Пригадую, як бабуся наша залишила нас з братом на дачі. Залишила з дідом. Треба їй було виїхати у справах. Нам по 8 років було. Вляглися спати, балакаємо, бісимося. Дід каже:
- Спіть. Завтра підніму рано. Сніданок в дев'ять.Нам по барабану. Заснули за північ. Дід будить в 8.30:
- Вставайте. Сніданок в дев'ять.
- Ага, діду ...І спати далі. Встаємо в 11. Сарай з продуктами замкнений. Ключі у діда в кишені. Бабуся нам по п'ять разів сніданок підігрівала.
- Діду, а сніданок?
- Сніданок у дев'ять....Думаємо, ну і фіг з ним.
- Діду, ми на річку.
- Ідіть. Обід в годину. Пішли. Приходимо о пів на третю. Сарай на замку.
- Діду? - Вечеря в сім. Після купання в річці жерти хочеться, жах. До того ж, ще й не снідали. За сараєм був відритий льох. Там стояли дві трилітрові банки з вершковим маслом. Так ось...
Два восьмирічних пацана їли це масло пальцями з банок. 19:00. Ми вже сидимо за столом. Дід накладає в миски гречану кашу. Я починаю їсти. Братик кашу відсуває:
- Діду, я таку не їм. Мені бабуся розсипчасту робить. Дід, мовчки, забирає миску:
- Сніданок у дев'ять.
- Ні, діду, не забирай. Я з'їм. На наступний день ми з першого побудження сиділи за столом в дев'ять. Ось таке виховання. За добу. Без криків, нотацій і рукоприкладства.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
