Проповідь на Вхід Господній у Єрусалим
Дорогі брати і сестри!
Ось ми й прийшли до останньої неділі перед святом Господнього воскресіння!
І, ніби натовпи в Єрусалимі, стоїмо ми зараз із зеленими гілками, слухаючи спів «Осанна! Благословен, Хто йде в ім’я Господнє!» І не може вкластися в нашу свідомість: як же той народ, котрий був свідком великих чуд, народ, котрий вітав Ісуса як переможця, як свого царя, сповідав, що Він є сином Давидовим, раптом за кілька днів відсахнеться від Нього й вигукуватиме: «Розіпни, розіпни Його». Чому? Як поєднати близькість до Вчителя і зраду? Адже той самий Юда був серед найближчих дванадцятьох учнів Христа. Він був поряд з Ісусом, бачив Його чуда, не раз міг переконатися, що саме Він, Ісус із Назарету – той, про кого сповіщали пророки у Старому Завіті, майбутній Месія, Божий Син. Чому ж, коли настане час, він не за таку вже й дорогу ціну зрадить Учителя?
Кожен із нас, приходячи в церкву, несе з собою чимало духовних хвороб. І коли ми відкриваємо частинку з них на сповіді, то це тільки ті провини, що їх ми зуміли помітити. Вдумлива, відповідальна людина тим більше помічає в собі вад, чим глибшим живе духовним життям. Так само, як від досвіду лікаря залежить, наскільки точно і оперативно він зможе діяґностувати хворобу людини.
Поява Бога біля нас подібна до проникнення яскравого світла до зачиненої кімнати. Доки вдома присмерк, ми не помічаємо слідів пилу на шафах, на полицях, на підлозі. Та коли вранці сходить яскраве сонце й крізь вікна вриваються до помешкання його промені, ми раптом із жахом помічаємо, що сліду від наших колишніх прибирань не лишилося: треба знов засукувати рукава, брати пилосос і прибирати все довкола.
У чомусь подібне наближення Господа до нас. Що ближче ми є до Нього, що інтенсивнішим молитовним життям ми живемо, тим яскравішими постають перед нами наші відразливі риси, вади характеру, вчинені провини – все те, що ми обіймаємо поняттям гріха. Наша досконалість полягає якраз у вмінні побачити свої вади й позбутися них. Помітними ж вони стають і при стосунках із ближніми, в яких Господь учив нас бачити Його самого. Людині легше буває лишатися праведником наодинці з самим собою, ніж разом з іншими, часто неприємними і не дружніми їй людьми. Але саме присутність таких людей унаочнює присутність Христа посеред нас, бо дозволяє у стосунках із ближніми виявити не тільки сильні, а й слабкі риси свого характеру.
Христос, прийшовши до Єрусалиму, раптом діє зовсім не так, як чекали натовпи, що громадилися довкола. Вони очікували, що Ісус дійсно проголосить Себе царем, очолить їх. Може, юдеї сподівалися тут же штурмом іти на будинок прокуратора Понтія Пілата, скинути його, вирватися з-під влади Імперії та відновити Давидове царство. Від Христа чекали, що Він боротиметься з чужинцями, а Він раптом пішов до серця юдейської віри – пішов до Єрусалимського храму й там розігнав торгівців. Він допоміг побачити людям те, що було потворного, несумісного з культом єдиного Бога: натовпи міняйл, які галасливо обмінювали гроші, що ходили в усьому світі, на єдину монету, якою вони сплачували пожертви на храм – шекель. Вигнав торгівців, які продавали тисячі жертовних тварин: ягнят, телят, голубів. Він показав вади не завойовників, а самих юдеїв, насамперед храмової аристократії, садукеїв, які, схоже, контролювали ярмарок при храмі. Він підказав їм, що причини тих нещасть і бід, які впали на країну, треба бачити у самих собі. І багатьох це обурило. Натовпи прочан хотіли звести джерела всіх лих до зовнішнього втручання, до впливу завойовників. І коли дійшло до вибору, поставленого Понтієм Пилатом: кого ж відпустити – чи Ісуса, чи бунтівника Вараву, – вони обрали собі Вараву. Бо таким вони бачили своє майбутнє, свою історичну перспективу.
Давайте-но пригадаємо, чи не бувало так у нашому житті, що ми, сахаючись тієї справи, що підказувалася нам усім духом Євангелія, обирали теж Вараву – тобто силові дії без істотних моральних обмежень? Нам здавалося неефективним керуватися в світських конфліктах духом Євангелія, що кличе до миру з ближнім, до чистоти думок, почуттів і методів досягнення мети. Як часто ми шукали цинічних або й облудних шляхів, шукали, як обійти закон, аби вчинити по-своєму. Як часто ми виявлялися нездатними прийняти Христа в своє життя, залишаючись наодинці зі своїм роздвоєним сумлінням.
Христос входить у наше життя, щоб допомогти нам побачити наші вади. Він дуже бережно, з любов’ю ставиться до особистості кожного із нас і залишає нам самим вибір: чи ми з Ним, чи з Юдою, чи з тими натовпами, які, обравши Вараву, кричатимуть: «Розіпни Його, розіпни!», чи з синедріоном.
Сьогоднішній день, коли ми радісно співаємо «Осанна», являє собою просвіток перед початком важких, гнітючих днів Страсного тижня. Днів, коли ми переживаємо смерть Спасителя. Цей день навіть зовні відрізняється від попередніх. Дивна річ, але навіть погода сьогодні ясніша, ніж минулого тижня, і на серці в кожного з нас стає радісніше. Ця світла радість у душі допомагає нам відчути свої власні вади, ніби присутність сонячного променя в зачиненій кімнаті. Вона допомагає нам на тлі майбутніх страждань Христа пережити тягар своїх провин не для того, щоб перейнятися комплексами невиліковно хворого, а щоб зуміти знайти сили стати на шлях зцілення. Щоб відчути Христа як свого власного Гостя, як сонячне світло у своєму житті. І щоб далі жити в пильності і увазі, аби жодна порошина не падала на наше серце, на наше сумління.
І саме тоді ми не лише зможемо сьогодні, тримаючи зелені гілки, здійняті як знамена перемоги, співати радісно «осанна», але й за тиждень, коли вітатимемося великоднім вітанням, зуміти переживати кожне таке вітання за світлий знак нашого з вами майбутнього воскресіння. Амінь.
+Архиєпископ Ігор (Ісіченко)
