Лікар Бусько

Полісся – то дивовижний край, царство грибів і русалок. Які там пущі, озера, які річечки... і водяться там лелеки.

Була своя пара лелек і в бабусі Груні. Лелеку звали Бусько, лелечиху Бусиха. Ранньою весною повертались вони з чужини і кружляли над селом. Баба Груня виходила з хати, махала їм косинкою. А лелеки кружляли і дедалі нижче спускалися до неї. Баба випросила хлопців, щоб затягли на хату колесо. На те колесо сідали лелеки й мостили собі гніздо.

Якось була холодна весна, вночі раптом завіяло. Вийшла баба у двір – по коліна мокрого снігу, і лежать у снігу Бусько й Бусиха, крила розпустили, вже й голови не зведуть. “Бідні ж ви мої!”– забідкалась баба Груня, взяла їх у хату, натопила піч, нагодувала, напоїла чаєм з травами.

Видужали Бусько з Бусихою, ще більше полюбили бабу.

Гніздо мостили вони високе й розкішне. І по черзі вартували його. Як смеркне, небо зоряне, світле, а на гнізді лелека стоїть, і його наче хтось вуглиною намалював. Стоїть на одній нозі, дзьоб свій задер, і здається – на Буськовому дзьобі місяць повис.

Перед сном баба Груня любила погомоніти з лелеками. Стане серед двору й питає:

– Як воно, Буську, не обіцяєш на завтра дощу?

– Кла-кла,– стукає дзьобом Бусько.

– Та воно й видно,– каже баба.– Зорі чисті, трава суха, буде спека. А я оце взяла розсаду, капусту хотіла приткнуть на вгороді, та й не думаю, що тепер...

– Кла-кла...– каже Бусько.

– Ну хіба що так,– зітхає баба і йде в хату.

Кожної осені баба проводжала буськів у дорогу. Виходила за ворота й махала косинкою, наказувала: “Дивіться, тримайтеся гурту. Та де хмара – летіть високо, а де блискавка з громом – летіть низько...”

А одної осені не вийшла баба на проводи. Вже зібралися лелеки з усієї околиці, зробили прощальний віраж над лісами й озерами й потяглися у вирій. А бабині птахи зосталися. Кружляли над селом, тривожно скрикували – ні, не виходить баба. І тоді спустився Бусько на подвір’я, бачить: двері в хату прочинені. Зайшов Бусько в хату. Карим оком блиснув на полик. От воно що! Лежить баба хвора і голосу не протягне. “Кла-кла”,– сказав Бусько і кудись заспішив. Тут пішов, тут і з’явився. Підбіг до бабці й подає їй у дзьобі...жабу. Свіженьку. З болота.

– Ой ти, мій лікарю,– застогнала баба, розчулена рідним Буськом. Це ж ти хочеш мене підздоровить і зілля своє приніс... Доведеться встати й провести вас, бо ви ж без баби і не полетите.

Баба, стогнучи, зіп’ялась на ноги і провела буськів. А скоро померла.

І дивувалися люди: весною пара лелек день у день кружляла високо в небі, ніде не хотіла сідать. А тоді таки сіла – на сосні за селом, на тій сосні, що ближче до гробків, де лежить баба зі своїми синами.

(За В. Близнецем)