Кому помстилися українці на виборах. Результати всіх партій

Журналісти вирішили змоделювати майбутній парламент на основі результатів місцевих виборів. І отримана коаліція БПП, "Свободи" і "УКРОПу" - це шлях до ще одних перевиборів

На даний момент про результати виборів в обласні та міські ради можна говорити лише приблизно. Проте загальна картина вже зрозуміла в достатній мірі, щоб робити деякі висновки.

Найцікавіше, звичайно ж, як змінилася розстановка політичних сил. Якщо вважати місцеві вибори репетицією парламентських, то можна поставити ще більш конкретне запитання: як розподілилися б партії в новій Верховній Раді? На діаграмі зображений фракційний склад парламенту при чисто пропорційній виборчій системі (без мажоритарників) за підсумками волевиявлення виборців рік тому (26 жовтня 2014 р.) і 25 жовтня 2015 р.

На перший погляд, ці дві картинки вельми схожі. Дійсно, в нинішньому парламенті мають власні фракції шість партій, а в гіпотетичній новій Верховній Раді їх було б сім - різниця невелика. "Опозиційний блок", як і раніше, залишався б в сумній самоті, тобто без союзників всередині парламенту, а всі інші фракції могли б, принаймні теоретично, об'єднатися в правлячу коаліцію.

Однак є одне принципово важливе розходження. Рік тому коаліцію утворили дві "великі" фракції (Блок Петра Порошенка і "Народний фронт") і три "маленькі" ("Самопоміч", Радикальна партія Олега Ляшка і "Батьківщина"). Причому для створення правлячої більшості було б достатньо двох "великих" фракцій, а "маленькі" знадобилися для отримання конституційної більшості, щоб можна було внести необхідні зміни до Конституції. Досить подивитися на склад нинішнього уряду, щоб переконатися в тому, що воно працює стільки, скільки здатні домовлятися один з одним БПП і НФ, а фактично - Петро Порошенко та Арсеній Яценюк. Хоча відносини між ними далекі від ідеальних, але вони точно не ворожі. Також і в парламенті фракції БПП і НФ, судячи зі статистики голосувань, набагато частіше діють спільно, ніж вроздріб.

У гіпотетичній новій Верховній Раді всього цього вже не було б. Конфігурація влади виявилася б принципово нестійкою в прямому, якщо завгодно - математичному, сенсі цього слова. Перш за все, "Самопоміч", "Свобода", "Батьківщина" і "Укроп" мали б можливість створити коаліцію без участі БПП. Країна в такому випадку стала б ареною перманентної боротьби між парламентом і сформованим їм урядом, з одного боку, і президентом - з іншого. Але навіть якби згадана четвірка партій цією можливістю не скористалася, вона могла б весь час шантажувати нею БПП.

Та й коаліція за участю БПП опинилася б на порядок менш працездатною, ніж нинішня. Тепер двома найбільшими фракціями стали б БПП і "Самопоміч", але їх депутатів не вистачило б для створення правлячої більшості, тому довелося б залучати в якості "третього партнера" або "Свободу", або "Батьківщину", або "Укроп".

Нестійкість цієї владної конфігурації проявилася би вже під час поділу портфелів і далі посилювалася б з кожним днем. Варто згадати, як нелегко було домовитися з кадрових питань БПП і НФ, але у них, принаймні, було два головні портфеля на двох: прем'єра і спікера. Тому вони змогли домовитися досить швидко і, головне, надовго. Але в гіпотетичній новій Верховній Раді президентській партії доведеться ділитися вже не з однією, а з двома партіями - "Самопоміччю" і "третім партнером". Кожна з цих двох партій буде почувати себе господарем становища (адже без неї неможлива коаліція), тому буде вимагати собі один з головних портфелів. Отже, Арсеній Яценюк попрощається з посадою прем'єра, Володимир Гройсман - з кріслом спікера, а замість них прийдуть ...

Перш ніж говорити, хто ж прийде на заміну Яценюку і Гройсману, потрібно сказати кілька слів про самого Арсенія Петровича та Володимира Борисовича. Вони виключно цінні для стійкості нинішній конфігурації влади, оскільки не є (перестали бути) конкурентами Петра Олексійовича на майбутніх президентських виборах. Але "Самопоміч", "Свобода", "Батьківщина", "Укроп" - кожна з цих партій розглядає пости глави уряду і голови парламенту як ефективні трампліни до президентської посади.

Тепер подивимося на всю чиновницьку рать і вельмишановні місцеві еліти. Неважко спрогнозувати їхню поведінку в умовах, коли вся система влади перебуває в перманентному роздраю між трьома партіями: президентською, прем'єрською і спікерською, кожна з яких претендує на повноту влади. Нестійкість такій конфігурації буде проявлятися ще й у тому, що кожна з цієї "трійці" буде готова сьогодні об'єднатися з якою-небудь іншою проти третьої, з тим, щоб завтра виступити спільно з третьою проти другої.

І так буде весь час до президентських виборів. Або, принаймні, рік. Ще одна принципова відмінність гіпотетичної нової Верховної Ради полягає в тому, що весь перший рік її не можна буде розігнати, якщо вона буде обрана на дострокових виборах. Так каже Конституція. А над нинішнім парламентом, варто нагадати, з самого початку висіли три загрози розгону: якщо протягом місяця не сформована коаліція, якщо протягом 60 днів не сформований Кабмін і якщо протягом 30 днів однієї сесії не почалися пленарні засідання. Всі ці три дамоклових меча висять над нинішнім парламентом і зараз, чим, до речі, спонукають його демонструвати працездатність.

Не зайвим буде згадати також партії, що залишилися "за кадром". На нинішніх місцевих виборах сумарно по Україні показали результат ненабагато нижче 5% -го бар'єру як мінімум дві партії: "радикали" Ляшка і "Відродження". У разі реальних перевиборів Верховної Ради вони здатні (а їм напевно допоможуть "безкорисливі добрі люди") піднатужитися і подолати заповітну планку. Тоді фракцій у парламенті буде вже не сім, а дев'ять. Відповідно, для створення правлячої більшості буде потрібно вже не три, а чотири партнери. Керівних посад в уряді та парламенті на них просто не вистачить, доведеться віддавати в поділ пости в прокуратурі. Після цього всередині влади варто чекати вже не політичних конфліктів, а силового протистояння.

У нинішньому парламенті більшості депутатів перевибори не потрібні. А серед тієї меншості, якій дострокові вибори потенційно вигідні, більша частина схильна вважати, що шкурка вичинки не варта. Але це не означає, що питання про перевибори вдасться проігнорувати. Його будуть піднімати за допомогою горезвісного "Майдану 3.0", і, до речі, не факт, що це піде на користь рейтингу цих партій.

