В її домі часто бувають аспіранти, священики, іноземці, музейники. Серед них багато таких же фанатів краєзнавства, як і вона. Адже за кількістю історичної інформації в документах, фото як у острожанки, ветерана бібліотечної справи Ольги Олександрівни Руй, її будинок напевне, може претендувати на звання музею. При цьому самій садибі цьгоріч виповнюється 100 років, а пам’яті та ентузіазму її господині у поважному віці може позаздрити будь хто. Хранителька історії ще і вишиває, плете гачком, кохається у квітах.
Зібраний родовід зацікавив увесь світ
Активність та небайдужість були притаманні Ользі Олесандрівні завжди. Тому після виходу на пенсію, а це було 30 років тому, вона вирішила зібрати свій родовід. Цей копіткий процес зайняв у жінки 2 роки. Спочатку збір інформації, фото, переписка і систематизація усього в написаних спогадах і на додаток до них 4 альбоми із світлинами. Гортаю жовтий зошит з каліграфічним почерком жінки, де на 62 сторінках хронологічно описано не просто життя її родини, а історія міста, людей, пов’язаних з членами родини.
А починається все від прадіда Олексія Васильовича Путова, народженого у 1853 році. І як свідчення цього – виписка з метричної книги про його появу на світ.
– Він був вихідцем з Володимирської губернії, почесним громадянином Росії, – розповідає і показує фото Ольга Олександрівна. – На жаль, не знаю яким чином з прабабцею вони опинились в Острозі. Тут прадід працював дистилятором на спиртзаводі, який знаходився на місці сьогоднішнього психоневрологічного інтернату у Межирічі. У них було 8 дітей. І хоча прабабця була селянкою, змогла усім дати достойну освіту: 3 сини закінчили Петербурзький універстет, а 5 доньок – училище імені Блудова.
Відомості про усіх зібрані в альбомі, де праворуч розміщені фото, а ліворуч – чіткі описи з датами. Цікавою є історія шлюбу батьків Ольги Олександрівни. Її мама дуже любила поляка, однак бабуся-старообрядка не могла допустити такого шлюбу і сприяла тому, щоб вона одружилась з її батьком. Олександр був на 20 років старший за неї. Їх шлюб розпався під тиском часу і обставин, коли Олі було 6 років. Дівчинка, яку віддали на виховання бабусі не знала про те, що батьки розлучені.
– Мама після закінчення учительської семінарії працювала в глухому селі за Кременцем, батько жив один, регулярно приходив до бабусі, спілкувався зі мною і мама теж приїжджала. Разом ми проводили дозвілля і до 13 років я не знала про те, що вони вже не чоловік і дружина. Такими інтелігентами вони були і не хотіли мене травмувати, – згадує жінка. – При цьому до кінця життя ні в мами, ні в батька другої половини не було.
У спогадах про своє життя Ольга Олександрівна особливе місце приділила людям, які вплинули на формування її особистості.Серед них вчителька російської літератури Тетяна Папашика. Вона навчила бачити прекрасне в книгах, правильно викладати думки, прищепила Ользі Олександрівні любов до квітів – 60 сортів георгін, 70 гладіуолусів були окрасою двору. Вона завжди вітала свою ученицю з Днем ангела, приносячи їй квіти, суниці.
– Хіба сьогоденню характерна така увага вчителя до учня? – розмірковує пенсіонерка. – Дякуючи вчительці, я мабуть обрала професію бібліотекаря і вступила в Ленінградський бібліотечний інститит імені Крупської. А ще прикладом істинної християнки була для мене Параскева Шикірява – матір 9 дітей, зразок душевної доброти і щирості...
Родинне дерево, як прийнято сьогодні це називати, Ользі Руй допомогли набрати і зберегти в електронному варіанті її сусіди. Тепер копії цієї праці є у її дітей, в краєзнавчому музеї, у архієпископа Варфоломія, в Канаді, Їзраїлі. Жінці було цікаво займатис дослідженням і вона вважає, що зробила потрібну справу. Одне лише її турбує – немає у цьому послідовників. Ні онукам, ні знайомим не передалася спрага ентузіастки до вивчення свого родинного коріння...
А почалося все з...Чукотки
Гортаючи альбом з цікавими колишніми чорно-білими світлинами, мимовільно виникає запитання: як народився такий задум, звідки інтерес до краєзнавства?
– Все почалося з моєї роботи завідуючою дитячою районною бібліотекою. Це було з 1963 по 1973 рік, – продовжує співрозмовниця. – Я взяла карту СРСР і в кожній республіці вибрала по 2 міста, куди надіслала листи-пропозиції по обміну краєзнавчими матеріалами. Відповідей прийшло багато, надсилали цікаві матеріали. Так, наприклад з Чукотки отримали букварі, черевички з шкіри нерпи. Робота вимагала часу, зусиль аби і про Острог надсилати партнерам щось цікаве. Мені допомагала у цьому колега Тетяна Бобровницька. З нею разом готували тематичні вечорі, присвячені Острогу, проводили їх в Будинку культури. Про цю роботу я розповіла на обласному семінарі з краєзнавства. Після цього мене запросили в Київ на з’їзд дитячих письменників. Там мій виступ слухали дуже уважно. І за цей напрямок роботи я перша в області отримала звання Відмінника культури СРСР.
