загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Чому старість - не радість?

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Якщо читач спіткнувся на слові «ейджизм» і здивовано знизав плечима, то хай не подумає, що йдеться про щось йому зовсім незнайоме. Навпаки! Бо за тим, не особливо задіяним у спілкуванні словом, — досить поширене явище у нашому житті–бутті, яке до того ж загрозливо прогресує.

Задля увиразнення суті означуваного поняття дозволимо невелику ілюстрацію — перекажемо недавно мимоволі підслуханий діалог. У черзі за свіжопривезеним хлібом зустрілися дві знайомі з юних літ жіночки, що, виявилося, давно не бачилися. На запитання однієї з них до іншої про те, яку та роботу має нині, пролунало зі сміхом: «Гній вожу!». Так охарактеризувала свої службові обов'язки, як то стало зрозуміло згодом, кондуктор тролейбуса — білявка років сорока п'яти. Цікава до її заняття ровесниця не зразу збагнула, що то за гній, але після підказки — «Хіба не знаєш, хто найбільше любить їздити в тролейбусах?» — ні, не замовкла в шоці, не присоромила подругу, не спробувала хоч якось загладити недолугий жарт, а й сама розреготалася до сліз. І невтямки було обом сміхотухам, що їм і самим зовсім недалеко до окресленого з їдким сарказмом статусу, бо ж, як відомо, старим не народився ще ніхто, старість — сумна і невідворотна перспектива усіх живих, кого не підкосила дочасна смерть.

Отож — ейджизм! Зневажливе, неприязне, а то й вороже ставлення до старших віком, кого в сиву давнину було прийнято шанувати як втілення мудрості, як носіїв життєвих важливих істин і мати за порадників не тільки у дрібних клопотах, а й важливих (аж до державних) справах. Хто не чув кинуте на адресу літньої — навіть досить близької чи й рідної людини: «Вам пора на печі сидіти, а не сунути всюди свого носа!», «Нема чого стогнати над своїми болячками — подивіться у паспорт!», «На старості у всіх — одні вавки в голові» і т. п. Принагідно зауважимо стосовно «вавок у голові» вкрай сумну правду: вони таки руйнують на схилі віку спрацьований мозок і психіку у найбільш вразливих. Але чи справедливо виставляти дочасно подібний діагноз усім поголовно літнім людям та ще й у знущальному тоні, беручи на глум саме горе? І як же бути з одвічними людськими чеснотами — співчутливістю, милосердям, готовністю подати руку допомоги? Невже надійшла пора зрікатися їх як баласту? А кому ж тоді і задля чого адресував тривожний меседж відомий український педагог–гуманіст Василь Сухомлинський: «Три великих нещастя є у людини — старість, хвороби і погані діти»?

Хоронили сімдесятирічну жінку, що виростила як рідного названого сина. Хлопчика у дворічному віці відреклися батьки–алкоголіки, які згодом пішли із життя, і добросердій далекій родичці оформлення документів на усиновлення здалося зайвим: ти — мій, і все, що маю, — твоє. Хлопчисько настільки звик жити суто по–споживацьки і не перейматися синівськими обов'язками перед матір'ю, що навіть ставши 25–річним парубком, не умів цінувати материнську жертовність належно і виявляти елементарну увагу до найближчої людини. Коли вона скаржилася на тиск і біль у серці, то дуже гнівався і вважав це симуляцією. Того фатального вечора у присутності сусідки хвора попросила сина не йти до бару на звичні посиденьки з товариством — мовляв, стає геть погано. «Погано?! — закричав молодий чоловік. — Учора було погано, сьогодні погано, а коли буде добре? Коли стане добре мені, коли не чутиму того скиглення?». Відтак рішуче переступивши поріг, забув, очевидно, про все, бо повернувся під ранок, коли мати вже не дихала. Навіщось викликав «невідкладну» допомогу. Лікарі зауважили, що ввечері ще можна було зарадити кількома елементарними уколами, але… На похоронах присутні з жахом слухали, як син побивався не за матір'ю («вона була стара, то й мусила вмерти!»), а над тим, що «вижила з розуму» і не переписала на нього хати.

Втім, факти приниження за віковою ознакою дають себе знати настільки часто, що загалом помічаються хіба що найбільш кричущі — як оцей щойно наведений. А вже      на повсякчасне коментування водіями–перевізниками посвідчень пільговиків на кшталт «Ми вам дуже раді! Але коли вже прийде кінець усім цим героям Радянського Союзу!» ніхто жодної уваги не звертає. Як і на «бронювання» посадкових місць молодими чоловіками — так, немов кожен із них вагітний на дев'ятому місяці. Та що там маршрутки! Влітку постійно доводиться бачити, що й лавки для сидіння на зупинках теж окуповує кохана молодь, яка їде «пляжитися» в село Озерце. Поміж луцькими підлітками-школярами «сидять» і сумки, і пляшки з пивом, і різні плавальні засоби. Ні–ні, та хтось із старших таки зауважить, що не годиться завантажувати отак лавки, де ще комусь можна сісти. У відповідь — дружний сміх усієї компанії. Ой, ще якийсь абориген, що живе аж за 10 кілометрів від міської цивілізації, сміє на неї рота роззявляти! І відповідне єхидно проакцентоване повчання: «Якби, тіпа, культурно попросили, може, і знайшлося б для вас одне місце. Но вам, видно, хочеться поговорити, бо ще за своє довге життя не нагавкалися».

