Щоб наочно продемонструвати, наскільки різнобарвним та повноцінним може бути життя, незважаючи на вік, ми підібрали декілька фактів, які є більш ніж промовистими.
МАРИНА ВОЙХАНСЬКА
У свої 77 років Марина Войханська надає перевагу велосипеду перед будь-яким іншим видом транспорту. Вона їздить на велосипеді завжди: навіть коли потрібно зробити подорож в іншу країну - ось, наприклад, з Англії до Франції.
Шлях від Кембриджу, де Марина зазвичай живе, до її другого будинку під Авіньйоном налічує більше тисячі кілометрів і займає в Марини десять днів. Таку подорож вона здійснює щороку.
«Просто треба навчитися насолоджуватися природою - тоді труднощі з м’язами не будуть мати ніякого значення, - говорить Марина. - Хоча іноді доводиться себе вмовляти. Я вирушаю в дорогу, їду весь день, приїжджаю до готелю, розгортаю карту і кажу собі: «Ідіотка! Франція така велика, куди ти їдеш?» . А потім вмовляю себе проїхати ще один день. А потім ще один. І так поки не приїжджаю на місце».
ЖАК ФРЕСКО
Коли біохіміку Жаку Фреско було 75 років, він зробив фантастичне відкриття, яке може змінити уявлення людства старіння. Зараз Жаку - 84. Він продовжує дослідження і впевнений, що головні знахідки - ще попереду.
Жак і його колега Ольга Амосова зробили фантастичне відкриття - вони виявили внутрішні механізми саморуйнування ДНК. Ці механізми по суті представляють собою «спусковий гачок» процесу старіння, режим самознищення, закладений у кожну клітину людського організму.
Жак і його учні виявили, що в людському геномі є більше двох мільйонів точок, де в певний момент з тих чи інших причин включаються процеси саморуйнування. Зараз команда Фреско зайнята вивченням того, з яких причин включаються ці механізми і як саме працюють.
Дослідження на цю тему Жак почав в 75 і сьогодні, через дев’ять років роботи, 84-річний вчений чекає на нові відкрття, які дозволять знайти глибинні причини виникнення багатьох хвороб і, можливо, процесу старіння в цілому.
Жак Фреско вважає цю роботу найважливішою у своєму житті. Свою найголовнішу роботу, яка має фантастичний потенціал, Жак робить після того, як його тричі намагалися відправити на пенсію.
РОШЕЛЬ ФОРД
76-річна Рошель Форд - дуже відомий і дуже успішний скульптор по металу. Її роботи представлені на численних виставках, зберігаються в музеях і приватних колекціях. І прекрасно продаються. Може здатися, що Рошель займається мистецтвом все життя, але це не так. Вона вперше взяла в руки інструменти з обробки металу, коли їй було 58 років.
До 58 років Рошель Форд керувала благодійним фондом і була в цілому задоволена своїм життям: люблячий чоловік, діти, гідна робота. Рошель вже готувалася вийти на пенсію і цілком присвятити себе турботам про сім’ю, коли одна з її близьких подруг, психолог за фахом, відправилася в район чорнобильської катастрофи допомагати людям справлятися з наслідками аварії. Вона провела в радіоактивній зоні кілька місяців, отримала велику дозу опромінення і, повернувшись до США, серйозно захворіла. Перед смертю подруга сказала Рошель: «Знаєш, якщо в тебе є мрія, не відкладай її на майбутнє. Майбутнього може не бути».
Мрія у Рошель дійсно була. Її батько колись тримав майстерню з ремонту автомобілів, і Рошель з дитинства любила возитися із залізом. Брат Рошель - ювелір, тому вона звернулася до нього за порадою. «Все, чого я можу тебе навчити, - це як включити пальник і як її вимкнути, - чесно зізнався брат. - Що робити далі, треба буде вирішувати самій».