Абсолютно програвшими можна вважати комуністів і інших лівих. Рік тому КПУ вперше не потрапила до парламенту, але тоді вона набрала ще досить вагомі 3,9%. На минулих місцевих виборах КПУ взагалі не фігурувала в бюлетенях, а кілька дрібних лівих партій показали результат, видний хіба що під мікроскопом. Українці нарешті перестали ностальгувати за СРСР, і це, мабуть, не менш важливо, ніж указ про декомунізацію.

Частково програвшими можна назвати Путіна і «Опозиційний блок», які серйозно розраховували взяти на цих виборах реванш. «Восени переможемо на виборах і пошлемо на хрін схиблених декомунізаторів», - письмово обіцяв у липні один з лідерів «ПРО» Добкін. Зараз він не знає, як виправдатися перед кремлівськими кураторами за провал на своїй рідній Харківщині, де «ПРО» набрав у 2,5 рази менше голосів, ніж рік тому. Цікаво, чи втішає Путіна те, що його плани в Харкові зірвав не так Петро Порошенко, скільки Ігор Коломойський, який нарадив Геннадію Кернесу партію «Відродження».

Звідси прямий урок для влади. За цей рік рівень життя українців значно впав, навіть за офіційною статистикою. Десятки тисяч наших хлопців і мужиків пройшли через війну, десятки тисяч зараз на війні, нехай вона і називається перемир'ям. У багато сімей прийшла біда. Українці мають тільки два варіанти, кого звинувачувати у всьому цьому: або Путіна, або свою владу. Поки що більшість українців основну частину провини покладають на Путіна і його тутешніх поплічників. І саме тому настільки популярною стала тема «зради», яка з чималим успіхом експлуатувалася на минулих виборах конкурентами президентської партії.

Щоб не опинитися в числі тих, хто програв, влада має демонструвати реальні перемоги над Путіним в тій гібридній війні, яку він нам нав'язав. У народу сильна потреба комусь помститися. Якщо влада не завдаватиме ударів (у гібридному сенсі) по Путіну і його поплічниках, народ буде мститися владі.

Ахметов поки що виграв тільки Кіровоград

Підсумки місцевих виборів стали справжнім холодним душем для команди Ріната Ахметова. Кандидати від «Опозиційного блоку» з квоти олігарха не змогли перемогти ані в Запоріжжі, ані в Дніпропетровську, ані навіть в Кривому Розі, і тепер їм доведеться доводити своє право на мерство у другому турі. Серйозним ударом по позиціях Ахметова став і зрив виборів у Маріуполі, а скандал, що вибухнув навколо проведення другого туру виборів у Павлограді, здатний спричинити за собою серйозні проблеми із законом. Єдиним регіоном, де штаб олігарха може святкувати перемогу, стала Кіровоградська область.

Офіційні цифри підсумків голосування про це не говорять, але де-факто перемога в Кіровоградській області залишилася саме за Ахметовим. Так, на виборах до обласної ради «Опозиційний блок» отримав приблизно 19% голосів, тобто майже стільки ж, скільки і БПП «Солідарність». Більшість з новоспечених депутатів відбирав колишній губернатор, а сьогодні один з лідерів «Оппоблока» Сергій Ларін. Як подейкують, є свої люди у колишнього заступника глави Адміністрації Президента (часів Януковича) в списках і «Батьківщини», і партії «Наш край», також подолали 5% бар'єр. Тому у Ларіна, який підтримує дружні стосунки з Ахметовим, є всі можливості для створення в новій облраді підконтрольної більшості.

Перемогою команди Ахметова можна назвати і підсумки виборів мера Кіровограда. Тут у другий тур вийшов кандидат від БПП «Солідарність» Андрій Райкович, якого неофіційно підтримував Ларін, і екс- «регіонал» Артем Стрижаков. Перемога будь-якого з них у фіналі гонки влаштує Ларіна, а, отже, і Ахметова. Тому особливої інтриги у другому турі тут не буде. До загальної картини варто додати і пост глави облдержадміністрації, який займає Сергій Кузменко - також не чужа людина Ларіну. У результаті виходить готова управлінська вертикаль, якою зможе користуватися в цьому регіоні Рінат Леонідович.

Правда, даною галуззю успіхи команди олігарха на цих виборах поки що й обмежилися. Незважаючи на, здавалося б, величезний вплив і фінансові ресурси, штаби «Опоблоку» в ключових для Ахметова Запорізькій і Дніпропетровській областях провалили свою роботу. У першому випадку перемогти з перевагою на мерських виборах не зміг головний інженер «Запоріжсталі» Володимир Буряк, який отримав лише 30% голосів. І хоча його основний конкурент - кандидат від БПП «Солідарність» Микола Фролов зібрав удвічі менше, у другому турі ситуація може різко зміниться не на користь Буряка. Адже 30% - це електоральна стеля «опоблоківців» в даній області. Так що легким другий тур для ахметівського кандидата точно не буде. Якщо ж Фролов зуміє грамотно використовувати технологію «прийди на вибори або програєш», то власник СКМ і зовсім ризикує не отримати крісло мера, після чого доведеться розпрощатися з планами з облаштування у Запоріжжі «нового Донецька». Єдиною втіхою для олігарха стало перше місце «Опозиційного блоку» на виборах до запорізької міськради. Та й то воно забезпечить близько чверті місць у раді, тобто про диктат однієї сили над іншими не може бути й мови.

Приблизно така ж ситуація склалася і в сусідній Дніпропетровській області, де «улюбленому менеджеру» Ахметова Олександру Вілкулу не вдалося перемогти на виборах мера обласного центру. Тепер у фіналі цієї гонки його чекає жорстка сутичка - група «Приват» заради перемоги свого кандидата Бориса Філатова готова пожертвувати багатьом, і вже точно не буде обмежувати себе у витратах. Крім того, «Опоблок» отримав близько 30%, а «Укроп» - 25%. Також в Дніпропетровську міськраду пройшли «Громадянська сила» Загіда Краснова, БПП «Солідарність» і «Самопоміч». Тому далеко не очевидно, що більшість буде сформована саме навколо «Опоблоку», а Олександра Вілкула навіть у разі перемоги очікує «весела» мерська кар'єра.

Серйозним ударом по позиціях Ахметова в області став і результат Юрія Вілкула, батька Олександра, який не зумів в рідному Кривому Розі захистити своє мерське крісло за підсумками першого туру. Швидше за все, йому вдасться це зробити у другому турі, але такий підсумок навряд чи можна назвати прийнятним в місті, де сімейство Вілкул править безроздільно протягом багатьох років.

