Українська мова серед інших мов

Мова – це скарбниця духовних надбань нації, досвіду співжиття, праці і творчості багатьох поколінь. У її глибинах – філософський розум, витончений естетичний смак, поетичність, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи. Разом із тим мова – це і своєрідний оберіг звичаїв і традицій, запорука інтелектуального зростання, розвою та поступу народу в загальносвітовому житті. Вона характеризується єдністю, взаємозв’язком і взаємозалежністю всіх її складових. Належачи до так званих вторинних систем, мова існує не автономно, а в людському суспільстві, похідним від якого є. Існує вона у вигляді різноманітних актів мовлення, що повторюється усно та фіксується письмово. Мова є основною формою національної культури й насамперед першоосновою літератури.

Літературна мова – варіант загальнонародної мови; загальнонаціональна мова, оброблена майстрами (письменниками, науковцями, митцями, учителями та ін.), відзначається наявністю орфоепічної та граматичної норми й обслуговує багатоманітні культурні потреби народу. Літературна мова є мовою художньої літератури, освіти, науки, державних установ, засобів масової інформації, театру, кіно тощо. Літературна мова протиставляється діалектам, просторіччю, жаргонам. Вона має дві форми – усну і писемну, низку функціональних стилів.

Розвиток української мови

Українська мова походить від праслов’янської – спільної мови усіх слов’янських племен, що проіснувала до VII ст.

У розвитку української мови виділяються періоди: 1) протоукраїнський (VII – ХІ ст..); 2) староукраїнський (ХІ – ХІV ст.); 3)середньо український (кінець ХІV- початок ХІХ ст.); 4) новий (початок ХІХ ст. – до нашого часу).

Якою була протоукраїнська мова, нам не відомо, бо не залишилося письмових пам’яток того періоду, хоч є свідчення, що писемність тоді вже існувала.

У княжу добу паралельно функціонували дві мови, які не дуже між собою відрізнялися, - жива розмовна староукраїнська мова і літературна, або церковнослов’янська, запозичена з Болгарії. Живою розмовною мовою, представленою кількома діалектами, послугувалася переважна більшість населення Київської Русі, а літературну використовували освічені верстви тогочасного суспільства.

Із прийняттям християнства створюються школи, закладаються бібліотеки, перекладається численна кількість творів грецьких авторів; пишуться й оригінальні філософські, історичні і літературні твори. При цьому літературна мова зазнала впливу живої розмовної мови. Цей вплив відчутний в літописах, „Слові о полку Ігоревім” та інших творах.

Татаро-монгольська навала на деякий час затримала культурний поступ України –Русі, але не перервала його. В межах Великого Литовського князівства (ХІV – XVI ст.) починається середньо український етап у розвитку української мови, яка стає державною. До нас дійшло 500 томів документів, написаних літературною мовою того часу, в якій присутні елементи живої української мови.

У козацьку добу (XVI- початок XVIII ст. ) бурхливо розвивається українська наука, шкільництво, література, книгодрукування. Літературна мова сягає апогею свого розвитку. Продовжує формуватись жива розмовна мова нашого народу, якою твориться багатющий український фольклор.

Внаслідок цілковитої втрати Україною політичної незалежності в кінці XVII-XVIIIст. українська літературна мова і культура в цілому зазнають переслідувань з боку російського уряду і церкви, закривається мережа українських братських шкіл. Натомість відкриваються російські школи і університети. Кращі вчені, митці, переманюються в Росію, а Україна стає однією з російських провінцій. Тотальне переслідування української культури, русифікація України впродовж ХІХ - початку ХХ ст. завдають великої шкоди, але не зупиняють українського культурного відродження. В 1906 році українську мову офіційно визнає Російська Академія наук.

У період визвольних змагань (1917-1920рр.) українська мова стає державною і усуваються всі перешкоди на шляху її розвитку, але ненадовго. З початку 30-х років розпочинається новий тотальний наступ на українство, набагато підступніший і жорстокіший, ніж до того. Фізично знищуються не лише діячі науки і культури, а й основний носій української мови, споконвічних традицій українського народу – селянство: мільйони селян розкуркулено і заслано до Сибіру. Крім того, понад 7 млн. Чоловік виморено голодом, 10 млн. Українців гине під час другої світової війни. Вимерлі або знищені українські села заселяються переселенцями з Росії. Планомірно русифікується словниковий склад української мови, звужується сфера вживання української мови.

З проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 року в котрий раз розпинається болісне, але повне надій і сподівань відродження української державної мови, науки, культури. І хочеться вірити що цього разу воно буде неперервним і остаточним.

Українська мова серед інших мов світу

Серед майже десяти тисяч мов і діалектів, які налічується в сучасному світі, більшість не мають писемності й державного статусу, ними послуговується незначна кількість мовців. Українська мова належить до давньописемних мов, її писемність налічує понад тисячу років. Наша мова, як і будь-яка інша, посідає унікальне місце. Вона належить до східнослов’янської підгрупи слов’янської гілки індоєвропейської сім`ї мов, і найближчою до неї є білоруська. Іноземні дослідники часто підкреслюють милозвучність і лексичне багатство української мови, найчастіше зіставляючи її з італійською. Показово, що 1934р. в Парижі було проведено своєрідний конкурс мов світу, на якому українська посіла третє призове місце, після французької та перської. Українська літературна мова сформувалася на базі середньо наддніпрянських говірок. Основоположником нової української літературної мови є Тарас Шевченко, який своїм творчим подвижництвом підніс її на високий рівень суспільно-мовної та словесно-художньої культури.

Закон „Про мови в Українській РСР”, прийнятий 1989р., попри всі негаразди набуває юридичної сили й дає змогу українській мові посісти належне місце, що й закарбовано в ст..10 Конституції України: „Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”.

Упродовж століть Україна зазнавала від своїх найближчих сусідів спланованих і жахливих своїми наслідками акції геноциду, голодомору, лінгвоциту, й денаціоналізації. На найвищому державному рівні видавалися закони, постанови та розпорядження про заборону, викорінення й асиміляцію української мови. Наслідки цієї політики відлунюють у сьогоденні. Мова однієї з най давніших націй почала втрачати природну якість, натомість у багатьох регіонах утворився своєрідний покруч – „суржик”.

Суржик – суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса та ін.;борошно з такої суміші. Тут - нечиста мова; мішанина елементів (звуків, слів, словосполучень) різних мов, породжена невмінням мовців відділяти явища однієї мови від іншої, низьким рівнем мовної культури.

Під цим поняттям недоладну мішанину залишків давнього, батьківського, із тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість. Це назва здеградованого, убогого духовного світу людини, її відірваності від рідних коренів. Ця суміш мов є результатом насильницьки вкоріненого почуття меншовартості, посередності тій частині населення, яка для задовольняння певних соціальних потреб і сама прагнула асиміляції та пристосування до нав`язувальної культури. Суржик є небезпечним і шкідливим, бо паразитує на мові, що формувалася впродовж віків, і може призвести до її спотворення та навіть зникнення. Спотворена ж мова робить мислення людини примітивним. Адже мова стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує і розвиває,а не лише виражає думку.

З утратою рідної мови руйнується сам спосіб світосприйняття, національного мислення, що, зрештою, призводить до денаціоналізації. Утративши свою мову, народ гине як окрема історична величина і стає населенням, контингентом, електоратом, біомасою тощо.

Виховувати в собі повагу до мови, якою спілкуємося, - це, передусім, шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історії, культури. Адже мова – своєрідний генетичний код нації, а не лише засіб спілкування.

Функції мови

Жодне суспільство, на якому б рівні воно не перебувало, не може існувати без мови. Це стосується всіх народів, усіх верств і прошарків суспільства й кожної окремої людини.

Оскільки мова – явище суспільне, то не лише загибель суспільства призводить до зникнення нації, котра не вберегла свою, дану Богом, мову. Мертвою стає мова, якою перестають спілкуватися у всіх сферах. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує цілу низку функцій, життєво важливих для цього суспільства, мова виконує цілу низку функцій, життєво важливих як для цього суспільства, так і для самої мови.

Комунікативна функція. Мова – найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві (у науковій, технічній, політичній, діловій, освітній та галузях життя людства ). У цій ролі вона має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати у вираженні з мовою.

Із комунікативного боку слід розглядати й сукупність текстів, як наслідок діяльності комуні кантів, здійснюваної шляхом обміну писемною продукцією.

Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у просторовому вимірах. Ми, сучасники, відчуваємо свою спільність і зі своїми попередниками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний „портрет”, мовний „паспорт”, у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри. Лише для тих, хто знає мову, вона є засобом спілкування, ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти. Для тих, хто її не знає погано, вона може бути причиною роз’єднання, сепарації, відокремлення, конфліктування й навіть ворожнечі.

Експресивна функція мови полягає у тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Кожний індивід - це унікальний, неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова. Що досконаліше володієш мовою, то виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і про націю, народ.

Гносеологічна функція. Мова є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот, людина користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників і сучасників, тобто суспільним досвідом. Але за умови досконалого знання мови, й бажано не однієї. Пізнаючи будь-яку мову, людина пізнає різнобарвний світ крізь призму саме цієї мови. А оскільки кожна мова є неповторна картина світу – зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про багатогранність світу, звужує її досвід. Гносеологічна функція мови полягає не лише в сприйнятті й накопиченні досвіду суспільства. Вона безпосередньо пов’язана з функцією мислення, формування та існування думки.

Мислетворча функція. Формуючи думку, людина мислить мовними формами. Мислення є конкретне (образно-чуттєве) й абстрактне (понятійне). Понятійне мислення – це оперування поняттями, що позначені певними словами і які без цих слів перестали б існувати. До того ж, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо за допомогою спеціальних мовних засобів. Тому „мислити” означає „оперувати мовним матеріалом”.

Мислить (думає) людина тією мовою, яку найкраще знає – рідною.

Естетична функція. Мова – першоджерело культури, оскільки вона є і її знаряддям, і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури, її робітнею і храмом. Ось чому виховання почуття краси мови – основа всякого естетичного виховання.

Культуроносна функція. Культура кожного народу знайшла відображення та фіксацію найперше в його мові. Для глибинного пізнання нації необхідне знання його мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв’язку культур між народами. Репрезентуючи свою мову, ми репрезентуємо і власну культуру, її традиції та здобутки, збагачуючи світову культуру.

Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління. Що повнокровніше функціонує в суспільстві мова, то надійніший зв’язок і багатша духовність наступних поколінь. Дотримування мовних норм, популяризація рідної мови – поступ у розвої загальної культури нації.

Номінативна функція. Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву й тільки так існує в свідомості. Цей процес називається лінгвізацією – „омовленням” світу. Мовні одиниці передусім слова, слугують назвами предметів, процесів, якостей, понять, ознак і под. У назвах зафіксовано не лише певні реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але і її помилкові уявлення, ірреальні, уявні сутності тощо. Безперечно, що кожна мова являє собою неповторну картину дійсності; по-різному мовно розчленовані в різних мовах однакові фрагменти світу й т. ін.

Це найголовніші, але далеко не всі функції мови, усвідомлення яких суттєво впливає на ставлення до мови, глибину її вивчення та використання.

Оскільки мова – явище системне, усі її функції виступають не ізольовано, а проявляються в тісній взаємодії. Відсутність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, у свою чергу, відбивається на долі народу.

Мовна норма

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов’язковими для сучасних носіїв літературної мови. Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов’язкова правильність, точність, логічність, чистота і якість, доступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормованості може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова і його форма, словосполучення і будь-яке речення. Але слід пам’ятати, що мовна норма – категорія історична, оскільки піддається змінам разом із розвитком суспільства. Сукупність загальноприйнятих, усталених правил, якими керуються мовці в усному і писемному мовленні, складає норми української мови, які є обов’язковими для всіх її носіїв.

Мовні норми

Мовні норми	Регулюють правильність
Орфоепічні і акцентні	Належної вимови звуків і звукосполучень
Графічні	Передачі звуків на письмі
Орфографічні	Написання слів згідно з чинним правописом
Лексичні	Слововживання у властивих їм значеннях
Морфологічні	Уживання морфем
Синтаксичні	Поєднання і розміщення слів, речень
Стилістичні	Відбору мовних елементів відповідно до умов спілкування
Пунктуаційні	Уживання розділових знаків

Літературна мова має дві форми вживання:

1.Писемну, пов’язану з усіма зазначеними в наведеній вище таблиці нормами, окрім орфоепічної й акцентної, які регулюють вимову та наголос.