Ольга Олександрівна показує документ про присвоєння почесної відзнаки, підписаний тодішнім міністром культури СРСР Катериною Фурцевою. З часом відомий історик та краєзнавець Петро Зотович Андрухов захопив Ольгу Олександрівну роботою у товаристві „Спадщина”. Він її очолював, а вона була там секретарем. Це був дуже активний час, коли засідання товариства відвідували багато нейбайдужих і велася активна пошукова робота. Після смерті Петра Андрухова Ольга Руй відмовилася очолити товариство, оскільки не була істориком і ніколи не бралася за роботу, яку не могла зробити на „відмінно”...
– Якось у мене вдома пролунав дзвінок. Телефонувала жінка з Харкова. Розповіла, що її дід Юлій Гапонович був настоятелем Свято-Богоявленського Собору в 1904-1911 роках, похований на місцевому кладовищі і вони хочуть приїхати на його могилу, – згадує Ольга Олександрівна. – Звичайно, я разом з нинішнім настоятелем храму отцем Олександром допомогла їм в цьому. Відслужили панахиду, звозили жінок в Межиріцький монастир, а вони в свою чергу привезли послужний список Юлія Гапоновича, з якого я дізналась, що свого часу він був викладачем Закону Божого в кількох приватних гімназіях міста. А про ці заклади навіть нашим історикам не відомо! Ось так і збираються історичні факти, цікавинки.
А ще краєзнавець розповіла про іншого настоятеля, отця Олександра Рафальського, прадід якого був митрополитом Петербурзьким. В 1942 році отець Олександр виїхав в Німеччину, потім в Австралію. Там став там архієпископом Сіднейським, побудував Собор Петра і Павла.
– Якось до мене завітав Владика Варфоломій, він взяв деякі матеріали, 4 години ми спілкувались і торкнулися життя отця Олександра. Владика написав в Австралію і звідти нам прислали книгу про Рафальського! Я прочитала і довго перебувала під її враженням! Адже ця людина приїхала в країну, де взагалі не було православ’я, церков. Він провів титанічну роботу, піднімаючи духовність, на жаль помер у 55 років. Я зробила про це реферат і виступла з ним на краєзнавчій конференції.
Ольга Олександрівна – активний учасник таких заходів. Знаючи про її багаторічне захоплення, до неї йдуть за допомогою аспіранти з академіїі, приїжджають ентузіасти з-за кордону. Усім жінка допомагає. Вона переконана, що історію бережуть не історики, а любителі, ентузіасти.
До речі, покійний чоловік Ольги Олександрівни Геннадій був юристом і вів щоденники. У них він відображав події, як відбувалися у місті. Це був суто фактаж, без оцінок і аналізу, зафіксований таким же каліграфічним почерком, як і в дружини. Свого часу, польський консул, який був в гостях у Ольги Олександрівни, пропонував навіть видати ці щоденники....
І у вишивках вишуканість та смак
Завітавши до Ольги Олександрівни, застала її за плетінням гачком. Вона ж продемонструвала мені свої роботи – вишиті зі маком і гармонійним поєднанням кольорів скатертини. При цьому їх виворіт був дуже акуратним, без вузликів. Так вчили вишивати її ще у польській гімназії. Не менш здивували і вишиті закладки у книги, данина бібліотечній роботі. Їх у пенсіонерки ціла колекція: з дитячим, сезонним, українським орнаментом. Вони свого часу побували на виставці в Києві. Жінка має цілу валізу вишитих речей, зробила вишиванки своїм рідним. А шафа з книгами теж прикрашена золотими руками Ольги Олександрівни – вишиті гуцул і гуцулка з шматочків тканини.
– Я вдячна своїй бабусі, яка в дитинстві не давала мені байдикувати. Увесь вільний час я вишивала, вчилася обв’язувати комірці, читала, – ділиться Ольга Олександрівна. –Я і сьогодні читаю багато, в основному мемуарну літературу. Взимку книги мені приносили колеги з бібліотеки- не забувають, відвідують мене.Словом, сумувати мені ніколи. І питань що робити на пенсії у мене не виникає. Коли зайнятий тим, що подобається, до болячок не прислухаєшся. Тому і не хочу переїжджати до дітей, в їх квартири. Тут у мене чудова садиба, якій цьогоріч виповнюється 100 років. До речі, коли 10 років тому робили ремонт і перештукатурювали дім, то жодної дошки не замінили – такі вони якісні.
Ольга Олександрівна і досі зберегла любов до квітів, прищеплену їй Тетяною Папашикою. В садку у неї багато сортів чудових ірисів. Ця краса, хобі, активне спілкування додають жінці снаги і мабуть сприяють тому, що в такі роки має унікальну пам’ять. Мешкаючи одна, вірніше з котом Нафанею, одинокості не відчуває:
– Життя мені і досі цікаве, – всміхається жінка.
Олексій Кривошеєв
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
