Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.
Сьогодні в Україні проживають близько 75 тисяч осіб із вадами зору. Із них понад 17 тисяч людей взагалі не бачать: одні такими народилися, інші – отримали травму протягом життя. Герой цієї розповіді повністю втратив зір, але знайшов у собі сили, щоб жити далі, займатися улюбленою справою й щодня вдосконалюватися.
“Протягом десяти років не міг звикнути до втрати зору”
Проблеми із зором вінничанин Анатолій Процишин мав від самого дитинства. Однак, це не заважало йому бачити та пізнавати світ на рівні з усіма. Він навчався у звичайній школі, без проблем вступив до технікуму, а згодом – і до педагогічного університету за спеціальністю “учитель біології”. Ще студентом пан Анатолій відкрив для себе бойове мистецтво дзюдо, яке стало для нього чи не найголовнішим захопленням.
У 1997 році чоловік готувався до змагань за першість України. Погоджуючись боротися за титул чемпіона, Анатолій Процишин не підозрював, чим улюблене хобі обернеться для нього. Під час тренувань він отримав серйозну травму сітківки ока. Численні операції не допомогли: зір чоловіка повільно згас. У 28 років пан Анатолій востаннє бачив обличчя рідних та навколишній світ.
“Якщо чесно, то протягом десяти років я не міг звикнути до втрати зору. Перші пів року після травми не вставав із ліжка. Лікарі сказали зробити так, щоб пристала сітківка. У мене була сильна депресія, постійно боліла голова. Я не міг повірити, що буквально нещодавно бачив усі предмети, а зараз не можу цього зробити. Одного разу вся моя родина захворіла. Я вибіг в аптеку за ліками і загубився у власному дворі. Я пам’ятав, куди йти, але втратив орієнтири й заплутався. Допомогла якась жінка: вона провела мене аж до аптеки. Це був стан суцільного стресу. Мені було надзвичайно важко вивчити шрифт Брайля, адже теплилась надія, що зір повернеться. Але з часом зникло навіть світловідчуття. Тоді я полишив сподівання і почав звикати до нового стану”, – згадує пан Анатолій.
У 28 років пан Анатолій востаннє бачив обличчя рідних.
Попри негаразди чоловік працював у школі для дітей із вадами зору. Викладав біологію понад двадцять років. Та кілька років тому навчальний заклад закрили: дітей перевели у звичайні школи, а пан Анатолій залишився без роботи.
“Це стало другим ударом. Тоді я втратив засоби до існування. Але ж я мав годувати родину. Довелося стати на біржу праці. Однак, я розумів, що це не вихід”, – розповідає вінничанин.
“У моїх руках було щось таке, чого не мали інші”
Тоді ж пан Анатолій згадав про мрію юності – працювати масажистом.
“Я завжди цим захоплювався, масажував рідних. Мені говорили, що в моїх руках є щось таке, чого не мають інші. Тому, я вирішив спробувати знайти роботу за цією спеціальністю. Я телефонував кільком роботодавцям, але отримував відмови, адже не мав відповідної освіти”, – говорить Анатолій Процишин.
“Щасливий” квиток назустріч мрії чоловіку підкинула колега, з якою він працював у школі. Вона розповіла про Центр професійної реабілітації для людей з інвалідністю “Поділля”. Там саме набирали нову групу.
“Я спочатку не розумів, чим займатимусь у цьому центрі. Коли тільки прийшов, то нас посадили у коло. Керівник Роман Штогрин почав питати, чому ми хочемо навчитися. Дівчата відразу погодилися стати в’язальницями, а я не міг обрати. Пан Роман перелічив понад 30 спеціальностей, але й серед них не було того, чому хотів би присвятити життя. Тоді я сказав, що завжди прагнув бути масажистом. Однак, такої спеціальності в центрі не було. Мені пообіцяли щось придумати…”, – розказує пан Анатолій.
Через місяць після розмови він почав опановувати фах масажиста – для нього розробили спеціальну програму та знайшли наставника. Щодня протягом двох місяців екс-учитель біології слухав лекції та відвідував практичні заняття.