Довелося експериментувати і вчитися на своїх помилках. Кілька разів в процесі роботи на Рошель спалахувала одяг. Одного разу розплавлений метал обпік їй руку. В інший раз відрізаний шматок заліза невдало відлетів і поранив її в обличчя. «У мене багато шрамів, які підтверджують, як нелегко мені давалося навчання», - говорить Рошель.
«Коли мене запитують, скільки в мене займає створення скульптури, я відповідаю: 76 років», - говорить Рошель Форд, маючи на увазі, що рівно стільки часу у неї зайняло прийти до того, що вона здатна робити зараз.
(За матеріалами www.ageofhappiness.ru)
«Щоб займатись спортом, треба «дружити з головою»
Іван Сергійович Паранько у такій фізичній формі, якій може позаздрити людина будь-якого віку. Зараз йому 66 років і він готується до стрибка з парашутом. Навіть про зустріч з нашим журналістом він домовився у спортивному клубі. Там ми Івана Сергійовича і знайшли у повному спортивному вбранні.
Іван Сергійович розкажіть, будь ласка, коли ви почали займатись спортом?
Справа в тому, що я ніколи не вважав себе спортсменом. Я – фізкультурник. А займатись почав ще в школі. Я ж був невеличкого зросту – 155 см – і важив 45 кг. Я тоді вирішив, що раз я маленький, то буду хоча б сильним. Любив найбільше гімнастичні снаряди. Та й замість того, щоб бігати за школу курити, робив якісь вправи.
Як ви вважаєте, де проходить межа між спортом і фізкультурою?
У першу чергу, має бути система, чіткий план, постійна змагальність. А я займався для себе.
Як ви оцінюєте свій стан здоров’я зараз, у 66 років?
У мене колись була хвороба, якої я не міг позбутись. Щоб займатись спортом, треба «дружити з головою», треба бути дуже грамотним. А в молодості як буває: граєш у волейбол, а м’яч в річку потрапив, то біжиш по м’яч, хоч уже й осінь. Або просто фізичне перевантаження, а потім переохолодження. Так я захворів на гайморит. І нічого мені не допомагало: ні лікарі, ні проколи і вимивання, ні народна медицина з інгаляціями над картоплею.
Так склалась ситуація, що я поїхав до брата в Усть-Кут (Іркутська область, Росія). Подивися, як брат «моржує» при температурі повітря -35 і сам зліг. Пройшов якийсь час, а мій гайморит мене не полишав. Я вирішив, що досить мені «на соплі сходити». Був я тоді в геофізичній експедиції в Тайзі. Якраз травень був, льодохід почався, і вирішив зануритись. І через 2 тижні таких купань я вже й не знав, де той гайморит.
Екстремальний підхід до лікування ви обрали… А зараз «моржуєте» чи обливаєтесь холодною водою?
Але допомогло. зі здоров’ям у мене і зараз все гаразд. Я вважаю, що краще розраховувати не на лікарів, а на те, щоб підтримувати своє здоров’я спортом. Зараз я обливаюсь, але зрідка і не систематично. У мене сауна зараз є, то я після парилки обливаюсь. Дуже добре тренує судини. Їм же треба тренування не менше, ніж м’язам.
Плануєте найближчим часом брати участь у якихось змаганнях?
Я зараз готуюсь до стрибка з парашутом. Вчусь стрибати навіть з табуретки. Головне ж не висота, а щоб ноги звикли торкатись землі. Важливо правильно згрупуватись, правильно стати на землю, щоб уникнути переламів. Але я не вважаю це планом, це просто бажання. Коли прийде його час, воно виповниться.
Іван Сергійович відрізняється не лише силою духа, але й винятковою скромністю. Незважаючи на те, що він не називає себе спортсменом, уникнути визнання його фізичних можливостей, йому не вдалось. Іван Сергійович Паранько є Чемпіоном України з пауерліфтингу (триборство: жим лежачи, присідання зі штангою і тяга штанги) і абсолютним срібним призером Європи з пауерліфтингу). Крім цього, він брав участь у велогонках, бігав марафон (50 км) і крос. При цьому з 2001 року Іван Сергійович на пенсії.
