Чайні казки

Буває так, що візьмеш до рук горнятко з духмяним чаєм, а воно починає нашіптувати тобі якусь чарівну історію. Важкі думки і клопоти полишають розум, і ти лише чуєш натхненну чайну казку, аби потім іти далі, творити, усміхатися, вірити в себе і в дива. Якщо припустити, що серед чаїв є природжені казкарі, то це безумовно улуни: нефритовий, молочний і Те Ґуань Інь.

Історія перша. Нефритовий улун або Женьшень-улун

- Привіт! - кажу я барвистій коробочці з написом "Ginseng Oolong Tea".

- Привіт! - дзвенять у ній нефритові грудочки і просяться назовні.

Я грію чайник, завбачливо не доводячи воду до кипіння, адже улун боїться опіків. Дістаю з полиці маленький, наче іграшковий, китайський заварник, зігріваю його, трохи промивши гарячою водою. Кидаю у нього дрібку зелених камінців, які старанно замаскували дорогоцінні чайні листочки. Наливаю воду у заварник і швиденько накриваю кришечкою, наче боюся, що з парою звідти втече улуновий джин, і чекаю неймовірно довго… 15 секунд! А потім наливаю золотисто-смарагдовий напій у крихітне горнятко. Воно парує ароматами Сходу і починає наспівувати чарівну пісню з високих гір Тайваня, про те, як з чайних кущів сходить роса на світанку.

- Я - нефритовий улун, - шепоче до мене чай, - чуєш мій трав’яний аромат?

- Угу, - відповідаю я, занурюючись обличчям у долоні, де тримаю горнятко.

- Відчуй мій солодкий присмак, - закликає він.

І я роблю довгий ковток. Смак тягучий, медовий і ледь нагадує бабусин чай від кашлю. "Не обійшлося без солодки," - думаю я.

- Це женьшень, - підказує чай, і продовжує розповідь, - Я пам’ятаю, як був молодим листям. Мене зібрали і дали трохи зів’янути, аби потім скрутити і висушити, перетворивши на улунові намистинки.

Я допиваю першу порцію і доливаю воду у заварник. Ще 15 секунд… Смак чаю той самий, колір став золотисто-жовтим, аромат тепер легший, а відголоски женьшеню все яскравіші.

- Аби я зі звичайного улуну перетворився на нефритовий, - продовжує розповідь чай, - мене старанно обсипали чарівною зеленою пудрою, у якій зачаїлися корінь женьшеню, листя падубу і рейнеки. Чаїнки мої стали схожими на дорогоцінні камінці, а я здобув силу цілителя. Можу лікувати застуду, заспокоювати біль, давати сили. Можу замінити твою вранішню каву, а можу навіть сп’янити не гірше за вино, якщо надумаєш пити мене натщесерце.

- Мммм, - тільки й кажу я, допиваючи третю заварку бурштинового кольору. Присмак став менш солодким, я впевнена, що відчуваю цілий букет трав і навіть сам чайний листочок десь там на денці смаку.

П’ю мовчки кілька горняток, слухаючи, як чай хвалиться, що всього за кілька сотень років свого існування - а це зовсім не вік для справжнього чаю - став одним з найшанованіших чайних напоїв Китаю. Він вже давно запросто відвідує стіни ошатних палаців і поважних монастирів, ходить від оселі до оселі, даруючи натхнення і наснагу, а тепер подорожує і світом у невеличких барвистих коробочках, аби потім чарувати таких спраглих до чудес невігласів, як я. 

Після п’ятої заварки нефритові камінці у заварнику перетворилися на листяні вузлики, від трав лишається ледве чутний аромат, солодкий післясмак десь глибоко всередині мене, а сам чай уже зовсім улун, бо відголосок женьшеню зник, поступившись місцем чайному листку.   Якщо спішити нема куди і чайник нагріти не ліньки, нефритовий улун можна заварювати до восьми і навіть десяти разів: листочки розгортаються повністю і вже не віриться, що кожен з них був тією крихітною пастельно-зеленою грудочкою, що тільки-но дзвеніла у коробці, колір напою стає ледь жовтуватим, запах нагадує свіжу зелень і швидко зникає, а від в’язкуватого солодкого смаку лишився майже невловимий трав’яний відтінок. Чай змовк і залишив по собі приємне лоскотливе чуття всередині.

