Податкова справедливість, яку все одно розкрадуть

Ви не цікавилися, де в Податковому кодексі міститься згадування про податкову справедливість? Ні, не про права та обов’язки, а про кінцеву мету всього процесу, яка полягає у фінансовому забезпеченні справедливого співіснування єдиної громади, що  й називається у нас державою.

Ну, здавалося б, про це має йтися у розділі першому «Загальні положення». Але там як базові цілі пропонуються «фіскальна достатність» (4.1.5), тобто збалансованість бюджетних доходів і видатків, та «соціальна справедливість» (4.1.6). Остання чомусь трактується в досить вузькому значенні — як «можливість платника податків платити за своїми податковими зобов’язаннями».

Про справжнє розуміння «соціальної справедливості» ми поговоримо трохи згодом, а наразі   тільки зазначимо, що навіть у такому бюрократичному формулюванні вимоги «фіскальної достатності» та «соціальної справедливості» нечасто бувають сумісними. І якій із них віддати перевагу, коли грошей на все не вистачає, залишається після прочитання ПК глибокою таємницею. У своїх поясненнях автори обмежуються казенною фразою про те, що «межі податкового регулювання закінчуються при виконанні обов’язку щодо його сплати». Мовляв, дальший розподіл у «базових цілях» — уже не наша парафія. Наша турбота сягає такої собі умовної межі: «податок — це обов’язковий, безумовний платіж».

Фразу про «безумовність» податкового платежу чомусь люблять згадувати в перших абзацах податкових підручників. Логічно це означає, що платіж вноситься без якихось додаткових умов та зобов’язань, «на загальні потреби». Трудівники фіскальної ниви інколи люблять велемовно підносити цю фразу як святий «безумовний» обов’язок платити податки. А ось платник податків у ній же з глибоким сумом розуміє, що в рамках податкового законодавства він не має права ставити запитання, яким шляхом і на які потреби ці кошти надалі будуть використані. Тому висновок перший: козиряти і пишатися в цій фразі, по суті, нічим.

Зате обривати на цьому фінансовий ланцюжок дуже вигідно з фіскальної точки зору: «сплатив податки і спи спокійно». А ось платника податків саме цікавить ще й подальша доля цих грошей: кому сплатив, навіщо сплатив, до яких із благ держави за ці кошти можна долучитися?

Мені можуть заперечити, що пошук подальшої фінансової справедливості — це вже питання державного бюджету, а не Податкового кодексу. І не матимуть рації. Бо вдосконалення податкової системи методом «безумовного» батога практично вичерпало свої можливості. Не пред’явивши платникові податків чесної і прозорої процедури подальшої витрати коштів, досить важко переконати його в обґрунтованості тих або інших податкових ставок і навіть найбільш прогресивних податків. Хоч би яку податкову революцію ми  задумували, вона геть-чисто перекреслюється однією обивательською думкою: «У бюджеті все одно розкрадуть!»

Тобто питання «податкової справедливості» сьогодні вже не вдається розбити на дві незалежні частини: тут у нас фіскальна справедливість (ретельно збираємо гроші), а тут — бюджетна і соціальна (у міру сил та чесності — витрачаємо). Тому і вітчизняні податкові ставки слід порівнювати не із загальносвітовими тенденціями та навколишніми країнами, а з рівнем державних зобов’язань і послуг, якими можна скористатися у відповідь на свої податки. І розрив у цій сфері тепер такий великий, що навіть шляхом щорічного зниження податкових ставок на 1—3% ми скорочуватимемо цей психологічний розрив нескінченно довго. Бо на цей час працюючий люд психологічно готовий віддавати державі не більше старообрядницької церковної десятини. І не тому, що так поважає державу, а тому що не шкода. Решту він, може, і готовий відкладати «на свою пенсію», «на медичне обслуговування», «на навчання дітей», «на дороги», але аж ніяк не під державним наглядом.

Ідея замкнути ланцюжок руху коштів без сторонніх охочих присмоктатися до їх розподілу давно витає у повітрі. В Інтернеті давно обговорюються досить радикальні ідеї, чи не можна соціальні внески передати на пряму особисту відповідальність? Фінансувати, наприклад, за рахунок власних пенсійних внесків пенсії конкретних людей (пріоритетно — своїх батьків). Або поповнювати конкретний шкільний бюджет за рахунок податку на дохід своїх працівників. Тобто дійти до кінцевого результату й самому подивитися на нього. Без стороннього моралізування. Мрія, та все ж…

І зовсім уже не мрія, коли на багатьох підприємствах із тіньовою заробітною платнею працівники скидаються на внутрішній фонд компенсації тимчасової непрацездатності. Така собі «тіньова профспілка», яка набагато ближча до соціальної справедливості: самі контролюють вірогідність «непрацездатності», самі визначають граничні терміни й виплати, самі співвідносять доходи та  витрати.

І, нарешті, офіційний скорочений ланцюжок замикання податків на видатки — місцеві бюджети. Виявляється, багато податків, як, наприклад, податок на землю або податок на нерухомість, придумані зовсім не для того, щоб «розкуркулювати багатих», а з досить прозаїчною метою — примусити всіх «місцевих» скидатися на загальну інфраструктуру. Здавалося б, цілком логічний і доступний ланцюжок: став розумну місцеву владу й живи собі на втіху. Але річ навіть не в тому, що місцевій владі ми найчастіше довіряємо ще менше, ніж центральній. Річ у тому, що ми систематично руйнуємо навіть цей маленький баланс «жити по кишені» царськими подарунками з центру «на вирівнювання доходів регіонів», «на об’єкти першорядної інфраструктурної важливості» і просто з нагоди виборів. Який ідіот після цього збиратиме по копійці, якщо сусіду все дісталося безплатно?

Згоден, це не зовсім «фіскальне» завдання, але належить переконати, що зібрані кошти витрачаються за призначенням. Без цього нам не здійснити справжньої податкової революції. Бо погляди на процедуру досягнення «податкової справедливості» так і залишаться діаметрально протилежними: від варіанту влади, що кожен має платити податки (утримувати державу) пропорційно своїм доходам, до трактування «холопів», що сплачені податки мають компенсуватися реальним отриманням корисних державних послуг. Така собі концепція суспільного договору Руссо: «Я плачу податки, держава виконує для мене покладені на неї функції», на яку кожен дивиться зі свого кінця. І тому концепція в цілому абсолютно не працює. Оскільки, якщо неможливо витребувати борг, можна вважати, що реального зобов’язання держави перед вами не існує.