Як «читати» рушники?

Переступаємо поріг і просто завмираємо у захопленні від побаченої сили-силенної вишиття — на стінах, старих дерев’яних ослінчиках, розмальованих скринях... Світлана Андріївна, тільки-но ввійшовши, робить у повітрі знак хреста на чотири сторони. «Так я з ними всіма вітаюся», — говорить із усмішкою Світлана Китова, завідувач Музею рушника при Черкаському національному університеті ім. Б. Хмельницького, найстарішого в Україні закладу, присвяченому національному рушнику («День» раніше писав про нього у № 173 від 28 вересня 2011 року). Для неї вишивка із наукового зацікавлення переросла у справу життя. У музеї зібрано півтисячі рушників із Київщини, Чернігівщини, Черкащини, Полтавщини та Кіровоградщини. Веселі і сумні, святкові і буденні. Пані Світлана любить усіх своїх «підопічних», адже кожен із них має особливу історію потрапляння до музею, власну неповторну душу, яка відкривається тим, хто вміє її читати.

ВІД ХАТИ ДО ХАТИ РУШНИКИ КУПУВАТИ

— Я закінчила Кіровоградський педагогічний інститут, за освітою філолог. Проте здавна мене вабила етнографія, — розповідає Світлана Андріївна. — Моя перша дисертація — «Календарно-обрядовий фольклор волинського Полісся». Наукове зацікавлення вишивкою розпочалось із розуміння того, що це найбільш живий жанр, та й, зрештою, всі ми виросли під рушниками. Тому потрібно було набиратись знань — із археології, орнаменталістики, етнографії, історії культури і навіть релігієзнавства. Так з’явилась праця «Полотняний літопис України». Десять років тому захистила докторську дисертацію — «Семантика оригінальності українських рушників». Проте я зрозуміла, що рушники не лише потрібно вивчати, їх треба читати. І для мене кожен із них особливий через зашифровану у вишивці інформацію.

Цікаво, але майже кожну річ у музеї (окрім рушників, тут можна побачити старовинні вишиті сорочки, кептарики, побутове начиння. — Ю. Л.) пані Світлана дбайливо відшукувала селами середнього Подніпров’я.

— Я брала чорний хліб, масло і ті продукти, які були здебільшого у дефіциті; приходила до хати, клала на стіл, віталася і просила пооглядати господу. Здебільшого просила, щоб мені продали якісь старовинні речі, тоді не шкодувала ні копійки, а люди дивувалися: що вона, мовляв, купує якесь непотрібне шмаття.

Інколи до збирацької когорти долучаються студенти, друзі-викладачі чи просто звичайні люди. Як приклад — на столі пані Світлани бачимо велетенський пакет із Дніпропетровської області. Виявляється, його відправником є 84-річна жінка, яка просить зберегти рушники її бабусі.

— От я їх і збережу. Знаєте, я не колекціонер, хоча це і є колекцією. Колекціонер робить на своїй справі бізнес. А я просто люблю це все, — каже Світлана Андріївна, спираючись на старовинну скриню. Скриня починає порипувати, а жінка — сварити пальцем і словесно «неслухняний» експонат.

РУШНИК НЕ МОЖЕ БУТИ НЕСАКРАЛЬНИМ

— Я не люблю, коли говорять, що в рушниках є щось від язичництва, а щось — від християнства. Оскільки кожна вишивка була спрямована на добрий помисел, у ній вже зашифрована Божа ініціатива. Пригадуєте Старий Заповіт і Книгу Вихід? Там є згадка про юдейський храм — Скинію, який був оздоблений вишивкою, — зауважує пані Світлана.

І справді, оглядаючи музейні рушники, здебільшого на них бачиш вишиття церков, хрестів (в основному грецьких і латинських. — Ю. Л.), традиційних «Христос Воскрес» чи «Дай Боже».

— Жінки найчастіше вишивали такі літери, як «М», що означало звернення до Богородиці; «Б» — Бог і «В» — вірую. Також тричі на рік — на Великдень, Різдво і свято Пресвятої Трійці — обновляли вишиття. Окрім того, на самих рушниках багато сакральних знаків — це розповідь про життя кожної окремої людини, її турботи і проблеми, — ділиться міркуваннями Світлана Андріївна. Потім пропонує підійти до самих рушників і уважніше придивитися до їхньої символіки. Пропонуємо і вам узяти участь у спільному читанні рушників через представлені фото й «ословлені» інформаційні «шифри».