2.Усну – розмовно-літературний стиль, що охоплює всі норми, окрім орфографічної та графічної.

Функціональні стилі сучасної української літературної мови

Стиль літературної мови – різновид мови (її функціональна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах і обставинах.

Кожний стиль має:

1)сферу поширення і уживання (коло мовців);

2)функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив тощо);

3)характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

4)систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, типи речень тощо)

Термін „стиль мовлення” слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови – спілкування, повідомлення і дії, впливу.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та реалізація конкретних завдань.

Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяємо їх різновиди: урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

Стилі літературної мови

Розмовний стиль. Використовуєтьсяв усному повсякденному спілкуванні в побуті, у родині, на виробництві. Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.

Основні ознаки:

-безпосередня участь у спілкуванні;

-усна форма спілкування;

-неофіційність стосунків між мовцями;

-невимушеність спілкування;

-непідготовленість до спілкування;

-використання несловесних засобів;

-використання позамовних чинників;

-емоційні реакції;

-потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Розмовний стиль поділяється на два підстилі:

1.розмовно-побутовий;

2.розмовно-офіційний.

Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.

Публіцистичний стиль. Використовується в громадсько-політичній, суспільно—виробничій, культурно-освітній діяльності, навчанні.

Основні ознаки:

-доступність мови і формулювань;

-поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

-наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

-широке використання художніх засобів;

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

1.стиль ЗМІ – засобів масової інформації;

2.художньо-публіцистичний стиль;

3.есей (короткі нариси вишуканої форми);

4.науково-публіцистичний стиль;

Художній стиль. Широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

Основні ознаки:

-найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність;

-поетичний опис словом навіть у прозових і драматичних творах;

-естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;

-зображувальність, конкретно-чуттєве живописання дійсності;

-відсутня певна регламентація використання засобів;

-визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення.

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають особливості мовної організації тексту:

1.епічні (прозові: епопея, казка, роман, нарис);

2.ліричні (поезія, поема, балада);

3.драматичні (драма, трагедія, комедія);

4.комбіновані (ліро-епічний твір, ода);

Науковий стиль. Використовується у науковій діяльності, науково-технічному прогресі, освіті.

Основні ознаки:

-ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

-логічна послідовність і доказовість викладу;

-узагальненість понять і явищ;

-об’єктивний аналіз;

-точність і лаконічність висловлювань;

-аргументація та переконливість тверджень;

-однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень;

-докладні висновки.

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

1.науковий (реферат, стаття, наукова доповідь), який у свою чергу поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

2.науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

3.науково-навчальний – реалізується у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й не виключає використання елементів емоційності.

Епістолярний стиль. Використовується в приватному листуванні.

Основні ознаки – наявність певної композиції; початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум.

Конфесійний стиль. Використовується в релігії та церкві. Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль від інших відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.

Офіційно-діловий стиль – функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Офіційно-діловий стиль має такі підстилі:

Законодавчий – використовується в законодавчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки.

Дипломатичний – використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури.

Юридичний – використовується у юриспруденції.

Адміністративно-канцелярський – використовується у професійно-виробничій сфері, правових відносинах і діловодстві.

Висновок

Розвиток мови особистості – непростий процес. Лише людина, яка невпинно працює над оволодінням мовою, повсякчас прагне правильно говорити, виявляти в усному та писемному мовленні свою індивідуальність, може наблизитись до мовної довершеності. Досягти ж її – ілюзорна мрія, оскільки мова – це океан, який не має меж. Нерозумно вважати, що знаєш рідну мову досконало.

У світі налічується близько трьох тисяч мов, споріднених і далеких одна від одної. Близько спорідненими є східнослов’янські мови (російська, українська, білоруська), близькими до них є інші слов’янські мови (польська, чеська, словацька, болгарська, македонська, сербсько-хорватська, верхньолужицька, нижньолужицька ). В Європі існують ще германські (німецька, датська, шведська, англійська та інші) і романські (французька, італійська, португальська, молдавська, румунська та ін.) мови. Ці групи мов становлять одну сім`ю індоєвропейських мов. Є багато мов інших систем.