- Бувай - кажу я, ховаючи барвисту коробочку у шафу.

- До зустрічі, - гомонять нефритові чаїнки...

Історія друга. Молочний улун

Ніколи не розуміла примхи пити чай з молоком чи вершками, як це роблять англійці. Як на мене, чай має бути прозорим і щоб ніяких там відсотків жирності! Але, тим не менше, мій улюблений чай носить назву "молочний улун", і від його аромату пряженого молока у мене, без жартів, підкошуються ноги.

Китайці заварюють молочний улун у крихітних глиняних чайниках чи фарфорових ґайванях, а я хапаю добру жменьку його маленьких духмяних равликів і кидаю у здоровенну чашку, що радше доречніша для бульйону. З такою чашкою я можу провести декілька годин, лишень підливаючи окропу, і повсякчас обпікаючи губи, бо невзмозі терпіти аж п’ять хвилин заварювання.

Молочний улун - напрочуд красномовний співрозмовник. Він з тих, хто повертає віру у власні сили і зігріває найглибші закапелки простиглих душевних кімнат, тому пити його, коли самотність і цинічність підступають з усіх боків, а також в холодну пору року, просто необхідно. А ще тоді, як треба всю ніч сидіти за роботою чи навчанням, а на каву уже просто несила дивитись. До того ж він такий самодостатній, що не виникає жодних проблем відігнати від себе думки про якісь додаткові смаколики.

Однак я зазвичай цілковито віддаю себе чаюванню з молочним улуном і називаю цей процес "душевною відлигою". Що я уявляю собі, вдивляючись у чашку, по вінця наповнену напоєм шафранового кольору, з завмерлими оливковими листочками, що розпустилися з духмяних вузлуватих чаїнок? Я бачу перед собою рясні чайні кущі, які тайванці поетично називають "Цзинь Сюань" (Золотий Лілейник), вони зростають високо на горі Алішань, огорнуті сивими туманами, овіяні піднебесними вітрами, але не тільки: аби листя отримало свій особливий кремовий аромат, кожен кущ обробляють розчином цукрової кубинської тростини, коріння напувають розчинним молоком, а тоді весь кущ припорошують, наче снігом, рисовим лушпинням. Восени чи навесні збирачі чаю дбайливо обирають найбільш м’ясисті листочки, що готові стати молочним улуном, щоправда їм іще доведеться трохи зів’янути, а тоді попектися на велетенських кам’яних пательнях, аби перетворитися на цупкі вузлики - гладенькі й сухі зверху, але зелені та соковиті всередині.

Після такого чаклування - не дивно, що чай смакує наче амброзія, принаймні, я думаю, що вона якось так смакує: ніжно, ледь терпкувато, трохи нагадує карамель, трохи ананас і трохи вершковий крем, дехто навіть клянеться, що відчуває у ньому присмак сгущенного молока. Аромат напою - це взагалі суцільна казкова фантазія з нотками квітів і хвостиком незабутнього з дитинства запаху кондитерської фабрики.

Я б не здивувалася, якби у якійсь стародавній книзі міфів знайшли згадки про молочний улун, які обирали собі для чаювання безсмертні і довершені боги та богині. І вони б неодмінно збирались на посиденькі на пухнастій хмаринці чи на вигині веселки, теревенили про свої вічні клопоти, бідкалися на людей і пліткували про інших небожителів. Але насправді молочний улун ледве старший за мене: технологія - самі розумієте. Проте цей "молодик" з легкістю потіснить на вашій чайній полиці "бородаті" Пуер і Лапсан. І коли я закінчую церемонію "душевної відлиги" я завжди усміхаюся і відчуваю себе, якщо не богинею, то німфою. Такий він - молочний улун...

Історія третя. Те Ґуань Інь або Казка про принцесу Мяо Шань

Серед усіх улунів Те Ґуань Інь найбільше відповідає статусу "бірюзовий", бо його чаїнки нагадують за кольором морські хвилі, нескінченні небеса, бамбукові ліси і гірські озера водночас. Цей чай існує майже півтори тисячі років. Його називають подарунком богині, адже за легендою чайний майстер Вей Цинь з повіту Аньсі щодня старанно молився богині Милосердя Ґуань Інь, і однієї ночі йому наснилася скеля, де росте чарівне чайне дерево. Вже наступного дня Вей Цинь знайшов цю скелю і чарівне дерево, на яке вказала йому богиня. З листків цього дерева він заварив унікальний чай з пікантним металічним присмаком, який назвав Те Ґуань Інь (Залізна Ґуань Інь). Чай, подарований богинею, став не лише візитівкою повіту Аньсі: вже тринадцять століть він залишається гордістю всього Китаю.