Гучним скандалом і перевиборами може завершитися для штабу Ахметова мерська кампанія і в іншому місті обласного значення - Павлограді. Щоб здобути перемогу в першому турі хоча б тут, «ахметівці» вдалися до допомоги глави Центрвиборчкому Михайла Охендовського. І глава ЦВК не підвів, заявивши наступного дня після виборів, що проводити другий тур виборів міського голови в Павлограді не потрібно, оскільки там живе менше 90 тис. чоловік. (За офіційними даними, в місті проживає близько 92 тис. осіб, але, за версією ЦВК, за один день приблизно 3 тис. городян кудись зникли.) Тобто кандидату від «Опоблоку» Анатолію Вершині з 36% голосів як б не потрібно боротися з конкурентом від «Укропу» Євгеном Тереховим (24%). Розгляди тривають, і якщо виявиться, що ЦВК підтасувала дані реєстру виборців, то все може закінчитися кримінальною справою.

Таким чином, у найближчі кілька тижнів команда Ахметова буде цілком і повністю поглинена порятунком своїх кандидатів відразу на декількох фронтах. Те, що штаб олігарха допустив такий підсумок місцевої кампанії, рушить міф про повний контроль з боку «ахметовців» над південно-східними регіонами. І це ще один переконливий аргумент не на користь любителів теорії «зради» та інших пораженців. Хоча говорити про зменшення впливу Ахметова в Дніпропетровській та Запорізькій областях теж поки рано. Високий рейтинг «Опоблоку» в ряді регіонів залишається об'єктивною реальністю. Що і буде використовувати штаб власника СКМ для подальшого розгойдування парламенту з прицілом на дострокові парламентські вибори.

Гриценко повертається з телевізора в політику

Партія Анатолія Гриценка «Громадянська позиція» за підсумками виборів зможе сформувати невеликі фракції у Львівській обласній та міській радах і в Тернопільській обласній та міській радах. Також, якщо вірити Гриценку, партія матиме своїх депутатів у районних радах мінімум 15 областей - від Галичини до Одещини, Херсонщини та Сумщини. Ці результати дають Анатолію Степановичу рідкісну можливість замість участі в черговому ток-шоу або написанні постів в «Фейсбуці» зайнятися реальною політикою. Скажімо, у Львівській міськраді «Самопоміч» та БПП «Солідарність» за участю «Громадянської позиції» можуть втрьох створити більшість, залишивши не «у справах» більш незручних для Андрія Садового партнерів. Тут, звичайно, ключову роль зіграє підконтрольність місцевої організації центру, що для українських реалій далеко не завжди є нормою. Найчастіше депутати керуються принципом «тут жити нам» (а не столичному начальству) і ламають гру високим договірним сторонам. Пригадується анекдотична історія, як новообрані депутати Київради від Блоку Катеринчука, замкнені шефом в кабінеті в будівлі мерії, таки вирвалися на свободу і встигли проголосувати за потрібні Черновецькому кадрові рішення.

Ляшко зливатиметься з «УКРОПом»

За результатами місцевих виборів партія «людини з вилами» отримала в середньому по Україні підтримку близько 2,5% виборців. Тобто результат політичного проекту Олега Ляшка впритул наблизився до позначки, що традиційно прийнято характеризувати словосполученням «у межах похибки», і на рівні якої нині перебуває рейтинг «Народного фронту» Арсенія Яценюка (якщо вірити соціологічним дослідженням, оскільки на вибори команда прем'єра йти побоялася). Провал Радикальної партії не такий значний, як у НФ, але теж вражаючий – у порівнянні з 7,44% на парламентських виборах рік тому і 8,32% у Ляшка особисто в травні 2014-го. Електорат «радикалів» благополучно поділили «Свобода» і «УКРОП», що знайшли більш переконливі аргументи для тієї частини суспільства, яка нині ненавидить не тільки минулу, але вже й чинну владу. Фактично Ляшко опинився у шкурі Яценюка, і тепер у країні є два політики-лідери парламентських партій, які не спираються у своїй діяльності на підтримку скільки-небудь помітної частини українців.

Ще напередодні виборів партію Ляшка зараховували до числа тих, кому вигідно «розгойдувати човен» – аж до оголошення позачергових виборів у Верховну Раду. Демонстративний вихід із коаліції, жорстка критика президентських ініціатив, у тому числі щодо мирного врегулювання на Донбасі, організація потішного «комунального майдану» під Кабміном – все вказувало на те, що вождь «радикалів» розглядає місцеві вибори як прелюдію до парламентських. Однак тепер політичний процес диктує нову логіку. Радикальна партія як стабілізуючий фактор української політики – це ще смішніше, ніж анекдот про Колобка, який повісився. Однак альтернативи, що вимальовуються перед Ляшком, також не обіцяють йому нічого обнадійливого. З одного боку, «радикали» не можуть змінити різко опозиційну риторику на конструктивну співпрацю з владою. Річ навіть не в тому, що їм нема чого запропонувати, – такого кульбіту не оцінять залишки вірних фанатів. З іншого боку, позачергові парламентські вибори майже напевно поховають нинішній проект Ляшка як всеукраїнський. У цій ситуації лідеру «радикалів» не залишається нічого іншого, окрім як віддатися на милість Ігорю Коломойському, чиї «укропівці» у Верховній Раді за допомогою кадрового ресурсу «радикалів» можуть створити повноцінну фракцію, яка почне послідовно працювати на перезавантаження влади. Самому Ляшку в оновленій структурі, швидше за все, доведеться звикати до підлеглого положення, але, знову-таки, особливого вибору в нього немає.

«Наш край» стає довгограючим проектом

Багато говорилося про те, що «Наш край» є політичним інструментом Банкової. Мовляв, його функція – відбирати голоси в «Опоблоку» у східних і південних областях. Біло-синя символіка «Нашого краю» і справді виглядає, як обманка для колишнього електорату «регіоналів». Та й сама назва теж: «Наш край», по суті, означає «Наш регіон».

Але ця партія все ж таки змогла знайти власне обличчя, побудувавши свою кампанію на тому, що вона єдина піднімає локальні проблеми міст і сільських районів, у той час як інші зациклені на загальнополітичних питаннях, що не мають жодного стосунку до місцевих виборів. На відміну від «Опоблоку» і так званої нової опозиції, «Наш край» намагався у своїй критиці не чіпати президента, не відмовляв собі в задоволенні проїхатися по уряду і позиціонувався як команда досвідчених господарників. Завдяки цьому підходу партія порівняно непогано виступила в низці областей, причому не тільки на сході та півдні, а й на півночі і в центральній частині країни, а в середньому по Україні набрала більше 5%.

