У подружжя пенсіонерів Петра Панасовича та Ганни Кирилівни Левицьких із села Цвітного Олександрівського району зараз табу: у двір агітаторів не пускати. «Кожен свого кандидата нахвалює, а конкурента — брудом обливає. Хіба ж це по-людськи?!» — обурюється дідусь. Недолюблюють Левицькі й тих сусідів, які починають про політику говорити. Користі з того жодної. Самі розмови.
Левицькі рідко з двору виходять. Хіба що в магазин по хліб чи на базар, тож про новини у країні та світі знають лише з телеекрана.
— У нас три сини, то вони склалися й подарували батьку на день народження новий телевізор, — хвалиться жінка. — Щоправда, вмикаємо його рідко, бо ніколи: у нас коза, козеня, дев’ять курок, півень і п’ятдесят соток городу. А порося вже не подужаємо.
Їм обом за сімдесят. Усе життя пропрацювали у місцевому колгоспі. Ганна Кирилівна з молодих років на польових роботах, згодом перейшла на ферму телятницею, а звідти — і на заслужений відпочинок. Пенсії заробила аж тисячу гривень. А чоловік, який працював трактористом, — на десять гривень більше.
— Хотіли б, щоб пенсія більшою була, — каже бабуся. — А то що виходить?! Навіть машини дров не купити: за неї правлять 1650 гривень.
У Петра Панасовича — одне бажання: «Щоб для дітей і внуків робота завжди була, щоб їм краще жилося». Сини Левицьких із сім’ями мешкають також у Цвітному. Микола працює опалювачем у школі, Василь — водопровідником на фермі. А менший, не знайшовши тут роботи, подався на заробітки у Росію. От і болить у батьків серце за ним.
— У нас четверо внуків. Усім допомогти хочеться, а, на жаль, мало виходить, — махає рукою дідусь і разом з дружиною поспішає на город.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
