчної iсторiї України козацької доби та iсторiографiї. Похований у штатi Массачусетс.

Перерахованi прiзвища засвiдчують значний внесок видатних українцiв у цивiлiзацiйний процес у сфері культури, духовного розвитку, державництва. Вивчення i дослiдження української культури, створеної не одним поколiнням українцiв на батькiвщинi i за кордоном, дозволяє розширити нашi знання про внесок українцiв у свiтову культуру, розбудову своєї держави, їхнi досягнення у всiх сферах буття. Важливу роль в опануваннi здобуткiв культури вiдiграє iсторико-культурна спадщина, зафiксована в численних пам’ятках. 

Іван Кравченко