Примітно, що свій найвищий результат «Наш край» отримав не на півдні чи сході, а в найбільш північній області України: 18% на виборах до Чернігівської облради, 23% – до Чернігівської міськради і 33,6% на виборах мера Чернігова, де висуванцем цієї партії став нинішній голова Олександр Соколов. Він керує містом із 2002 року, на виборах у 2006-му і 2010-му був підтриманий місцевими «регіоналами», а з червня 2011-го аж до самої революції був членом ПР. Тепер йому належить боротися у другому турі з кандидатом від БПП «Солідарність» народним депутатом Владиславом Атрошенком. До речі, останній у парламенті минулого скликання був членом фракції ПР – знову ж таки, аж до самої революції. Тож за будь-якого результату чернігівці отримають екс-«регіонала» на посаді мера.

У Центральній Україні «Наш край» домігся найбільших успіхів у Кіровоградській і Київській областях, набравши там по 8%. Причому на Київщині, за попередніми даними, збережуть свої посади висунуті від цієї партії мери Борисполя, Обухова та Ржищева. Всі троє – Анатолій Федорчук, Олександр Левченко, Микола Спичак – до революції були членами ПР.

На сході країни можна відзначити насамперед результати «Нашого краю» на Харківщині (там партійною структурою керує позафракційний народний депутат, колишній «регіонал» Олександр Фельдман): 8% на виборах до облради і 6% – до міськради Харкова, а також перемогу Галини Мінаєвої на виборах мера Чугуєва. Очевидно, що в Харківській області ця партія відбирала голоси не тільки в «Опоблоку», а й у «Відродження». Важливо також, що «Наш край» набрав близько 20% у Сєвєродонецьку на Луганщині та в Краматорську на Донеччині.

На півдні найбільший електоральний урожай «Наш край» зібрав на Миколаївщині (11,5% до облради і 12,1% у міськраду Миколаєва) та на Херсонщині (9% в облраду і 12,6% в міськраду Херсона). У Миколаєві партія мала власного мера – Юрія Гранатурова, який був обраний у травні минулого року. До революції він був членом ПР, потім публічно відрікся від «регіоналів». На цих виборах перед ним стояло завдання не допустити перемоги висуванця «Опоблоку» – екс-голови облради Ігоря Дятлова. Втім, ця місія виявилася Гранатурову не до снаги – він зайняв, за останніми даними, лише третє місце. Суперником Дятлова в другому турі буде представник «Самопомочі» Олександр Сенкевич.

Водночас у Херсоні кандидат від «Нашого краю» Володимир Сальдо у другий тур вийшов і боротиметься там із нинішнім мером Володимиром Миколаєнком. Сальдо вже керував містом у 2002-12 рр., з 2006-го очолював міську організацію ПР, у 2012-му як представник ПР був обраний до парламенту. А Миколаєнко переміг на виборах мера в травні минулого року як представник Майдану.

З цієї картини видно, що «Наш край» виявився для Банкової палицею з двома кінцями. Він допомагає вирішувати одні проблеми, але разом із тим створює інші, насамперед для іміджу президентської команди. І це, загалом, не дивно. Наївно було очікувати, що ця партія обмежиться відведеною їй роллю інструменту і не постарається сама стати суб'єктом політики. Всі ці «досвідчені господарники й управлінці» мають величезний досвід, насамперед, політичної мімікрії. У них немає ідеології, окрім як «дайте нам керувати і господарювати далі». За це вони обіцяли, обіцяють і обіцятимуть владі (будь-якій – позавчорашній, вчорашній, сьогоднішній, та хоч і завтрашній) покірність свою власну і ввіреного їм місцевого населення. А населенню вони постійно твердять, що всіма силами відстоюють місцеві інтереси перед центральною владою. На цій нехитрій розводці вони і засновують свій спосіб існування.

У разі дострокових парламентських виборів цей проект, мабуть, ще раз буде використаний для переманювання голосів в «Опоблоку». Але в більш далекій перспективі потреба в «Нашому краї» зійде нанівець – особливо якщо справи в економіці почнуть поліпшуватися.

Куди втік виборець Порошенка

Кожен другий виборець, який на минулорічних парламентських виборах проголосував за ту чи іншу політичну силу, цього року на місцевих виборах змінив свою думку. Але це не означає, що він змінив її на протилежну. Якби це сталося, то майже по всій країні більшість у радах отримав би «Опозиційний блок». Ні, українці не зробили подарунка Путіну.

Але і влада подарунків не отримала. Час кредитів довіри минув, схоже, безповоротно. У виграші опинилися ті партії, які, на думку виборців, здатні виконати роль колекторів – і примусити владу платити за рахунками. Втім, далі цього справа не зайшла. Суспільний запит на політичну силу, здатну змінити нинішню владу, поки ще не цілком сформувався. До речі, про те ж саме свідчить і низька явка.

Парадокси низької явки

У порівнянні з жовтнем минулого року явка на виборах знизилася з 52,4 до 46,6% (тобто на 5,8%). В абсолютних цифрах кількість виборців, які отримали бюлетені, зменшилася майже на 2,2 млн (з 16 до 13,8 млн).

Зараз можна почути багато пояснень у тому дусі, що українці стали холодніші й апатичніші, але все ж таки варто враховувати різницю між загальнонаціональними та місцевими виборами. На президентських і парламентських виборах додатковою мотивацією для активності виборців служать міжрегіональні суперечності. Багато хто йде на дільниці лише для того, щоб підтримати «своїх» проти «чужих». А на місцевих виборах зазвичай, хоча і не завжди, доводиться вибирати між підвидами «своїх».

Традиційно найбільш високу явку демонструють Галичина і Волинь. Однак саме вони на минулих місцевих виборах показали майже найбільше падіння явки в порівнянні з жовтнем минулого року: Львівщина – з 70 до 56,3%, Тернопільщина – з 68,3 до 56,5%, Івано-Франківщина – з 63,7 до 52,9%, Волинь – з 64,9 до 55,3%. А рекордсменом зі зниження активності виборців став Київ: тут явка впала з 55,9 до 41,9%. Більшість киян просто не вважали за потрібне ані висловлювати свою підтримку Віталію Кличку, ані виявляти йому недовіру.

