Підеш, доню, за москаля — зречуся!

Весілля гуляло, співало, танцювало. Навколо столу бігали малюки — і мої Соломійка та Остапчик із ними. "Нікіта, іді сюда, — покликав свого онука мій двоюрідний брат. —Водічкі нє хочєшь?" poradnykzhinky

Я аж кров'ю налився від гніву. "Ти чого з рідним онуком чужою мовою, мовою катів України говориш? — обурився. — Та вони ж нашого діда в таборах закатували! Вони ж нашу бабуню розстріляли!"

Брат почав виправдовуватись: мовляв, його донька вийшла заміж за росіянина, живуть у його батьків. А там родина дуже принципова, тільки по-російськи... І хіба ж він ворог своїй дитині, щоб налаштовувати її проти чоловіка? Ну і з малюком треба так, аби він розумів.

Я гримнув кулаком по столу, аж склянки на підлогу полетіли. "Ніколи! — крикнув так, що півзалу на мене обернулися. — Ніколи мої діти не одружаться з москалями. А одружаться — прокляну!" То завжди було моє принципове переконання — спілкуватися, вести справи можна з усіма. А от якщо сім'ю заводити, дітей народжувати — то тільки з представником свого народу, своєї раси, своєї віри. Бо як інакше берегти наші традиції, нашу мову, нашу Церкву, наші національні особливості? 

Тим більше якщо йдеться про імперію, що тільки й мріє поглинути нашу землю, перемолоти міцними щелепами нашу мову, історію, героїв, нашу славну минувшину і майбутнє? Ні - ні клаптика нашої землі ворогу. Ні однієї дівчини — ворогу. Ніколи.

Зробив дитину -- хай одружується!

Але, мабуть, так уже буває у житті, що діти завжди ідуть всупереч своїм батькам саме у тому, що ми вважаємо найбільш важливим. Вони випробовують на міцність, на істинність, наче на зуб — золоту монету, наші переконання й принципи. Це я зараз уже ясно розумію. А тоді  — не розумів. 

Соломійці було 19 років, коли у неї з'явився хлопець. Ми з дружиною постійно наполягали, аби вона привела його додому познайомитись. Та донька віджартовувалась: мовляв, до шлюбу ще не поспішають, може, і не ми будемо йому тестем та тещею. Багато про нього не розповідала, знала лише, що звуть його Дмитро, працює "за комп'ютером", заробляє ніби незле. От і все.

А потім виявилось, що Соломійка — вагітна. Вона довго від нас це приховувала, призналась аж на п'ятому місяці, коли живіт вже неможливо було сховати під одягом. Я скипів од гніву: "Зробив дитину – нехай одружується!" Соломійка опустила очі: "Та він давно про це каже, але..." Привела свого Дмитра знайомитись. І ми зрозуміли, чому донька так довго ховала від нас свого коханого.

Не Дмитро він, а Мітя. Кругле безвольне обличчя, водянисті сіро-зелені очі, блякле й тонке біляве волосся. Він, звичайно, намагався говорити українською. Та все виказувало у ньому уродженця сусідньої країни — того самого клятого москаля, яких я так ненавидів. Моя люба донечка наплювала на мене, розтоптала усі наші цінності! 

"Як він тебе зве? — роздратовано кинув я. — Саламія, мабуть? Від слова "сало"? І тобі то подобається?"

Я не зміг через себе переступити. Не зміг змиритися з думкою, що мої онуки балатимуть "на язикє" і, мабуть, ненавидітимуть "мову". Вигнав і "Мітю", і доньку. Сказав, що навіть знати їх не хочу. Не прийшов на весілля, не бачив дитини, яку Соломійка невдовзі народила. Моя дружина ходила до них — та я навіть слухати не хотів нічого. І вона боялася бодай словом обмовитися, що там і як. Нема у мене доньки! Й онуків нема!

А от син мені догодив. Одружився з красунею україночкою, чорнобровою, кароокою, з пишними формами — донькою відомого нашого поета. А як вона співала! Як заведе своїм гарним голосом "Місяць на небі, зіроньки сяють", то у мене аж сльози на очі виступають...

"То мені покарання..."

Може, то за мою нетерпимість та впертість покарав мене Бог, але я сильно захворiв. Почалося все зі слабкості у ногах, болі у попереку.
А потім дійшло до того, що я не міг навіть пляшку пива підняти без болю. Ноги, спина німіли, з'явилися проблеми навіть із контролем над сечовипусканням, нормально малу нужду вiдправити не міг, не кажу вже про втрату чоловічої сили.

