загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Якби не він, перлини стали б руїнами

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Відтепер з іменем Героя України Бориса Возницького — і Львівська національна галерея мистецтв, і премія для музейників

Завдяки Борису Возницькому картинна галерея стала найбільшим і найбагатшим музейним закладом України. Її фонди зросли вдесятеро, і тепер колекції з понад 62 тисяч творів світового та національного мистецтва затісно навіть у 26 окремих об’єктах, 14 з яких — музеї. Рятував Борис Возницький не лише раритети, а й збирав докупи під крило галереї мистецтв історико-архітектурні пам’ятки Львівщини. Мабуть, давно перетворилися б на руїни архітектурні перлини Галичини — Олеський, Жовківський, Золочівський замки, Підгорецький палац та палац Потоцьких у Львові, як, приміром, унікальні комплекси у Поморянах, Старому Селі та Тартакові, якби він не взяв найцінніші замки під свою опіку. А нині відновлені палаци б’ють усі рекорди за кількістю відвідувачів.

Бориса Григоровича називали ангелом-охоронцем мистецької спадщини країни. Як представник Ради національних музеїв він немало побував у світі, побачивши, як працюють тамтешні аналогічні заклади, зібрав однодумців і взявся за ризиковану справу. Об’їздив усі села й міста Галичини, врятував від нищення унікальні храми, іконостаси й ікони (понад 2 тисячі) із закритих церков. Стукав у двері чиновницьких кабінетів, «вибивав» понаднормові ліміти на дефіцитні будматеріали. Умів переконати, знайти аргументи.

Борис Григорович не вкладався у звичний образ кабінетного академіка. Набагато комфортніше почувався у робочій формі, ніж в елегантному костюмі. Тож у вільну хвилину їхав на якийсь із об’єктів: не іспектувати працівників, а допомагати. Брався до роботи з лопатою, кельмою, молотком.

Багато встиг написати, дослідити, видати, зокрема дослідження життя Миколи Потоцького, старости Канівського, який власним коштом збудував в Україні десятки церков. Може, міркував, для когось буде повчальним життєпис його діянь. Та довелося бути і менеджером: думати, де взяти кошти на першочергові ремонтно-реставраційні роботи, реалізацію проектів. Возницький не любив плакатися, як інші, нарікати на бідність, чиновницьке нерозуміння. Відколи знала Бориса Григоровича, лише раз почула в його голосі розпач. То було після чергових ходінь кабінетами, коли через сильні снігопади завалилася покрівля над вхідною брамою Золочівського замку. Коли натягував із науковими працівниками музейного комплексу плівку над зруйнованим стихією дахом, у Бориса Григоровича вичерпався запас оптимізму.

«Нікому нема до того діла, що нищаться унікальні пам’ятки. Не шануємо багатющу спадщину, як уміють це робити поляки, угорці, німці, австрійці. Чи доводилося бачити в тамтешніх краях хоча б один невідновлений замок, палац?» — журився Борис Григорович.

— Кожна його хвилина була віддана роботі й тим для нього дорога. Вів аскетичний спосіб життя. Не мав вихідних, відпусток. Галерея мистецтв стала його життям, — саме таким він запам’ятається сучасникам, — наголосила на відкритті виставки, присвяченої пам’яті Героя України Бориса Возницького, нинішній генеральний директор Лариса Разінкова-Возницька, його дочка.

До списку новин