Протилежним прикладом може служити Закарпаття, де явка не впала, а виросла з 44,7 до 49,2%. Там протистояння між місцевими кланами виявилося для людей важливішим від міжпартійної боротьби на всеукраїнському рівні.

До кого пішов виборець «НФ»

Майже 3,5 млн українців проголосували торік за «Народний фронт», забезпечивши йому перше місце – 22,1%. Цього року партія Арсенія Яценюка офіційно самоусунулася від участі в місцевих виборах, хоча деякі близькі їй люди балотувалися від інших партій.

Як запевняють соціологи, навіть якби «НФ» взяв участь у місцевих виборах, у середньому по країні рівень його підтримки не перевищив би кількох відсотків. Якщо врахувати, що рік тому ця партія отримала максимальну підтримку на Галичині та Волині (33–37,5%), то неважко зробити висновок, що значна частина колишніх виборців прем'єрської партії попросту проігнорувала місцеві вибори, зробивши таким чином істотний внесок у зниження явки. Але все ж таки більшість колишніх симпатиків «НФ» на виборчі дільниці прийшли. Їхні голоси розділилися приблизно порівну між БПП «Солідарність» і партіями умовної «нової опозиції».

Рокіровка «Солідарності» і «Самопомочі»

Хоча до президентської партії перетекла частина електорату «НФ», разом із тим ще більше виборців від неї пішло. Приплив спостерігався головним чином у західних областях, а відтік – у південних і східних. Таким чином, електорат БПП «Солідарність» оновився чи не наполовину і став набагато більш західним, ніж раніше, хоча центральноукраїнське ядро його переважно збереглося. Все ж таки Петро Порошенко сприймається як «київсько-вінницький», тому міняти його на когось іншого центральноукраїнський виборець не поспішатиме.

Чимала частина електорату БПП на сході і півдні перетекла до «Самопомочі». Вона виявилася дуже підходящою для тих, хто має претензії до президента та уряду, але не хотів би голосувати ні за екс-«регіоналів», ні за націоналістів. Водночас на заході підтримка «Самопомочі» дещо знизилася. У результаті електорат цієї партії став помітно більш південно-східним, ніж раніше.

Така рокіровка «Солідарності» і «Самопомочі» змушує з більшою серйозністю сприймати президентські амбіції Андрія Садового. Йому зовсім не обов'язково домагатися дострокових парламентських виборів – замість цього він може спокійно чекати чергових виборів президента і зміцнювати імідж свій і своєї партії як альтернативи Порошенку та його партії. А для цього завдання саме й не потрібно обіймати посади в уряді і розділяти відповідальність з правлячою партією.

Чого хоче виборець «нової опозиції»

Чимала частина виборців «НФ» і БПП перетекла до «нової опозиції», до якої умовно можна зарахувати такі партії, як «Свобода», «Батьківщина», «УКРОП». Умовно – бо поки що вони самі нічого не говорять ані про організаційне об'єднання, ані хоча б про консолідацію зусиль заради тактичних цілей. Такою метою на найближчі місяці можуть стати дострокові перевибори парламенту. Привід рішучих виступів підвернеться сам – наприклад, у вигляді президентського або урядового законопроекту про амністію для «рядових» терористів на Донбасі.

Зрозуміло, що дострокові парламентські вибори потрібні «новій опозиції» для того, щоб отримати контроль над урядом. Але було б необачно вважати, що того ж самого хочуть її виборці. Ядро електорату «нової опозиції» склали ті українці, які вимагають рішучих дій і більше не готові чекати і вірити в обіцянки влади. Вони голосували насамперед проти, а не за. Тобто своїм голосуванням вони висловили недовіру президенту і уряду, але це ще не означає, що вони хочуть, щоб країною правили «Свобода», «Батьківщина» та «УКРОП».

Цим партіям їхні виборці поки що готові довірити тільки функції наглядачів за владою, які повинні змушувати її виконувати свої обіцянки і не допускати здачі національних інтересів на догоду Путіну. Але якщо «нова опозиція» поставить на перше місце боротьбу за владу, то вона може отримати ефект, зворотний очікуваному.

Коли Порошенко відправить у відставку Яценюка

У невисокого відсотка підтримки (близько 18% в середньому по країні) президентської партії є об'єктивні та суб'єктивні причини. До перших можна віднести нинішнє перемир'я на сході, яке багатьом здається тупиковим, тобто не таким, що обіцяє швидке повернення захоплених російсько-терористичними військами територій, а також складне соціально-економічне становище країни.

Суб'єктивні - це слабкий кадровий підбір кандидатів, за що в партії вже пообіцяли внутрішні чистки, ну і абсолютно не креативна передвиборна кампанія з банальними слоганами, що не мають відношення до місцевої проблематики. Нічого нового: звична реклама на білбордах, маніпулятивна соціологія і джинса у ЗМІ. У плані ведення кампанії, БПП "Солідарність" мало чим відрізнялася від всіх інших учасників. Тому немає нічого дивного в тому, що її фракціям у багатьох місцевих радах доведеться не просто з великими проблемами згуртовувати навколо себе ситуативну більшість, але іноді в таку більшість проситися.

Однак робити трагедію через погані цифри у президентській партії не будуть. Максимум - влаштують розбір польотів в тих регіонах, де в списках виявилась надмірна кількість екс- "регіоналів" і де ловили за руку провладних "гречкосіїв". Але глобальної чистки очікувати не варто. З тієї простої причини, що людей, які реально відповідали за кампанію, ні звільнити, ні покарати неможливо, зважаючи на їх близькість до першої персони. Тому є сенс говорити не про чистки, а про те, що буде зроблено президентською командою для усунення причин, що дозволили багатьом партіям вдало зіграти на тарифному популізмі або на звинуваченнях влади в репресіях.

