Баба Юстина завжди вставала вдосвіта. Кожний ранок вона починала з молитви і подяки перед образами (й тим же його закінчувала). Поки ми спали, баба тихенько розпалювала в печі й замішувала тісто на хліб. Вона не визнавала магазинних дріжджів, а по-старому, як її предки, пекла хліб на заквасці з житнього борошна (часом з вівса, ячменю чи на сироватці). З цього тіста баба також робила рум’яні пиріжки та завиванці.
Ми з сестрою спали на старому бамбетлі (дерев’яний диван для сидіння, який також розкладався для спання). Вірніше, не на ньому, а всередині, куди дідо трамбував духмяне сіно, а баба застеляла його грубою домотканою веренькою (щоб сіно не кололось). Сьогодні ця невід’ємна складова сільської української хати вже щезла, мабуть, так само незворотньо, як вимирають динозаври – раз і назавжди. Баба Юстина добре тямила в тонкощах наших уподобань.
Нас будив запах смаженої цибульки і варених бараболь (картоплі). Вона так уміла заправити їх свіжими сметанкою та кропом, а зверху ще присипати смачнючим відігрітим сиром (для діда – смаженою цибулею), що жодна жива особа в світі не могла встояти перед цією стравою (хіба-що в тому випадку, якщо ви ніколи не куштували копчених на черешневих дровах дідових шинок та ковбас, коли родина різала “пацє на свєта”). До бараболь баба ставила на стіл мізерію (салат з огірків) або малосолені огірочки. Ми кулею вискакували на двір до дерев’яного виходку, вмивались і за мить вже сиділи коло столу, покритого квітчастою церетою. Наминаючи сніданок, я одним вухом, наче локатором, вловлювала окремі фрази з бесіди діда з бабою в коморі. З яких свідчило, що сьогодні цілою родиною “беремо бараболі” (будемо копати картоплю). Командувала “парадом” баба Юстина.
До величезного кошеля вона клала бутлю квасного молока, свіжоспечений хліб, грудку масла, квашені огірочки, великий кавалок шинки (бо є гості з міста), а дідо скромно дотуляв збоку пляшечку з сивою самогонкою, заткану качаном з кукурудзи. Як сьогодні, пам’ять малює це миле серцю обійстя: кущ калини під вікном, мальви, півонії й чорнобривці, в зеленому рум’янку мирно шпортаються різнокольорові кури (качок баба рано виганяла до ставу і вони чемно, як дресировані, всі повертались увечері додому). На ланці коло буди сидить на сторожі великий і страшний на вигляд пес Бровко, терпляче очікуючи заслуженого сніданку і делікатно калатаючи порожньою металевою, покоцаною й трохи здеформованою, мискою.
Плетений тин з лози декорували вимиті слоїки та глечики. Ми дружно примостились на фірі, і сива дідова кобила Зуза покірно потягла нас на поле за селом. Для тих, хто не знає: копання бараболь – дуже відповідальна справа (як і садіння, сапання й підгортання). Дід Петро щедро удобрював землю гноєм, особисто контролював наступ на зелені лапаті кущі колорадських жуків, які ми збирали в маленькі слоїки з нафтою (щоб не вилазили), умів неймовірно швидко сапати і підгортати довжелезні рядочки сухою, перепаленою літнім сонцем землею.
Щоразу, приходячи на город, дідо соколиним оком озирав свою ділянку і тішився думкою, що наші бараболі – найкращі. А вони таки були найкращими, бо їх можна було їсти навіть без масла – варені чи печені, вони розсипались і танули на язиці, як скалки розтопленого цукру. На свято копання бараболь з’їжджалася уся родина. Спостерігаючи за дорослими, ми теж почувалися окрилено – нас багато, баба аж світиться від радості, збираючі великі, білі, наче перемиті, бараболі. Чоловіки копають мовчки, жінки швидкими рухами збирають за ними, неголосно перемовляючись. Нам, дітям, доручали не менш почесну працю – підбирати в кошички і відра дріб’язок, який лишався позаду. Викопані бараболі зносили на купи (великi – на пляцки (картоплянники), маленькi – для свиней та худоби), пізніше на подвір’ї їx розсипали на брезенті для просушування. На полуденок баба стелила на траву ряднину, різала хліб, мастила маслом грубі скиби, зверху прикрашала канапки тоненькими кружальцями шинки, розкладала квашені огірочки й наливала в кухлики квасне молоко.
Дідо витягував самогонку і з серйозним виглядом розподіляв дорослим “по чарочці”: “Дай Боже за добрий урожай та дочекати віднині на той рік”. Сонце поволі опускалося в колгоспні сади, щоб i собі скупатися в ароматі стиглих яблук, десь у селі подавала голос худоба, яку пастухи гнали додому, а наша фіра вже стояла навантажена мішками з новим урожаєм. Ми знали, що вдома чекає смачна вечеря, бабині пиріжки з повидлом, узвар з сушениць, а, може, й пару грибiв-голубінок, спечених на п’єці (вуйко Стах привіз сіно з лісу). Таких “делікатесів”, які куштувала в цій старенькій хатині, я за все своє життя більше не їла. Чому через стільки десятків років пам’ять все ще не дає забути бабу Юстину і діда Петра?
Їхню стареньку хату, велетенський горіх за стодолою, ікони з суворими святими і гори вишитих подушок? Бабину величезну скриню і її торбинку “на смерть”? А ще – спасівські паляниці з маком і кисіль з вишнями, який застигав в тарелях, як холодець, і який баба так любила їсти з хлібом? Донині пам’ять чіпко тримає навіть запах бабиної рясної спідниці, яка пахла коровою, молоком, свіжоспеченим хлібом, узваром, медом, яблуками та кулешею зі шкварками.
Босі ноги збивали ранкову росу, ми засинали під спів соловейка, нас колисали перші тумани, і нам дарували любов журавлині ключі. На цій благодатній землі закладалися наші перші скрижалі, на які життя наносило пам’ятні дати, події й імена. Ця земля дарувала нам стрижень, корінь, який міцно тримає нас на світі й сьогодні. Любов до наших дорогеньких бабусь-дідусів – це також любов до рідної землі, до України. Й вона залишиться з нами, поки пам’ятаємо, поки дихаємо.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
