Морози б'ють важкі свої копита...

Малишко А.
Морози б'ють важкі свої копита 

Морози б'ють важкі свої копита 
Останніми походами впівсвіта; 
Останній подих рудуватих криг 
Рожевим ранком звівся і застиг, 
Пташок зимовий піднімає крила 
І відлітає. І стежина мила 
Снігів останніх замети круті 
Кладе собі в долоні в самоті. 
Русявий день гаптує сни світанню. 
Принось, мій добрий, сонце і кришталь,
Лиш не принось мені весну останню, 
Бо ще не ніч. Не вечір. Тільки даль.

* * *

Малишко А.
Не боячись зими-напасті

Не боячись зими-напасті, 
Повільно ходять у дворі 
Ранкові зорі червонясті, 
Червоногруді снігурі.

І їхні крилечка вишневі 
Важку розпушують югу. 
Ні, ні, то ходять сни рожеві 
По мармуровому снігу...

* * *

Малишко А.
Снігові мелодії

Сніги, сніги на чорних килимах 
Осіннього роздолу. 
Налетіли Білоголові вершники зими, 
Насипали синиць і синіх див.

Зіткали пурпур снігурам на груди, 
І, стомлені, на серце прилягли, 
І забриніли білими смичками.

Бриніть і війте, колисайте сни, 
Сніги мої, зимовії предтечі, 
Та лиш не збийте перший цвіт весни 
Розбійним свистом дикої хуртечі!

* * *

Малишко А.
Сперечався з сонцем сніг

Сперечався з сонцем сніг,
Вкривши в полі сто доріг:
- Щось-то в небі в тебе сухо,
Ані дощ, ані роса...
Як пошлю я завірюху, ї
Як покрию небеса!
Сам кошлатий, бородатий,
Ходить, сіє заметіль,
Ані з хати, ні до хати,
Ані в школу, ні в артіль.
Сонце виплинуло вище,
Іскри крешуть у лице.
- Ах ти, снігу-хвастунище, -
Я тебе провчу за це!
Як метне огнені ружі,
Як заблиска в три сліди, -
з снігової бороди.
Він у поле - сонце коле,
Він у ліс - гарячий спис,
Він в комірку біля школи
Шусть - зігнувся і поліз.
Ми бігом туди з урока,
Бачим: сніг, - то й ми мовчок.
Почорнілий, одинокий,
Як холодний їжачок.

* * *

Малишко А.
Ще сніг мете в могутнім колиханні 

Ще сніг мете в могутнім колиханні 
Дубів крислатих, сивого крайнеба 
Й земного лова.
Ще гривастий кінь, 
Ще білий кінь, поводдя попустивши, 
Летить в степи; і вже йому в очах 
Відблискують хати, річки й дерева, 
І хлопчаки, й синиці молоді, 
Й душа моя, у кригу не закута, 
Мов березнева гілка в заметіль, 
Налита соку й пружного чекання.