«Літаю всюди, як на мітлі»
Для зустрічі з Асею Павлівною Адаменко у нас було небагато часу. Головне – треба було вклинитись між сотнями її щоденних справ. У 63 роки вона веде такий активний спосіб життя, що не кожен 18-річний може собі дозволити. Ася Павлівна уже майже 13 років плаває. Плаває щодня о 5 ранку в річці. За будь-якої погоди і пори року.
Ася Павлівно, чому і коли ви почали плавати круглий рік?
Якось я йшла просто по Новомосковську і зустріла двох жінок, які йшли купатись на річку. Я й зараз пам’ятаю, що це було 15 червня 2000 року. Тоді ми домовились, що будемо ходити разом, бо у мене самої весь знаходились якісь причини не йти на річку. Так і ходимо досі. І тоді, як почали в червні, так і не припинили з настанням холодів.
Коли холодно, ви просто занурюєтесь, а не плаваєте?
Ні, ми саме плаваємо, хвилин 20-30. Правда, коли річка вже замерзає, то спочатку прорубуємо собі стежку в кризі, а потім занурюємось, бо пливти нікуди.
У вас тоді, у 2000 році, вийшло поступове звикання до зниження температури води. А до того ви займались якимось оздоровленням?
До того, я занурювалась в ополонку на Водохреща і обливалась холодною водою вдома. Причому син мені якось сказав, що на мене можна квитки продавати. Бо вночі, коли потемніло і щоб не привертати зайвої уваги, виходила на балкон, а там уже була холодна вода, і обливалась. Згодом мені син розповів, що хтось з його друзів розказав про дивну жінку, яка на балконі обливається. Ми тоді довго всією родиною сміялись.
Ваша родина підтримує вас, займаються спортом?
У мене 2 сини, 5 онуків і вже правнук є. Всі чимось займаються і активні. Я от прямо зараз буду бігти забирати онука зі школи і вести на футбол. Може, у нас, в Новомосковську, новий Пеле зростає. Так і бігаю. Чоловік навіть сказав якось, що я так літаю, як на мітлі. Воджу онука на футбол, дивлюсь на нього і сама б зіграла. Тільки, боюсь, що не зрозуміють.
Ви й у футбол граєте?
Зараз уже не граю, але вболівальниця завзята. На стадіоні і кричу, і свищу. Я ж виросла серед хлопців. Грала і в футбол, і у волейбол. Та й сини ж у мене, тому я завжди була готова до активних і так званих хлоп’ячих ігор. А зараз з онуками ніколи сумувати.
Сміх допомагає жити довше. І веселіше.
Численні дослідження доводять: у веселих людей поліпшуються функції мозку і зростає тривалість життя.
Так, наприклад, двадцятирічне дослідження університету Огайо показало, що літні люди з почуттям гумору, регулярно усміхнені, живуть в середньому на 7-8 років довше за неусмішливих однолітків. Дослідники норвезького Інституту науки і технології (Стен Свебак) виявили сильну пряму залежність між терміном виживання ракових хворих і тим, як часто вони сміються: сміх підвищує ймовірність ремісії на 70%, у важких хворих - на 35%.
За дослідженнями Університету Північної Кароліни, сміх стимулює центр винагороди в мозку, вивільняє дофамін, і тому у радісних людей поліпшуються функції лобової частини кори головного мозку: здатність приймати рішення, мислити варіативно, адаптуватися до змін.
Враховуючи всі ці (і багато інших) переваги сміху, індійці Мадан і Мадхур Катарі заснували школу сміхової йоги для старшого віку. Зараз, через 17 років, за їх методикою працює близько 6 тисяч безкоштовних або майже безкоштовних клубів в 60 країнах.