“Я клав руки на клієнта, а наставник моїми руками показував усіх рухи, з якою силою слід натискати на точки, як правильно це робити. Учитися було не важко, я робив це з радістю”, – говорить Анатолій.
“Я віднайшов себе заново”
Після закінчення курсів чоловік почав шукати роботу. Він не збирався йти масажистом в лікарню, намагався знайти місце в салоні краси або фітнес-клубі. Пояснював це тим, що хоче працювати з людьми, які бажають розвиватися, ставати гарнішими та успішнішими. Однак, незрячий масажист отримував відмову за відмовою.
“Як тільки роботодавці чули про вади зору, вони лякалися. Їм було страшно, що доведеться водитися зі мною, як із дитиною”, – пояснює Анатолій.
Після закінчення курсів чоловік намагався знайти місце в салоні краси або фітнес-клубі.
Нарешті в одному з фітнес-клубів для незрячого масажиста знайшлося місце. Там він працює вже протягом трьох місяців. У нього – окремий кабінет, в якому є все для гарного масажу. Наприклад, музику для сеансу пан Анатолій добирає особисто: шукає спокійні мелодії для релаксу. Чоловік володіє кількома видами масажу: реабілітаційним, лімфодренажним, оздоровчим, відновлювальним та корекційним. До нього на сеанс – ціла черга відвідувачів.
“У мене – постійні клієнти й ненормований робочих день. Я нікому не відмовляю у допомозі. Інколи буває, що роблю по шість масажів протягом дня. Коли закінчую працювати, то мою сорочку можна просто викручувати – така вона мокра”, – каже масажист.
У фітнес-клубі пан Анатолій працює протягом трьох місяців.
Лише зараз він насправді щасливий у роботі, зізнається Анатолій Процишин.
“Я обожнюю свою справу. У ній я знайшов себе. Для мене головна подяка – це коли клієнт отримує задоволення. Тоді його стан передається й мені”, – констатує чоловік.
“Світ створений для здорових людей. А що тоді робити нам?”
Попри успіхи в роботі, навіть дійти до неї – проблема для Анатолія Івановича.
“Якщо мене проводжає хтось із рідних, то я йду на роботу п’ять хвилин. Якщо добираюсь сам, то це займає годину. Адже тоді мені доводиться йти по периметру, сідати на трамвай, їхати одну зупинку, знову йти пішки”, – розповідає масажист.
Найважче для пана Анатолія – перетнути дорогу. Біля його роботи – активний автомобільний рух. Прямо напроти фітнес-центру є знак пішохідного переходу, однак, немає зебри. Тому, водії не зупиняються, щоб пропустити пішоходів. Чоловікові доводиться телефонувати на рецепцію, щоб хтось із персоналу допоміг йому подолати останні декілька метрів до кабінету.
“Кажуть, що увесь світ створений для здорових людей. Але ж є люди з інвалідністю. Чому суспільство забуває про них? Треба, щоб усюди намалювали зебри, розмістили “лежачих поліцейських”. Слід продумувати такі нюанси”, – закликає пан Анатолій.
Водночас, вважає чоловік, необхідно змінювати ставлення суспільства до людей із вадами зору. Анатолій Іванович не раз зіштовхувався з невіглаством оточуючих.
“Деякі люди думають, що ми не розуміємо банальних речей. Наприклад, я та моя дружина стоїмо разом із якимось чоловіком. Він просить її сказати мені щось. Моя дружина питає, чому відразу не звернутися до мене? У мене ж все нормально з головою. Ще одна неприємна ситуація, коли хтось підходить і починає розглядати, сліпий я чи не сліпий. Це як мінімум не виховано”, – каже Анатолій Процишин.
“Слід працювати над собою, змушувати себе рухатися вперед”.
Однак, він переконаний – з усіма негараздами та викликами можна впоратися.
“Я раджу людям, які втратили зір, не замикатися в собі, не впадати у відчай і не зупинятися. Зробити це – крайній варіант. Треба пробувати, шукати, не боятися просити про допомогу. Слід працювати над собою, змушувати себе рухатися вперед. Знайдіть заняття, що йде від вашого серця, і робіть кроки назустріч майбутньому”, – закликає Анатолій Процишин.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
