Поет «останніх речей»: Василь Герасим'юк

Василя Герасим'юка Тарас Прохасько назвав одним з найкращих поетів у світі. Його також називають "поетом тектонічних зрушень", "аристократом української поезії", "бранцем сумління".

Герасим'юк Василь Дмитрович народився 18 серпня 1956 року у Караганді, де відбували заслання його батьки. Дитинство провів у Прокураві. Тут закінчив неповну середню школу, а середню — у Коломиї. Вірші почав писати ще у початкових класах.

"А коли шестикласник з Прокурави приїхав у Косів і дав їх прочитати редакторові районної газети Олександрові Бартошу, розповідає Марія Влад, — той заглибився у дитячий зшиток надовго, уважно перечитавши усі, від першого до останнього, здивовано сказав: "Гарненькі вірші... (знав толк у поезії, бо й сам частенько писав вірші і друкував їх у своїй "Радянській Гуцульщині").

А потім лагідним, май­же батьківським, голосом запитав: "А скажи, хлопчику, звідки ти їх перекатав?" Та у розмові з хлопцем швидко переконався, що Василько і справді приніс вірші "не позичені, а власні". Починаючи з 1972 року, Герасим'юкові вірші все частіше з'яв­ляються на сторінках районної газети. Після закінчення се­редньої школи успішно складає екзамени і стає студентом філологічного факультету Київського державного університе­ту імені Тараса Шевченка.

Легко і швидко вписався він у сту­дентську сім'ю, брав активну участь у громадському і куль­турному житті вузу, став членом літературної студії. У 1982 році з'являється перша збірка його поетичних творів "Смере­ки". Добре зустрів її читач, особливо молодий. Потім появи­лися збірки "Потоки" (1986 р.), "Космацькі узори" (1989 р.), "Діти трепети" (1992р.) Саме ця збірка, як одна з кращих, представлених на конкурс у 1993 році, була відзначена пре­мією "Благовіст".

Міцно тримала поета — своє дитя — рідна природа, мани­ли до себе гірські потоки і річка Пістинька та все марно: Ва­силь зачепився Василь Герасим'юк у Києві, здається, назавжди. Не можна сказа­ти, що він забув рідну Прокураву, бурхливі потоки, стрункі смереки. Як дуже засумує за ними, то увірветься на день-два, зустрінеться з рідними, близькими друзями, поділиться своїми планами на майбутнє, напоїть очі красою — і знову до Києва.

Друзів у Києві багато. І дехто навіть почав забувати, що Василь Герасим'юк не киянин. Не забуває про це тільки сам поет. Його поезія і досі пахне смерекою і чебрецем. Де­бютуючи у літературі збіркою "Смереки", він передрікав: "Я напишу такі вірші, у яких кожна відчімхана галузка повто­риться наче крик у горах". Поетові справді не байдужі еко­логічні проблеми.

Пізніше поет напише вірші про безіменних героїв УПА, про зірвані криївки і карагандинські бараки. Про це тоді не можна було й думати, не те що говорити вголос, а тим більше — писати. Навряд чи знайдеться в сучасній українській літературі книжка з такою ж силою вираженого у ній трагіз­му історії. У віршах "Кілька хвилин Першої світової", "Ста­ровинний хор", "Фантастичний етюд" найяскравіше просту­пає ненависть ліричного героя до всього того потворного і трагічного, що несуть каламутні води історії.

На запитання кореспондента "Літературної України", чому поет вибрав із усіх мелодій "мотив октав у Космачі", Василь Герасимюк зідповів: "Космач — одне з найгарніших сіл України, де збережені не тільки християнські традиції, але й осколки яничарства". Космацька писанка відома усьому світові. Але космацький узір не тільки на писанках. На дум­ку автора, увір цей — ще й "символ непокори й гідності".

З часом після космацької тематики з'являється найго­ловніша і найсильніша з поміж сильних — книжка — "Діти трепети", у якій трагічно прозвучала доля відповідальності нашого покоління, неминучість сплати боргів за скоєне.

В 1998 році за книгу поезій "Осінні пси Карпат" спільним рішенням Міністерства інформації України та президії Спілки письменників України Василеві Герасим'юкові присудили премію ім.Павла Тичини.

В березні 2003 року поету Василю Герасим'юку присвоє­но Національну премію України імені Тараса Шевченка в галузі літератури і мистецтва за збірку "Поет у повітрі".

У 2011 році започатковує цикл передач "Діалог".

Іван Дзюба: "Василь Герасим’юк — гордий поет. Аристократ української поезії. Його поетична свідомість прагне з гуцульських верхів і дніпровських круч осягти шкалу Всесвіту".

Анатолій Дністровий: "Герасим'юк як поет обрав надзвичайно небезпечний шлях. Зосередившись на локальній, як на перший і неуважний погляд, сфері — зокрема на Гуцульщині, він своєю творчістю довів, що основним залишається не матеріал і його організація, а саме життя, насичене, динамічне, з глибоким корінням, де минуле й прийдешнє становлять єдиний континуум переживання, тривоги, радості. Тому подібний континуум крізь метафізичний досвід поета нагадує мені археологію етнічної пам'яті, де насправді ніщо не може безслідно минути".