Працівники старше 65 готують трудову революцію
У Великобританії встановлено рекорд - майже мільйон активно працюючих співробітників переступили рубіж 65 років. Такої кількості людей похилого віку, які продовжують працювати, не було за всю історію Сполученого Королівства.
Вже зараз зрозуміло, що це не тимчасове явище, а прояв тренда. Все більше працівників, перетинаючи межу пенсійного віку відчувають в собі сили і бажання продовжувати працювати. Британські корпорації готуються до того, що в майбутньому число їх працівників старше 65 буде тільки збільшуватися.
Більше половини компаній бачать позитивні сторони в зростанні числа «постпенсійних» працівників. Більш того, багато керівників мають намір цю тенденцію підтримувати і планують для цього навіть змінити стандартні соцпакети - в них будуть включені спортивні, оздоровчі та медичні послуги, найбільш відповідні для людей старше 60.
У зв’язку з цим цікаво, що останні наукові дослідження, всупереч колишнім уявленням, доводять, що працівники високого віку мають цілий ряд переваг в порівнянні з молодими співробітниками. Зокрема, як з’ясувалося, з віком не знижуються, а, навпаки, розвиваються здібності до інновацій та прийняття виважених рішень.
ЩО КАЖУТЬ ЛЮДИ
Молодість – поняття відносне. Молодим можна відчувати себе у 90 років, а можна у 20 відчувати себе втомленим життям і вважати, що всі можливості уже втрачені. Ми вирішили спитати новомосковців, якими вони себе бачать у майбутньому, через 15-20-40 років. Але говорячи про майбутнє, подеколи забувають, що майбутнє – це ще й новий вік, менш молодий, але, сподіваємось, не менш щасливий. Можливо, цей випуск газети стане для наших героїв частиною родинного архіву, щоб через багато років можна було згадати про мрії юності і молодості і зрозуміти, чого вдалося досягти з часом.
Олександр, 39 років:
Через багато років бачу себе здоровим, соціально активним, забезпеченим і в колі люблячої родини.
Катерина, 22 роки:
Я хочу знайти себе. Через багато років я б хотіла мати стабільну роботу, сім’ю. Так, можливо, це банально, але для мене це - сенс життя.
Анна, 26 років:
Я хочу і через багато років бути коханою дружиною, доброю матір’ю, берегинею сімейного вогнища. А ще важлива стабільність нашої країни, щоб близькі та рідні мені люди жили в достатку.
Альона, 22 роки:
Через багато років я бачу себе все такою ж молодою, красивою, талановитою і дуже працьовитою, адже тільки так можна досягти успіху. Я вважаю, що людина не може отримати в житті все і відразу. Для мене дуже важливо мати внутрішню рівновагу. Тому я хочу займатися улюбленою справою, неважливо, що це буде, але це буде мені цікаво. Крім цього, хочу вільно володіти англійською. А для душі - мандрувати. Вийти заміж, мати дітей, адже це найголовніше, бо ніякий успіх у кар’єрі не зможе замінити особистого щастя.
Олена, 43 роки:
Хочу жити сьогодні.
Хочу, щоб зарплатня дозволяла вчити дітей, купити найнеобхідніше. Через 20 років мрію бути здоровою і не платити за це. Хочу бути в оточенні близьких людей, своїх онуків.
Хочу, щоб діти отримали професію, яку вони хочуть і склались як особистості. І хочу, щоб бажання почали здійснюватись, а мрії завжди збуваються.
Сергій, 26 років:
Напевно, я хочу, щоб у мене вийшло стати письменником, сценаристом. Щоб те, чим я займаюсь як хобі, почало приносити свої дивіденди и стало моєю роботою. Мрію поселитись десь у передмісті, у двоповерховому котеджі з мансардою, купити крісло-гойдалку і розповідати онукам казки, які сам і складу.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
