Моя сусідка по балкону, востаннє кинувши зневажливе «Пришелепкуваті» та лишивши після себе шлейф ядучого диму й мій мовчазний шок, зникла за скляними дверима. Я навіть звично не відмахнулася від сивої тютюнової хмаринки, прикіпивши очима, як зачарована, до балкону з будинку навпроти.notabene.info

Розповідь сусідки про наших сусідів аж ніяк не могла поєднатися в моїй набитій стереотипами голові з тим, що я на власні очі спостерігала на цьому балконі практично щовечора.

Так вони, виявляється… Боже, який жах!.. Боже, як прекрасно… Приблизно такою була моя перша реакція на розповідь пліткарки-сусідки, яка, втім, таким результатом була задоволена, тож не скупилася на коментарі та смачне прицмокування тонкої сигаретки.

Красуня й музикант – так я подумки називала героїв своєї щовечірньої балконної мелодрами. Справді, сцена, за якою я так любила спостерігати, могла б з успіхом стати епізодом красивого кінороману чи замальовкою до літературної саги. Вродлива, якось дивовижно, позачасово вродлива жінка з типажем так званого вічного еталону: розкішне волосся, великі очі, колір яких, щоправда, не розібрати, й поетичними витонченими руками, в рухах яких однак вгадувалася немолода вже, але щаслива жінка.

Він. Непоказний, схожий на такого собі вічно зніяковілого студента-ботана, а на скронях – сивина… Але коли музикант брав до рук скрипку – а брав він її щовечора, – зникала недоладність, згладжувалася сутулувата постать, він впевнено ставав на один щабель прекрасного поруч зі своєю красунею.

Таких малюють на листівках. Вона – на заздрість художникам завмерла жива краса, яка кожною клітинкою свого тіла ловить звуки серенад коханого скрипаля, і він, впиваючись вродою коханої, тонкими пальцями і ще тоншим смичком співає світу, співає світ… І немає для нього в цілому Всесвіті нічого, крім її бездонних очей і рідних вуст, і немає нічого для неї, окрім його чотириструнних тренів.

Це справжня ідилія кохання – думала я, як і десятки інших знудьгованих телесеріалами домогосподарок, визираючи на дивовижну пару крізь запітніле вікно кухні чи з балкону. Так, це й було справжнє кохання, але ж я ще не знала, наскільки справжнє. Пліткарка-сусідка, сама того не відаючи і всього лише виконуючи свою радіо-місію, відкрила мені очі, і з них закапали сльози. Я стояла на балконі й плакала, дивлячись на вічний дует красуні та музиканта на рампі потрісканого балкону, на сцені вечірньої осені. Сльози не жалю, а щастя й захоплення котилися по моїх щоках: щовечора, за моєї пам’яті ось уже 10 років, незмінно й натхненно сліпий скрипаль грав для своєї глухої красуні…

Автор: Наталка Бардалим