Пішов до лікарів, а вони менi цiлий букет діагнозів. Грижі міжхребцевих дисків, гемангіома тіла одного з дисків. Лікувався у різних санаторіях, яких тільки наукових і народних методів не застосовував — ставало щоразгірше. Хвороба прогресувала. Ноги взагалі почали відмовляти, біль ледве терпів, а ще й ускладнення на серце... Довго не проживу, сказали лікарі. Треба 40 тисяч доларів на операцію, ізраїльські медики, може, і витягнуть із біди. Але де взяти такі гроші, та ще ж і на реабілітіацію, і на поїздку до Ізраїлю тисячі підуть... 

Ми з жінкою почули те і зажурились: квартирку нашу у старій "хрущовці" і за 30 тисяч не продаси. А більш нічого не надбали цінного за життя, хабарів не брали, не крали, працювали за честь і совість. Давати оголошення, звертатись у благодійний фонд? Та хто ж буде жертвувати на операцію старому діду! То діткам треба рятувати життя — вони ще світу не бачили. А я вже своє відбув, відпрацював, дерева все життя садив, бо ж працював у парковому господарстві. І сина виростив. Можна і помирати.

"Тату, ти ще в онучки на весіллі потанцюєш"

Прийшов до мене якось давній друг. Побачив мою безпомічність, аж розплакався. Питав, чи не можуть діти допомогти з грішми. Бо вони б із колегами хоч по 100 гривень, але б скинулись... Та я не міг у сина просити. Тим більше що він саме з дружиною перебрався до Києва, вона там пробує кар'єру співачки зробити, а він бізнес вести хоче, кожна копійка у ділі. Не буду йому на заваді ставати. Та він, зрештою, і не пропонував ніколи допомогти. А я благати не буду.

Одне слово, змирився я уже з думкою, що живу останні дні. Аж тут у двері постукала Соломія. "Тату", — тихо сказала. I я заплакав. Хотів вигнати, бо пекла ще у серці давня образа. Та перед тінню смерті старі шрами блякнуть. "Що хочеш?" — буркнув я. "Хочу тебе побачити", — присіла біля мого ліжка. В очах сльози, руки стиснула так, що аж кісточки побіліли. Чоловік її теж зайшов.

"Ми дамо вам гроші на операцію", — каже. Я відвернувся до стіни: "Не треба". Не зміг себе знову пересилити. "Візьміть, — не відступає Митя. — Ми на квартиру збирали. Але квартира почекає, людське життя важливіше. Хочемо, щоби ви знову стали на ноги". "Хочу, тату, щоб ти ще на весіллі своєї онучки танцював, — плаче Соломійка. – Прошу тебе, тату, не ховай себе живцем. Ми всі тебе любимо".

Врештi я таки піддався на їхні вмовляння. Розтануло серце, як побачив своїх онуків, про яких і чути не хотів майже десять років. Юстинка та маленький Тарасик показували мені фотографії з ранків у дитсадку та школі. Така гарна моя онучка у віночку, у вишиванці, в однострої пластунки... Соломійка виховує їх у дусі наших традицій. Мову батька вони, звісно, теж знають. Але ростуть українцями по духу. Та й Митя, здається, уже "нашим" став, шанує культуру дружини, землі, на якій живе. І до Росії не тягнеться — каже, не подобається йому, яким шляхом іде нині його нація. Непоганий він усе-таки хлопець.

"Як ножем по серцю"

Після операції я досить швидко оклигав. Наче вдруге на світ народився. Коли лежав у лікарні, багато всякого передумав... А коли повернувся додому, увімкнув телевізор, а там — чи не синова дружина на екрані? Кліп такий у модному нині стилі, де тільки білизна і голе тіло, сором дивитися, і співає уже не народних, а щось попсове про "черную змею ревности". У мене аж у серце вкололо. Галю, чи ж це ти? 

Телефоную синові на домашній, а там онучка підбігає. "Слушаю вас. Папы нет дома, звоните на мобилку!" Отакої! Щойно до столиці переїхали – як на російську перейшли! Син виправдовується: мовляв, вимога часу, середовище таке, у шоу-бізнесі з українською не проб'єшся, всі зірки он мовою сусідів співають... Мовляв, мова мовою, а закони бізнесу — вони жорсткі, хочеш успіху, прибутків — треба чимось жертвувати. 

"Ми вдома українською розмовляємо, — зітхає. — Але діти у школі, в садочку майже не чують її. Там усі по-російськи. От і вони стараються не відставати".

Як ножем по серцю! Тільки я змирився із зятем-"москалем" — а тут такий "сюрприз" від рідного сина. Гірко-гірко мені стало на душі. Згадалися всі ті, хто так гарно співав із високих трибун українською, говорив про патріотизм — а насправді набивав собі кишені. Згадалися пихаті пики перевертнів від культури, які хоч чортячою забалакають — як тільки то вигідно стане у фінансовому плані.

То ми самі — кати України, коли дозволяємо негідникам — незалежно від того, якої вони нації, — порядкувати у нашій  державі.

Зиновій Миронович, Тернопільська область