Хто замінить Яценюка

Робота номер один - перезавантаження уряду. Тут, як завжди, є два варіанти: косметичний ремонт чи капітальний. Для втілення першого президентській команді необхідно визнати, що міністри, що потрапили в уряд за квотою БПП, не впоралися з роботою, і тому їх замінять. Але очевидних рішень, ким замінити відставників, сьогодні немає. Міністри-іноземці ефективного результату не показали, вдруге ця ідея не спрацює, а знайти професіоналів з незаплямованою репутацією всередині країни дуже складно. За другим варіантом весь уряд йде у відставку, і вакансії заповнює вже новий прем'єр. Для партії влади Арсеній Яценюк з нагромадженим навколо нього негативом став важким баластом. Так звана "нова опозиція" з числа членів коаліції ставить знак рівності між Яценюком і Порошенко, БПП "Солідарність" і "Народним фронтом". Тим самим планомірно вбиваючи рейтинг Петра Олексійовича. Чи можна відправити Яценюка у відставку без розвалу коаліції? Дострокові парламентські вибори для "фронтовиків" смерті подібні, тому навряд чи вони будуть готові захищати свого прем'єра до останнього патрона. Тим більше, що без "засобів до існування" Арсенія Петровича ніхто не залишить. Так що і тут головна проблема - не відставити, а знайти заміну. Зупинитися ж на кандидатурі Михайла Саакашвілі означає отримати прямого конкурента для Порошенка. Наталя Яресько, навпаки, не має високих політичних амбіцій, і саме з цієї причини в кріслі прем'єра може стати аж ніяк не такою керованою, як багатьом бажається. Віддати ж прем'єрське крісло зіц-голові із президентської команди - значить стягти весь негатив від реформ, що проводяться, на Президента. У такому випадку вже краще Яценюк, як громовідвід. Є ще варіант з прем'єром Олександром Турчиновим. Але поки це лише чутки.

Що запропонувати "Батьківщині" і "Самопомочі"

Робота номер два - зберегти парламент і правлячу коаліцію. Підсумки місцевих виборів дали сигнал "Солідарності", що на позачергових парламентських може бути ще гірше. При цьому у "Самопомочі" і "Батьківщини", що показали в окремих регіонах дуже гарні результати і наростили підтримку в цілому по країні, неминуче виникне бажання конвертувати результати в що-небудь цікаве. Тут важливо задовольнити нові амбіції партнерів по коаліції таким чином, щоб тема виборів до Верховної Ради була знята з порядку денного. Як мінімум командам Президента і прем'єра не можна допустити, щоб "Самопоміч" і "Батьківщина" діяли єдиним фронтом з "Укропом" і "Свободою". З іншого боку, партії Юлії Тимошенко та Андрія Садового в принципі не хочуть делегувати своїх людей в уряд. Вони мислять категорією перевиборів і втягуватися в історію з новими міністрами у них немає ніякого бажання. Тут є три варіанти розвитку: 1) уряд переформатується під "нові обличчя", які починають показувати реформи, і рейтинг Тимошенко і Садового падає; 2) країна таки входить у новий виборчий цикл; 3) згадані партії приймають рішення увійти в новий уряд (поки самий маловірогідний).

Час прощатися з Шокіним

Робота номер три - реформа судів, силових та правоохоронних органів. Президент повинен нарешті прийняти кадрове рішення по Генпрокурору. Якщо він не хоче віддавати його на розтерзання депутатам, Віктор Шокін може піти сам. І це, швидше за все, станеться вже найближчим часом. Замість нього на Різницькій з'явиться не "Оновлений Ярема", а людина, яка почне садити. Під оплески громадян. Іншого виходу у Порошенка вже просто немає. Але, крім Шокіна, у суспільства є багато питань і до Арсена Авакова, який наполегливо видає реформу патрульної служби за реформу всієї системи МВС. Але міліція, особливо на місцях, залишається колишньою. Корупція нікуди не зникла. Це ж стосується і судового корпусу - нечасті рішення по окремим суддям не міняють картини в цілому. Тут або Президент переможе суддівських, або корумповані судді "з'їдять" його рейтинг.

Як не створити "ширку" на місцях

Нарешті, робота номер чотири - запустити місцеві ради таким чином, щоб вони не перетворилися на майданчики тиску на центральну владу або нові розсадники сепаратизму. Навіть у тих регіонах, де у БПП "Солідарність" немає вирішального голосу, а мери обласних центрів не стануть помічниками. Тут ключову роль повинні будуть зіграти губернатори. У цій управлінської вертикалі точно не обійтися без швидких кадрових рішень. І тут вже в найближчі тижні стане ясно - чи готовий БПП грати за новими правилами. Найголовніше завдання для збереження рейтингу - не створювати дивні, і тим більше протиприродні союзи з "Опоблоком", навіть з метою отримати своє керівництво в радах.

Яценюк підставив Порошенка з виборами «Самопомочі»

Незважаючи на те, що загальноукраїнський рейтинг «Самопомочі» за підсумками виборів навряд чи перевищить торішній, цю політсилу вже назвали феноменом. Партія, кістяк якої складають вихідці з Західної України, зуміла за рік стати цікавою виборцям сходу і півдня країни. Насамперед тим, хто ще рік тому підтримував «Народний фронт» Арсенія Яценюка.

Отже, за підсумками голосування, Андрій Садовий зможе створити фракції «Самопомочі» в 15 регіонах. У Києві та Львівській області партія показала другий результат, у Вінницькій і Чернівецькій - третій. А успіх «Самопомочі» у Харкові, Миколаєві, Одесі став повною несподіванкою. Висуванець цієї партії Тарас Ситенко посів друге місце на виборах мера Харкова, тим самим довівши - якби влада спочатку не підігравала Геннадію Кернесу, а виставила проти нього узгодженого кандидата, то чинний міський голова, як мінімум, точно не переміг би у першому турі. Друге місце Ситенка спростовує поширену думку про «ватяний» Харків. Просто влада безпардонно проігнорувала інтереси патріотично налаштованих харків'ян.

Не меншим сюрпризом став Миколаїв, де в другий тур мерських виборів вийшов кандидат від «Самопомочі» Олександр Сенкевич. Мера Юрія Гранатурова переможено, а лідером поки що виступає інший екс- «регіонал», представник «Опоблоку» Ігор Дятлов. Ясно, що агітувати за Сенкевича піде вся парламентська фракція партії Садового. Але цього замало. Не менш важливо те, як у цій ситуації поведуться інші партії коаліції, - можливо, від цього буде залежати стабільність більшості в парламенті і конфігурація спілок у місцевих радах по всій країні.

Що стосується результату самого Садового на виборах мера Львова (48,6%), то в даному випадку позначилося не розчарування городян у своєму градоначальнику, а скоріше переконаність у його перемозі в першому турі. Значить, можна не прийти, або проголосувати за когось іншого, керуючись «спортивним інтересом». Внаслідок цього, чинному меру доведеться брати участь у другому турі разом з кандидатом від «Свободи» Русланом Кошулинським (14,1%). До слова, щодо західних регіонів, експерти помітили цікаву тенденцію. Зробивши успішний стрибок на схід, «Самопоміч» трохи втратила у своїх традиційних регіонах. Це пояснюється тим, що на парламентських виборах 2014-го політпроект Садового сприймався в якості «третьої сили», альтернативи потужним партіям президента і прем'єра. Звідси і прекрасний, як для регіональної партії, результат. З іншого боку, «Самопоміч» на цих виборах змогла сформувати свої команди тільки в 40% населених пунктів - тобто у неї найсильніший дефіцит кадрів, і вона, по суті, продовжує залишатися регіональним проектом.