І НАСАМКІНЕЦЬ

Після оглядин музею залишається поставити риторичне, але дуже важливе, на мій погляд, запитання: як зберегти це вишиване надбання? «А я і сама не знаю, — розводить руками Світлана Андріївна, — якось взяти додому хоча б одну вишивку рука не піднімається. Це ж бо все для мене святе. До речі, часто до музею приходять студентки, вибирають орнаменти, «відшивають» весільні рушники та сорочки нареченим, тому навіть так традиція не переривається».

Переступаючи поріг музею, розумію, що залишаю храм, маленький храм українського народу, де кожен рушник — наче Євангеліє, бо у нього вкладали почуття, бажання, емоції, світобачення, а найважливіше — душу.

КОМЕНТАРІ

Після відвідин Музею рушника залишається відкритим питання: як зберегти вишивану спадщину в Черкасах?

Ігор ПОГРІБНИЙ, доцент, кандидат філологічних наук, директор Навчально-наукового інституту філології та соціальних комунікацій Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького:

— Те, що музей розташовано в університеті (зокрема в Інституті української філології та соціальних комунікацій), — його перевага. Оскільки це, по суті, навчальна лабораторія для наших студентів. Навчальним планом передбачено окрему фольклорну або українознавчу практику для студентів-філологів, саме там вони її проходять. Власне, матеріал для музею збирався саме під час таких експедицій по селах. Те, що він знаходиться у навчальному закладі, ніяк не заважає тому, щоб туди будь-хто приходив на екскурсію. Якби Музей рушника офіційно отримав статус обласного чи міського музею, то, мабуть, для самої колекції це, звичайно, було б непогано, оскільки тоді це буде індивідуальна структурна одиниця з відповідним затвердженим штатом. А поки що він має аматорський характер без окремо виділених для цього ставок. Тобто працює як навчальна лабораторія для студентів.

Віталій МАСНЕНКО, професор, доктор історичних наук, завідувач кафедри історії та етнології України Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького:

— Безперечно, Музей рушника має помітну цінність, якщо без усіляких перебільшень говорити, оскільки там зібрана величезна кількість експонатів. Не лише рушники, а й народний традиційний одяг, ікони, різні вироби побуту, які є яскравим свідченням духовної та матеріальної української культури. Це унікальна збірка, і в цьому, очевидно, її цінність. Тим більше, що все систематизовано як слід: написано кілька книжок за матеріалами цього зібрання, Світлана Китова захистила дисертацію з цієї тематики. Для університету це, безперечно, корисно, бо дає можливість підняти науковий і мистецький рівень закладу. До речі, у нас в університеті діє не тільки Музей рушника. Маємо також дуже цікавий археологічний музей, багатий своїми матеріалами. Автор і власник цих матеріалів Михайло Сиволап теж не знає, що з ними далі робити. Тобто маємо аналогічну ситуацію. Можливо, ці два музеї можна було б якось об’єднати. Можливо, місто й університет спільно візьмуться за цей проект.

Сергій ОДАРИЧ, міський голова Черкас (відповідь на запитання кореспондента у мережі Facebook):

— Міська влада готова цей музей підтримувати. Але ніколи такої потреби не виникало, університет завжди сам допомагав.

ДО РЕЧІ

На дозвіллі львів’яни займаються рукоділлям

За дослідженням місцевого Центру вивчення громадської думки Інституту міста, 27,5% жителів Львова присвячують вільну годинку рукоділлю, зокрема вишиванню. Друге місце посідає вироблення прикрас та елементів декору (16,6%), на третьому — малювання (16,1%). Проте більшість майстрів і мисткинь результат власної творчості показують лише родичам і близьким (54,7%), і лише деякі (23,3%) представляють роботи широкому загалу на виставках, майстер-класах, презентаціях. У межах дослідження було проаналізовано анкети 800 респондентів, серед яких більшість (45,9%) пенсіонери та спеціалісти з вищою освітою (викладачі, лікарі, учителі). «Таке дослідження ми проводили вперше спеціально для розробки Стратегії культурного розвитку міста, тому порівняти дані з минулорічними й визначити певну тенденцію не можемо, — пояснює соціолог, учасник дослідження Мар’яна Малачівська. — Проте надалі маємо намір продовжити цю традицію. Ми хотіли визначити, якою мірою нині львів’яни долучаються до культурної діяльності, і зрозуміти, наскільки наше місто відповідає запитам мешканців, чи потрібно відкривати якісь нові культурні заклади, організовувати певні майстер-класи». Як показує статистика, львів’яни вибирають у вільний час творчу діяльність, бо це їх заспокоює й відволікає від щоденних турбот. Також результат улюбленого заняття приносить неабияке задоволення.