Через терни — до зірок!

7 грудня 1900 року у селі Богданівка Яготинського району, що на Київщині, народилася українська художниця Катерина Василівна Білокур.

На батьківщині славетної українки відкрито музей-садибу, де все своє життя прожила народна майстриня Катерина Білокур (1900 – 1961). Приємно, що богданівці свято бережуть пам'ять про неї: її ім'ям названо сільську вулицю, а в центрі села, на могилі Катерини Василівни, встановлено пам'ятник, який створив народний художник України Іван Гончар. Сьогодні у Богданівському музеї працюють справжні патріоти Яготинського краю, які з гордістю і любов'ю розповідають про художницю.

Катерина Білокур була унікальною і, водночас, простою сільською дівчиною. Вона дуже любила українську

природу, рідну землю і культуру, а найбільше квіти, адже вважала їх очима землі, говорила, що зірвана квітка — це втрачена жіноча доля. Катерина Білокур була переконана, що тільки жива квітка має справжню красу і неповторність. Саме тому і малювала лише з натури. Вона йшла з мольбертом у свій квітник, на поле, у ліс. Богданівці пригадують, що Катря з мольбертом долала понад 30 кілометрів, аби намалювати конвалію!

На чільному місці у садибі Катерини Білокур висять образи, обрамлені рушниками, які вишивала вона сама. Поруч — її портрет: вродлива жінка у вишитій сорочці, корсеті, намисті, з добрими мудрими карими очима, щирою, трохи сумною посмішкою.

Катерина Василівна прожила дуже важке життя: її зовсім не розуміли у рідній хаті, адже батьки вважали, що жінці не годиться займатися малярством. Та до своєї мети — стати художником — вона йшла сміливо і гордо, незважаючи на заборону. Дівчина крала у матері шматок сірого полотна й вуглинку і крадькома малювала, за що й отримувала добрячих стусанів від матері і батька.

До красивої Катрі сваталися парубки, але вона усім відмовляла, бо як тільки мова йшла про те, чи зможе вона бути художником, то ніхто з хлопців її захоплення не підтримував. Вона навіть не ходила на вечорниці, на вулицю, а все нишком малювала. Катерина гарно вишивала і шила одяг, та малювати любила більше за все на світі.

Одного разу батько, не питаючи згоди дочки, призначив сватання. Проти ночі відважна і рішуча дівчина вирішила поїхати на могилу до Тараса Шевченка, хотіла отримати пораду від Кобзаря. Саме у Каневі вона вирішила раз і назавжди: «Я буду художником, хоч одної години, хоч одного дня, хоч на старості літ». Катря повертається додому і просить у батьків пробачення, але від мрії своєї так і не відступила. Дівчині дозволили малювати лише у неділю і тільки після обіду, коли зроблено усю роботу по господарству.

У 24 роки Катерина Білокур хотіла вступити до Миргородського художньо-керамічного технікуму, але її не прийняли, бо вона жодного дня не навчалася у школі.

Мати дуже хвилювалася за дочку, що вона не має своєї сім’ї, і постійно дорікала за це. Одного разу Катря не витерпіла, і як стояла, боса, в одній сорочці, вийшла на вулицю (а був кінець листопада 1934 року) і вирішила піти до річки топитися. Насправді ж вона хотіла налякати матір, щоб та дозволила їй малювати. Але дівчина, простоявши у крижаній воді вище пояса, на все життя застудила ноги, отримала інвалідність II групи. Такою високою ціною Катерина Білокур виборювала право малювати! Сьогодні нам важко збагнути, як у надзвичайно складних умовах сільського життя, коли у хаті замерзала вода, а ноги мерзли навіть у валянках, проста сільська жінка створювала такі шедеври. Мабуть, сам Бог допомагав їй у цьому.

Перше визнання Катерина Білокур отримала напередодні війни, коли відкрилася виставка її робіт у Полтаві. Але усі ті картини загинули у вогні. Після закінчення Другої світової війни творчість Катерини Василівни стає відомою не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Художницю нагороджують грамотами, приймають до Спілки художників України. І лише у 49 років Катерина Василівна вперше побачила і отримала справжній папір для малювання! Звання народної художниці України майстрині присвоїли у 1956 році.

У 1957 році роботи Катерини Білокур експонувалися на виставці у Франції. Їх високо оцінив Пабло Пікассо, назвавши картини геніальними. А в цей час у хаті Білокур замерзала вода...

Зацікавилися творчістю художниці японці, написали лист у радянське посольство, хотіли за власні кошти побудувати школу мистецтв поблизу Богданівки, а Катерину Василівну запросити на деякий час до Японії, щоб вона давала уроки японським дітям. Та керівництво Союзу не допустило цього, про це навіть не повідомили художницю.

Сьогодні у садибі-музеї села Богданівки зберігаються перші картини Катерини Білокур, які дивом збереглися. Це шматки фанери чи дерева, на які селяни ставили відра і посуд; люди навіть не здогадувалися, що то безцінні картини Катерини Білокур. Значна частина робіт нині зберігається у картинній галереї міста Яготин, де колись був маєток Розумовських-Рєпніних, а потім — районна лікарня, у якій 1961 року померла видатна українка.

«Доля випробовує тих, хто надумав дійти якоїсь великої мети, але сильних духом не злякає ніщо. Вони із стиснутими вустами сміливо, уперто і гордо ідуть до поставленої мети. Крок за кроком, все вперед і вперед. І тоді доля нагороджує їх сторицею і відкриває перед ними усі таємниці дійсно прекрасного і неперевершеного мистецтва,» — так не лише писала Катерина Білокур, але й показала на прикладі власного життя.

Лариса Громадська