Тут доведеться перепросити читача за деяке порушення логіки викладу через необхідність зробити певну педагогічну ремарку. Так от, зауважимо, що остання вкрай хамська репліка явно належала неформальному лідеру свіжосклепаної «команди пляжників», якому вона старалася ревно підігрувати. Хоч однорідною в тому й не була: хтось при вульгарному випаді опустив очі, інший без потреби засовався на місці, а ще хтось із дівчат узявся поправляти зачіску. Однак усе замішання минуло миттєво і випещені личка юних мажориків знову задоволено засяяли, як мильні бульбашки, аби тим самим підтвердити послідовну вірність обраній ролі в аморальній грі «гуртом і батька добре бити».

Та як би там не було, після пережитого досвіду спілкування з новоявленими мажориками, не один заречеться його повторювати і вважатиме за краще стерпіти неподобства або триматися від юних ейджистів на безпечній дистанції: це ж надалі — і тиск, і нічне безсоння, і біль у душі. Дехто з цих причин вдається до тривалої самоізоляції, як ото одна моя добра знайома (до речі, кандидат педагогічних наук). Вона вже другий рік поспіль ускладнює собі дорогу на дачу «Веснянка», щоб не колов очей напис в автобусі прямого сполучення начебто з безоплатним проїздом для пенсіонерів: «Краще маленька гривня, аніж велике дякую».

На фоні тотального примиренства з упослідженням людської сутності протест знайомої можна було б сприйняти як своєрідний сигнал, як приклад для духовного оздоровлення друзів по нещастю. Якби ж то не постійні свіжі враження. Одне з останніх — від задіювання відомих виборчих технологій, при якому ейджизм вправно маскувався під благодійність. Розрахунок простий: у бідолах–пенсіонерів життєвий рівень настільки низький, що вони готові продати свій голос навіть за продуктовий набір.

І ось на Театральній площі 24 жовтня не одного перехожого перепиняє геть немічна жінка, розпитуючи, як упізнати намет тієї партії, що платить за голос по 500 гривень. Інша, переставляючи милиці по салону тролейбуса, заходиться плачем, як дитина, бо її обманули агітатори. Просить підказати, як дістатися до суду і домогтися справедливості. Вона не може собі простити, що дозволила двом зайшлим хлопцям занотувати свої паспортні дані та поставила у підсунутій відомості підпис, а 200 гривень, які за все те одержали сусіди, їй так і не заплатили. Отакий жах!

Чи ж можна чимось ще більше принизити людину, аніж провокаціями на відречення від власної совісті й гідності? Як наслідок — формується звичка почуватися істотою нижчого сорту, стояти геть осторонь громадських справ, а заодно вбачати ледь не в кожному молодшому свого потенційного ворога. Стикаючись із проявами змодельованої на таких «засадах» поведінки, мимоволі починаєш дрейфувати у бік розкритикованої фобії. Коло замикається: патологія № 1 породжує патологію № 2 і врешті хворими видаються всі. Отож заради загального оздоровлення зусилля і влади (вона своєї вини в негараздах соціальної та гуманітарної сфери чомусь недобачає), і свідомої громадськості мають бути спрямовані в першу чергу на нейтралізацію патології № 1 — того ж таки ейджизму, інакше процес стане непідконтрольним взагалі.

Недаремно ж у світовому духовному просторі ще з часів створення Біблії послідовно культивувалося застереження від ейджизму (хто не знає заповіді «Шануй батька і матір свою і добре тобі буде»?) Проти цього по-своєму застерігали у прадавній Русі через «Слово о полку Ігоревім» чи «Повчання дітей» Володимира Мономаха, а згодом — агіографічними творами. Ідейно виразною з цього погляду є й наша класична література: відповідні промовисті акценти знаходимо і в «Наталці Полтавці» Котляревського, і в поемах Шевченка, і в повісті «Захар Беркут» Івана Франка. Багатий ними і вітчизняний фольклор.

До слова, простежити традицію «за», спускаючись по вертикалі часу, майже неможливо — чи не тому, що вона належно гальмувалася моральним сторожем — християнською церквою. У нашому ж народі, як засвідчували старожили, ще не так давно навіть анекдоти про тещу викликали осуд, бо там безпардонно кпилося таки зі старшої жінки.

Так, побутували весільні жартівливі пісні, де подавався непривабливий образ зятя чи невістки через неповажливе ставлення до своїх нових батьків. Але співали їх не стільки для розваги, як ради певного виховного настановлення: слухайте, молодята, і мотайте науку на вус та ретельно утримуйтеся від можливих лихих намірів. Засвоєнню цих уроків сприяло і тонкосльозе старше жіноцтво, а дехто просто захлинався від ридання при словах на кшталт: «Тещо моя, тещо, купи мені «Ладу», як я буду їхать — будеш бігти ззаду» і далі: «Купи собі торбу, укинь яблук спілих, бо я тебе одвезу у дім престарілих». Отака виходила мимовільна жива ілюстрація: плач у окремих зумовлювався схожістю ситуацій власного життя із пісенними — тобто стражданням душі, зраненої ей-джистськими стрілами.

… Насамкінець не обійтися без згадки про невтішну констатацію вчених: людство вперто старішає, бо рівень народжуваності спадає, а земне існування живих завдяки зростанню добробуту продовжується. З огляду на нашу тему робимо висновок: більшає на землі старших віком — збільшується й число потенційних жертв ейджизму, а отже — і душевного болю. Того болю, який переноситься людьми ще важче, аніж біль фізичний, — надто ж тими, у кого життєвий ресурс на грані. То як же захистити їхні душі і порятувати все людство від тої моральної потвори, що так владно утверджується під модерновим ім'ям ейджизм?

До списку новин