Проповідь архиєпископа Ігоря (Ісіченка) на день пам’яти першоверховних апостолів Петра і Павла
Дорогі брати і сестри!
Нам важко, навіть неможливо уявити, які думки пронеслися у свідомості первоверховного апостола Петра в ту мить, коли він почув слова, що їх наводить євангелист Матей: «Ти є Петро». Галилейський рибалка відчув себе каменем, на якому будується Церква. Може, оманливе переживання своєї твердости потім зашкодило йому гідно витримати випробування у відповідальні моменти.
Пригадуєте, як Симон-Петро кинувся до свого Спасителя, побаченого серед хвиль Галилейського моря? Він біг до Вчителя, вірячи, що, доки Христос є з ним, нічого йому не страшне. Та раптом, схаменувшись, Петро пригадує, що він – самодостатня особистість, він – «камінь», який сам має відповідати за своє життя. Тоді раптом він почав тонути.
Згодом, коли надходитиме страшний час Христових мук, Петро першим присягатиметься: «Навіть якби всі зневірились у Тобі, я не зневірюся ніколи!» А вже за кілька годин він дістає другий урок – Петро зраджує Христа, він зрікається Його тричі, перше, ніж заспівав півень.
Але що ж мовить на те Христос? Чи проклинає Він Петра? Чи відкидає Свого найбільш енергійного, рвучкого учня? Ні! Господь прощає його. Більше того, Він Петрові, саме Петрові, доручає пасти Свої вівці.
Згодом же до Христа навернеться несамовитий, фанатичний переслідувач християн, ювілей якого відзначає цілий християнський світ протягом 2008 року, – фарисей Савл, що став апостолом Павлом. Він народився дві тисячі років тому невдовзі після Христа. Народився у Тарсі, малоазійському місті, яке тоді було центром ремісників з великою юдейською колонією. Звідки Савл, названий на честь першого юдейського царя Саула, вирушив учитися в Єрусалим – святе місто, де опинився серед найближчих учнів (сам він говорив – «біля стіп») фарисея Гамалиїла. Сам Савл став ревним послідовником фарисейської секти. Коли синедріон закликав переслідувати християн, він переслідував їх настільки фанатично, що навіть був направлений із Єрусалиму до Дамаску, аби там ув’язнити і привести на суд усіх, хто приступив до Христа.
Аж ось стається чудо. Перед ним, переслідувачем, ворогом, раптом відкривається Сам Христос. І Господь не дорікає гонителеві, а навпаки, говорить зі співчуттям: «Тяжко тобі йти проти рожна!» І може, саме співчуття виявилось вирішальним у тому, що великий противник християн став найактивнішим з апостолів – Павлом, який проплив довкола всього Середземномор’я, починаючи від Малої Азії і аж до Іспанії, а в Римі загинув під час одного з перших великих переслідувань християн.
Обидва ці апостоли, Петро і Павло, є не тільки знаменами духовної сили ранньої Церкви. Вони є для кожного з нас і пересторогою, і знаком надії. Бо кожен із нас переживає хвилі самовпевнености, які можуть часом прийти після наших перших успіхів у духовному житті. Коли ми нарешті починаємо реґулярно молитися, ходити до Церкви, постити, коли стримуємось у своєму повсякденному житті від зла та осуду, раптом може прийти спокуса сказати: «Ось – я вже камінь, твердиня, і не похитнуся перед жодними випробуваннями». Ми починаємо покладатися на себе, а не на Христа, коли втрачаємо відчуття своєї людської слабкости, незахищености, коли губимо відчуття граничної необхідности Христа в нашому повсякденному житті. І тоді може настати жахливе падіння, втрата всіх наших удаваних успіхів.
Але навіть у цю мить, коли ми, впадаючи в гріх, чинимо ближньому кривду, коли ми стаємо переслідувачами Христа, ми мусимо пам’ятати одне: Господь і в цю мить не припиняє нас любити. І наша дорога гріха – наша власна, особиста дорога в Дамаск – може вмить перетворитися на дорогу спасіння, коли ми зважуємося в цю кризову, відповідальну мить звести свої очі догори і відчути, що звідти дивиться на нас люблячими очима батька сам Христос.
Він-бо, попри наші великі й малі зради, продовжує співчувати нам у наших життєвих проблемах, промовляючи до кожного: «Тяжко тобі йти проти рожна!» Бо саме так проти хвиль, проти рожна йдемо ми щоразу, коли чинимо свою волю, коли намагаємося жити за законами цього світу, коли нами керує психологія споживацтва.
Нам може здатися на мить, що таке життя задовольняє нас, що воно насичує нас тим, що для нас найпотрібніше. Але відчуття життєвої порожнечі, внутрішньої пустки, яка палить нас не менше, ніж спрага в пустелі подорожнього, який подолав десятки кілометрів, нагадує – нам необхідне щось інше. І саме ця дорога у Дамаск кличе нас шукати Того, Хто нам допоможе.
Ми повинні пам’ятати: ми насправді не є каменями, ми не є твердими, але віра, яка в нас є, саме вона може стати каменем, на якому зросте твердиня нашої особистости, нашого народу, держави, нашої Церкви. І немає іншого надійного каменя, на якому ми можемо будувати щось довговічне.
Тож і теперішній ювілей великого вчителя народів, апостола Павла, і сьогоднішня згадка про його енерґійного сучасника і попередника – апостола Петра – має для нас усіх стати настановою і розрадою. Це свято вчить нас не розчаровуватися в собі, не губити себе на життєвих дорогах, пам’ятати про постійно присутнього в нас Христа і пам’ятати, що кожному з нас дається неоціненний скарб – скарб віри. Тієї Петрової віри, яка дає силу відповісти, коли питають: «Чи любиш ти Мене?» – «Так, Господи, Ти знаєш, що я люблю Тебе!» І саме тоді відчути Його ласкаві батьківські обійми, які підіймають нас, упалих у хвилини зневіри і розпачу, які витягають на поверхню з хвиль підступного життєвого моря. Відчути, як Господня сила знімає полуду з наших очей і допомагає нам простувати за Ним далі тією спасительною дорогою, що веде через страждання і випробування до сповненого любови до нас, Свого творіння, Отця, в Його Небесне Царство, де кожному з нас приготоване місце поряд із тими, хто знаменує силу Церкви – святими первоверховними апостолами Петром і Павлом, чий день пам’яти сьогодні святкує Христова Церква. Амінь.
