РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
Нещодавня дискусія стосовно результатів першої річниці правління Зе-команди спонукала до роздумів.
Старше покоління, можливо, пам'ятає історичний виступ Кучми, коли він став прем'єром, 13 жовтня 1992 року. Тоді у Верховній Раді він сказав: "Ви мені скажіть, що будувати, і я побудую". Однак чіткої відповіді не отримав ані від депутатів, ані від тодішніх політичних сил.
Колишні комуністи або хотіли відновлення СРСР 2.0, або кинулися «ловити золоту рибку» у бурхливих водах дикого капіталізму. Ліберальні і національно-демократичні були досить слабкими і щоб продукувати стратегічні смисли, і щоб до них прислухалися. «Партсовактив» переграв їх вчисту.
У зв’язку з тим, що пропозицій не поступило, Кучма вирішив діяти самостійно. Він пішов протореним на той час шляхом – покликав науковців. Найбільш фаховими тоді були спеціалісти з інституту КПРС, нині Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України.
Тодішній директор, Курас Іван Федорович, зібрав групу "головастиків", яку очолював молодий і досить перспективний Юрій Левінець. Невдовзі Кучмі було покладено на стіл два базові сценарії подальшого стратегічного розвитку України.
Перший – підтримка дрібного і середнього бізнесу.
Другий – швидка побудова вітчизняних фінансово-промислових груп і їх певна державна підтримка. За зразок було взято так звані тоболи Південної Кореї.
З багатьох причин Кучма вибрав другий варіант. На кінець 1990-х у країні утворилося декілька потужних фінансово-промислових груп. Спочатку вони перерозподілили власність базових секторів економіки і закріпили їх за собою. Це дало значний ріст економіки у перші роки (десь приблизно до 2003 року). ВВП країни виріс із 80 млрд. доларів США у 1990 році до 180 млрд. у 2005 році. ФПГ у цей час ще контролювалися владою. Кучма був умілим арбітром у суперечках між ними.
Стрімкий ріст національної економіки дуже не сподобався Москві, адже при такому розвитку подій Україна могла вислизнути з рук Кремля і ба більше, показати росіянам інший, не імперський, шлях розвитку країни. Саме через це було проведено декілька спецоперацій проти чинної тодішньої влади. Це і справа Ґонґадзе, і "кольчужна справа", і багато інших, після яких Кучма "поплив"...
Після справи Ґонґадзе влада поступово, але уже неухильно почала переходити від Кучми до вузького кола олігархів, деякі з них були у тісному контакті з Кремлем.
Саме з 2003 року можна сміливо вести відлік утворенню олігархії як реального державного управління. З того часу нічого не змінилося. «Персонажі», які змінювалися на посту президента, не мали ніякого значення.
Тих, хто не хотів підпорядковуватися їх владі, – змітали. Таких, по великому рахунку, було два. Перший – Янукович. Він захотів стати в країні єдиним олігархом, за що і поплатився. Другий – Порошенко. Прийшовши до влади в результаті олігархічної змови у Відні і опанувавши революційні сили Майдану, Порошенко теж мріяв стати головним олігархом у країні. Він почав відкушувати шматки бізнесу у справжніх, старих олігархів. Останні стали кричати, що "ми так не домовлялися", але їх уже не дуже то і слухали.
Однак був і ще один фактор, який сприяв розриву Порошенка із більшістю олігархів і початку майже відкритого протистояння з ними – особлива позиція старших товаришів із Брюссельсько-Вашингтонських обкомів, яким деякі олігархи почали переходити дорогу в інших країнах (Фірташ в Індії) чи опановувати вітчизняну фінансову систему.
Для того, щоб зберегти зовнішньополітичну підтримку ЄС, а особливо США під час російської агресії, Порошенко і почав «військові дії» з деякими олігархами, за що невдовзі і поплатився...
У чому ж причина негативу від діючої системи, чому наші олігархи із певного рушія економіки на початку і в перші роки утворення власних ФПГ стали могильщиками нинішньої України?
Головних причин дві.
Перша. Майже одразу після того, як олігархи набрали справжню економічну вагу, вони ринулися набирати і політичну. На самому початку, в основному, для власного захисту захопленого майна. Ну і для престижу.
Але дуже швидко вони зрозуміли, що за допомогою влади можна заробити на бюджетних коштах чи на прийнятті правильних законодавчих актів у рази більше, ніж на реальному виробництві. Синергія від економічного потенціалу і політичного впливу на діючу владу (економічну допомогу на виборах, прийнятті правильних рішень депутатами, де у них було власне лобі і тому подібне) стала давати надприбутки.
Після того, як олігархи перебрали реальну владу в країні, в економіці ними було введено монополії. Останні і запровадили монопольні ціни в цілих секторах економіки (газ, електроенергія, нафтопродукти тощо). Надвисокі ціни, які просто вимітали і продовжують вщент вимітати усі кошти як громадян, так і бізнесу, у власні засіки олігархів. Усіх дрібних і середніх конкурентів було в короткий термін усунуто. Суди і правоохоронні органи було поставлено на захист існуючої політико-економічної системи. Їх діяльність стала чистою імітацією і важелем політико-економічного тиску.
На сьогодні головними ворогами олігархії є дрібна і середня буржуазія, яка підтримала і прийняла активну участь у Майдані, але програла через свою власну неорганізованість. Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Згадаймо хоча б історію політичного проекту Черновецького. Для малого і середнього бізнесу зараз закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки. З кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, закриваючи доступ усім іншим.
Саме тому на сьогодні для мене не має значення, хто на посаді президента, а має значення те, чи проявляє він бажання наводити лад у стосунках олігархів і держави...
Мені дуже смішно (і боляче водночас) спостерігати, коли відбуваються "бої без правил" між прихильниками Порошенка і Зеленського. Смішно, бо не тільки ці два, але й усі інші президенти були лише маріонетками олігархії. А боляче тому, що нормальні люди стають по різні сторони барикад, не розуміючи, хто їхні справжні вороги.
Коли ми будемо добре пам'ятати слова із Послання апостола Павла до Галатів "Нема ні юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі", – тільки тоді ми станемо українцями.
А для того, щоб робити правильний вибір, на виборах потрібно судити не по словах, а по справах потенційних кандидатів. От чи міг політичний проект Коломойського і Ко виступити проти самої олігархічної системи? Віртуальний Голобородько – так. Реальний Зеленський – ні. Мені було дивно, коли ряд аналітиків виступали за нові персонажі, а не за зміну самого економіко-політичного устрою...
Якщо ми будемо аналізувати кандидатів саме з такої позиції, тоді ми з кожним разом навчимося робити все кращий і кращий політичний вибір, вільний від внутрішнього впливу олігархії і зовнішнього впливу різноманітних обкомів, які захищають лиш свої власні інтереси. Точно, що не наші...