Як поводитиметься «Самопоміч» після виборів, передбачити нескладно. Так само, як і до. Зображати «напівопозиційну напіввладу». У багатьох радах депутати від цієї партії перед тим, як з кимось блокуватися, поставлять стільки умов, що союз з ними перетвориться на муку. Що ж стосується парламенту, то тут поведінка політсили Садового і надалі буде ситуативною. Ні Олег Березюк, ні Оксана Сироїд, ні навіть Єгор Соболєв не говорять (поки що) про вихід з коаліції. Про відставку уряду Арсенія Яценюка фракцією питання також (поки що) не ставиться. Це може означати тільки одне: тактика «Самопомочі» - чекати, поки ключові гравці не прийдуть до спільного знаменника. Якщо буде прийнято рішення валити прем'єра, «Самопоміч» призведе купу причин, чому це треба робити. Якщо не буде - чому не треба. Головне - все робити з розумним виглядом, не забувати нагадувати оточуючим про моральні цінності і не брати на себе відповідальність за складні рішення.

Повернення «Свободи»

«Свобода» і «Укроп» чітко потрапили в «ядерний» електорат національно свідомих співгромадян, яких об'єднує ідея «Порошенко - це зло». Втім, можна виділити ще кілька причин, чому партія Олега Тягнибока показала такі високі результати в ряді областей.

По-перше, відсутність альтернативи. Радикальна партія і «Батьківщина» не змогли зайняти нішу «найбільш правильних» проукраїнських сил. Більше того, партія Олега Ляшка взагалі розчинилася в «Свободі» та «Укропі».

По-друге, важливу роль зіграла дурість прокуратури. Спроба повісити на «свободівців» розстріл учасників Майдану настільки не вкладається в будь-чиє розуміння того процесу, що викликала зворотну реакцію. Більше того, обшуки у Олександра Сича та інших «моральних авторитетів» партії, що не дали ніяких результатів, тільки підлили олії у вогонь.

По-третє, на руку «Свободі» зіграла та обставина, що історія з гранатою під Верховною Радою випала з топових тем в останні дні кампанії, коли партія почала швидко набирати популярність.

Нарешті, по-четверте, своїм результатом «Свобода» зобов'язана різкій радикалізації і поляризації проукраїнського електорату. Цей виборець більше не готовий чекати і вірити в обіцянки. Голосування за «Укроп» і «Свободу» - це, перш за все, голосування проти влади, а не за ці партії. Насправді, ми всі переписали суспільний договір на цих виборах. Тепер він звучить так: або ви щось робите, і до того ж терміново, або ми готові гойдати ситуацію аж до перезавантаження влади.

При цьому важливо зрозуміти, що головні апологети тези, покладеної в основу нового суспільного договору, - Юлія Тимошенко, Олег Ляшко і Андрій Садовий - виявилися не при справах. Виборець знову хоче бачити не розумних і балакучих, а тих, хто з його точки зору готовий реально почати «кулачні бої». Як би це смішно не звучало, але фізична сила в прямому сенсі цього слова стає багато в чому визначальним фактором. Якби хтось із БПП «Солідарність» побив Тягнибока, рейтинг партії міг би підрости на 1-2 пункти.

І останнє, можливо, найважливіше. Для розуміння того, як мислить виборець «Укропу» і «Свободи», я розповім історію свого знайомого, що воював в АТО. Чоловіки ввечері завели розмову про політику і зійшлися на тому, що треба розстріляти всіх депутатів. Мій знайомий запитав: а для чого? Відповідь була проста: щоб наступні боялися. При всій абсурдності такої логіки, саме нею, насамперед, користуються ті, хто підтримує «Укроп» і «Свободу», і кількість цих людей, цілком ймовірно, буде збільшуватися. Про те, що потім вони будуть хотіти розстріляти тих, кого зараз підтримують, можна і не говорити.

Тимошенко вперлася в електоральну стелю

Результат "Батьківщини" можна назвати цілком успішним, якщо порівнювати його з підсумком останньої парламентської кампанії. Так, команда Юлії Тимошенко подвоїла, а в окремих областях навіть потроїла свій електоральний врожай. Такий результат дозволив цій політичній силі залишити принизливе останнє місце, яке дісталося за підсумками парламентських перегонів в 2014 р. Тепер "Батьківщина" разом зі «Свободою» і «Опозиційним блоком» майже наздоганяє "Самопоміч". Залишивши позаду «Укроп», «Наш край» та інших. Але для самої Тимошенко кампанія стала черговою поразкою - штаб "біло-сердечних" сподівався збільшити результат як мінімум до 18%.

За задумом технологів, рейтинг партії повинен був вистрілити в останній тиждень виборчої кампанії. Заради цього Тимошенко і затіяла гучну акцію зі збору підписів на підтримку електронної петиції за зниження тарифів і почала відкрито звинувачувати уряд у захисті інтересів вітчизняної комунальної мафії. Але дива не сталося, і "біло-сердечні" отримали приблизно стільки голосів, скільки їм і пророкували соціологи напередодні виборів - в межах 9-10%. На що вплинули два основних фактори. По-перше, основний "тарифний" виборець, а це найбідніші пенсіонери західних, центральний і південних областей, закріпився за партією Тимошенко задовго до виборів. При цьому серйозних електоральних запасів у "Батьківщини" давно немає - колишні прихильники партії, які вже одного разу розчарувалися в популізмі Юлії Володимирівни, схильні їй не вірити.

По-друге, підсумок минулої кампанії показав рекордний рівень політичної апатії українських громадян. Люди не вірили в те, що місцеві вибори можуть змінити що-небудь в принципі. Тому тарифні танці Тимошенко більшість просто не помітили. Винятком стала лише частина колишніх прихильників Олега Ляшка та залишки електорату Арсенія Яценюка, на тлі провалів яких риторика лідера "біло-сердечних" звучала більш переконливо. Втім, електорат всіх трьох політиків колись становив єдине ціле, тому фрагментарне перетікання голосів між ними цілком закономірне.

Тому у Тимошенко теоретично зберігається потенціал до зростання в окремих центральних областях. Наприклад, у Чернігівській, де "Радикальна партія" і "Батьківщина" отримали приблизно однакову кількість голосів - по 14-15%. Або у Житомирській і Кіровоградській, де "біло-сердечні" випередили "радикалів" - 16 проти 9 і 14 проти 6% відповідно. Щоправда, ці перспективи можуть розбитися про вже згадане масове розчарування виборців, яким набридло вибирати з того, що було. Люди вимагають не тільки нові обличчя, а й якісно нові ідеї, тому Юлія Володимирівна ризикує так і залишитися на рівні своїх нинішніх 9-10%.