Коли відкриваєш баночку Те Ґуань Інь в повітря виривається божественний аромат, наче з квітучого весняного саду. Тонкощі цього аромату розкриваються глибше з кожним заварюванням: ковток за ковтком ти занурюєшся у цей сад, припадаєш вустами то до однієї квітки то до іншої, чуєш шепіт трав і листя, що розказують чарівну казку про принцесу Мяо Шань.   ...Дуже давно, коли у світі ще траплялися дива, тварини могли говорити, а дерева і гори мандрували, куди їм заманеться, жив дуже заможний, але напрочуд жорстокий король. У нього було три дочки, прекрасніші за квіти у райському саду. Коли прийшов час дві страші дочки короля вийшли заміж за обранців батька, і тільки молодша - Мяо Шань твердила, що хоче служити людям і робити все, аби покращити цей жорстокий світ, замість того, щоб жити з якимось багатієм у палаці. Батько однак наполягав на вигідному шлюбі і тоді Мяо Шань сказала, що вийде заміж тільки за того, хто здатен полегшити три види страждань у світі: страждання людей від старіння, страждання людей від хвороб і страждання людей від смерті. Король із подивом запитав, хто ж здатен на такі речі, і почув відповідь: "Лікар". Він дуже розсердився, адже хотів віддати Мяо Шань заміж за заможного володаря, а не за цілителя, тому, в докору доньці, примусив її до тяжкої праці і навіть обмежив у їжі та питві, але принцеса не скаржилася, а лишень просила віддати її у черниці. Врешті батько дозволив Мяо Шань працювати у місцевому храмі, але наказав ченцям давати їй найтяжчі доручення. Покірні суворому королю, ченці примушували принцесу працювати вдень і вночі, даючи їй нездійсненні завдання, але на допомогу Мяо Шань почали приходити лісові звірі, і дівчина завжди виконувала все як годиться. Король розгнівався, і наказав спалити храм, але Мяо Шань загасила полум’я голими руками і навіть не обпеклася. Сповненний страху і невіри, батько відрікся від дочки і засудив її до смерті. Під час страти катівська сокира, занесена над головою бідолашної принцеси, розлетілася на тисячу друзків, те ж сталося з мечем, і навіть стріли оминали тіло Мяо Шань. Врешті, доведений до відчаю, кат задушив дівчину голими руками. В останню мить свого життя Мяо Шань пробачила свого убивцю та прийняла на себе його кармічну провину, і тому, не зважаючи на життя святенниці, потрапила у пекло. Там вона побачила біль, жахіття і страждання, які однак не могли торкнутися її. Неймовірною силою свого милосердя почала звільняти стражденні душі, відправляючи їх на Небо і на Землю. При цьому саме пекло почало перетворюватися на райський сад. Аби закони Космосу не були порушені богам довелося повернути Мяо Шань на Землю. Вони оживили її і перенесли на Гору Пахощів, де вона могла чути нужденних і молилася за них. Якось Мяо Шань дізналася, що її батько тяжко захворів і жоден лікар не міг полегшити його страждання, але існувало пророцтво, що король буде зцілений ліками, зробленими з очей і рук людини, що ніколи не відала гніву, а така живе лиш в одному місці на Землі - на Горі Пахощів. Принцеса без вагань віддала свої очі і руки для зцілення батька, а коли той дізнався, хто пожертвував собою заради його одужання, то прийшов до Гори Пахощів, вклонився Мяо Шань і зі сльозами на очах попросив у неї пробачення. В цю мить дівчина стала Бодгістаттвою Ґуань Інь - Богинею Милосердя, але, будучи вірною собі, відмовилася вознестися на Небо, а пообіцяла лишатися на Землі до тих пір, поки існують біль і страждання, аби зцілювати і втішати людей. Певно що і чай, який Ґуань Інь відкрила майстру Вей Циню, покликаний дарувати насолоду, лікувати тугу і приносити натхнення...