Що аж ніяк не завадить "Батьківщині" представити результат як серйозний успіх. І вже в найближчий пленарний тиждень підняти тон дискусій з партнерами по коаліції, рішучіше вимагати поступок в кадрових і інших питаннях, а також прийняття запропонованих "біло-сердечними" законодавчих ініціатив. У тому числі і т.зв. проектів зі зниження тарифного навантаження на населення.

В цілому від Юлії Тимошенко можна чекати активізації її улюбленої подвійної гри. З одного боку, її партія буде тиснути на Банкову, вимагаючи нових бонусів за участь у коаліції. З іншого - поступово піднімати градус у відносинах з президентською командою, створюючи тим самим політичні передумови для розпуску Верховної Ради і проведення позачергових парламентських виборів.

Коломойський рано радіє результату «Укропу»

Величезний бюджет і масштабний розмах передвиборчої кампанії команди Ігоря Коломойського не допоміг йому уникнути поразки на місцевих виборах. Адже заповітні 10% голосів, які " Укроп " сподівався отримати в цілому по країні, партія змогла зібрати лише в окремих регіонах. Навіть у базових для організації містах - Дніпропетровську і Луцьку - кандидати в мери від " Укропу" вимушені будуть битися за крісла градоначальників у другому турі, де їм доведеться наздоганяти лідерів. Причина настільки слабких результатів "дніпропетровських" - ставка на суцільний негатив і тотальну критику Банкової, розраховану на радикально налаштовану частину суспільства. Але, як показує досвід "Свободи" зразка 2012 р., цей електорат не прив'язується до конкретної політичної сили. І як тільки «Укроп" зменшить оберти, його нинішні виборці швидко перейдуть до більш рішучих конкурентів.

Згідно з попередніми підрахунками, партія " Укроп " отримала близько 7% голосів у середньому по Україні. Результат досить скромний, враховуючи скільки фінансових ресурсів було витрачено на організацію цієї виборчої кампанії. Прийнятним можна назвати виступ "укропівців" хіба що на Волині, в рідному Дніпропетровську та Запоріжжі, де команда Ігоря Коломойського отримала перше і друге місця на виборах в міські та обласні ради. Тут партія зібрала від 12 до 30% голосів і зможе взяти участь у формуванні більшості в місцевих органах самоврядування. Крім того, кандидати від " Укропу" Олександр Товстенюк (ставленик Ігоря Палиці) і депутат Верховної Ради Борис Філатов мають непогані шанси на перемоги в мерських перегонах за підсумками другого туру відповідно в Луцьку та Дніпропетровську.

Щоправда, в обох випадках спільникам Ігоря Коломойського доведеться наздоганяти своїх суперників. Зокрема, Товстенюку належить скоротити приблизно 6% різниці від ставленика БПП «Солідарність» та діючого мера Луцька Миколи Романюка, а Філатову - 2-3% відставання від непримиренного конкурента Олександра Вілкула. Тому говорити про повноцінний тріумф " Укропу" навіть у цих двох випадках поки досить передчасно. Єдиним важливим містом, де "дніпропетровські" можуть святкувати повноцінну перемогу, став Харків. Тут вже в першому турі виборів мера переміг чинний градоначальник Геннадій Кернес. Крім того, скандальний мер отримає в новому складі міськради більшу частину депутатських мандатів, оскільки очолюваний ним місцевий осередок партії "Відродження" (ще одного дітища Коломойського) зібрало майже 50% голосів харків'ян.

Це, власне, і всі хороші новини за підсумками минулих місцевих виборів для "дніпропетровських". В інших регіонах партія " Укроп" провалила свій дебют. Наприклад, в Івано-Франківську кандидат у мери від цієї політичної сили - депутат парламенту і колишній керівник гірськолижного курорту "Буковель" Олександр Шевченко, за попередніми даними, набрав всього 16%, пропустивши вперед кандидата від БПП «Солідарність» Ігоря Насалика (27%) і "свободівця" Руслана Марцінківа (25%). Для Шевченка це дуже болюча поразка ще й тому, що всього лише рік тому він обирався по мажоритарному округу обласного центру Прикарпаття депутатом Верховної Ради. І хоча його партія " Укроп " проходить у міськраду Івано-Франківська, місцеві жителі, як і виборці західних областей в цілому, поставилися до цієї політичної сили досить прохолодно. Зокрема, у Львові "укропівці" балансують на рівні 5% прохідного бар'єру і ледь протиснулись до обласної ради.

Ще більш образливою стала поразка " Укропу" у Києві, де на вибори мера від партії йшов Геннадій Корбан. Найближчий соратник Ігоря Коломойського отримав всього 3% голосів, стільки ж проголосувало за список кандидатів від партії до міськради. Це означає, що бій за столицю "укропівці" з тріском програли. Втім, реакція Києва на агресивну, але абсолютно беззмістовну кампанію Корбана цілком закономірна. Досвід місцевих виборів вже неодноразово показував, що місцеві виборці можуть купитися на матеріальні подачки від кандидатів, але завжди негативно реагують на "парашутистів".

В цілому, з невдалого виступу " Укроп" на цих виборах можна зробити два ключові висновки. По-перше, помилкою команди Ігоря Коломойського став вибір смислового наповнення кампанії. "Дніпропетровські" зробили ставку суто на розпалювання ненависті виборців до президентської команди. При цьому "укропівці" не врахували один важливий нюанс - співчуття багатьох українців, які негативно відреагували на відставку Коломойського в березні цього року, давно випарувалося. Причому відразу ж після того, як "дніпропетровські" почали поливати брудом Президента і його оточення. Адже що-що, а головний історичний урок - не можна починати міжусобицю, коли зовнішній ворог не переможений, наші громадяни засвоїли дуже добре.

По-друге, " Укроп" вибрав занадто нестабільну електоральну нішу, зробивши ставку на виборців, образившись на нову владу і тих, хто підтримує радикальні методи її перезавантаження. Сумний досвід "Свободи", за яку на парламентських виборах 2012 р. проголосували 10% саме таких виборців, показав, що тримати в тонусі такий електорат занадто складно - потрібні конкретні дії з постійним підвищенням їх градусів. Якщо ж партія з цим не справляється, то такі виборці дуже швидко знаходять новий об'єкт для шанування.