90-літній львівський єврей Борис Дорфман: «Я намагаюся робити людям добро. Навiть бандерiвцям...»

Живе у Львові доволі цікава й непересічна особистість, надзвичайно позитивна і життєрадісна людина – єврей Борис Дорфман.

Цей чоловік – справжня енциклопедія знань, до того ж не просто пам’ятає чимало фактів із сучасної історії, а й багато з них пережив особисто. 23 травня Борисові Дорфману виповниться 90 років, з яких 73 він живе у Львові.

Борис Дорфман прожив складне життя, але ні на що не скаржиться. Долучився до створення в місті єврейського культурного центру ім. Шолом-Алейхема. Працював на різних посадах – від інженера Оперного театру до керівника обласного аптекоуправління. Завоював собі ім'я в наукових колах статтями про мову й культуру ідиш. Загалом він написав різними мовами (володіє українською, російською, німецькою, польською та ідиш) понад 1000 статей про єврейську культуру.

У свої 90 Борис Дорфман не покинув активного громадського життя. Він є одним із найвідоміших дослідників єврейської культури, знавцем історії львівських євреїв, журналістом. Попри поважний вік, активно користується комп’ютером та Інтернетом, навіть веде власну сторінку у Facebook, видає газету. Пише статті на ідиш. Має учнів, яких навчає єврейської мови. Найбільше, що йому нині болить, – це занепад єврейської культури і мови.

 Його секрет довголіття – робити людям добро.

- Чому і як ви опинились у Львові?

- Я народився в Кишиневі, там працював, був інженером в житловому управлінні. У 42-му році мою маму вдруге ув’язнили за космополітизм. Тоді за кілька днів посадили у в’язниці 80 тисяч єврейських активістів у всьому Радянському Союзі.

Моя мама відсиділа 7 років. Коли вона повернулася, в неї у паспорті було записано «стаття 39», а це означало, що вона не мала права жити у великих містах. Тоді ми поміняли мамі паспорт (я уже мав певні зв’язки).

Невдовзі до нас прийшли двоє з двірничкою. Вони знайшли три книжки, сказали мамі брати все, що може, і їхати з ними. Після цього вона просиділа ще 8 років.

Я мав виклик з облвиконкому, переїхав із Кишинева у Львів.

З 90 років десь понад 70 прожив у Львові, тут женився. Мої корені зі Львова, звідси походить мій прадід. Нещодавно я отримав документи з Відня. Там теж є мої корені, по лінії батька. А по лінії мами мій дід був із тих євреїв, які жили в Іспанії 400 років тому. Під час інквізиції вони виїхали і потрапили в Туреччину. Дід народився у містечку, де Дунай впадає в Чорне море. Там була колонія євреїв.

Моя жінка теж дуже активна. Вона була вчителькою у львівській 21-й школі, викладала англійську мову.

- Скільки їй років?

- Уже 85. Теж старенька. Але вона дуже активна. 14 років була директором єврейської недільної школи. Я викладав там єврейську мову, традиції, історію. Зараз вона читає лекції в єврейському, російському товаристві.

Маю сина, він дуже відомий журналіст, письменник – Михайло Дорфман. Живе зараз у Нью-Йорку, його жінка – американка. Маю також доньку. Працює в аптеці.

- Із сином спілкуєтеся?

- Так. Говоримо по телефону, приїжджає в гості. Його матеріали публікують у Києві, Петербурзі (публиковал и наш сайт - ред.). Він був із шестидесятників. Кинув інститут, закінчивши 4 курси, і поїхав в Ізраїль. Жив там 30 років. Син теж уже не молодий, йому скоро 60 років.

- Не хотіли з ним теж махнути в Ізраїль?

- Ось що хочу сказати. Був в Америці, Англії, Ізраїлі... Але там я ніхто, а у Львові маю друзів, працював на доволі престижній роботі. Мене тут усі знають, я робив багато добра людям.

Працював керівником аптекоуправління. Це була досить велика організація за радянських часів. У нас працювало понад 3 тисячі людей.

Крім того, я був головним інженером Сталінського райжитлоуправління. За сумісництвом іще був головним інженером Оперного театру. У 1970-х роках була велика реконструкція, яка випала на мою долю. Я тоді поїздив по всіх театрах Радянського Союзу. Був у Петербурзі, Москві, Києві, Харкові. Дивився, вивчав, що є в них, чого немає в нас. Тоді почалася реконструкція, 6 років театр був закритий...

- То не шкодуєте, що не перебрались в Америку чи Ізраїль?

Ні, не шкодую. Там я був ніхто. Жив в Ізраїлі десь зо три місяці. Але там я звичайний пенсіонер. А тут – людина. Багато років вирішував важливі питання.

(Поки ми розмовляли, до Бориса Дорфмана саме зателефонували з проханням провести екскурсію для групи з Німеччини)

Тут я також проводжу екскурсії єврейськими місцями. Не те, щоб я був екскурсоводом, просто багато знаю. Також можу вести екскурсії і німецькою, і єврейською мовою.

Є турфірми у Берліні, Франції. Вони привозять людей на екскурсії «Єврейський Львів» і хочуть, щоб я їх вів. Оскільки я – єврей, і знаю це трохи краще, ніж ті екскурсоводи.

-Розкажіть, чим зараз живе єврейська община у Львові?

- На жаль, як такої общини в нас немає. Немає лідера, немає грошей. Дуже тяжко.

У Львові було товариство єврейської культури ім. Шолом-Алейхема, якому цьогоріч виповниться 25. Це товариство було першим в Україні, його керівником був Олександр Лізен.

- Наскільки знаю, воно ж і досі діє у Львові...

- Так, діє, його приміщення – в колишній синагозі на вул. Вугільна, 3 (саму синагогу радянська влада закрила ще в 1962 році). Але це вже не те товариство. Зараз ним керує мій внук Олександр Назар, йому 27 років. Хороший хлопець, але йому теж бракує фінансування.

Раніше у нас при товаристві діяли різноманітні гуртки – і театральні, і музичні. Функціонувала і школа.

У 2009 році у Львові був великий ураган – полетів дах. Ми не мали грошей, щоб поремонтувати його. Куди лишень не зверталися...

- Вибачте, переб’ю, але кажуть, що бідних євреїв не буває... Якось дивно чути, що єврейське товариство не могло знайти грошей...

- (Сміється) У молодих немає тяги до релігії. Усі, хто має можливість, їдуть звідси.

- А скільки община нараховує євреїв?

- Думаю, у Львові община нараховує не більше, ніж 1500 осіб. До війни було 150 тисяч. На вул. Чорновола є пам’ятка, на плитах написано – гетто 136 800 людей.

- Чи відчуваєте зараз у Львові якісь антисемітські прояви? Чи є тут антисемітизм?

- Є. Ось недавно виступав такий доктор історичних наук Валентин Мороз. Він написав книжку «Історія України». Потім написав книгу про тюрму на Лонцького. Нещодавно презентував її. Я був на цій презентації. По-перше, в нього немає іншого слова, ніж «жиди».

Можливо, він не подумав, але про Другу світову війну сказав, що це для українців було мало не велике благо. Це нібито була друга Коліївщина. Що «ми очистили Україну від поляків і від жидів». І це говорить доктор наук... Я встав і кажу, що те саме говорили комуністи, а тепер ви говорите...

А ще він казав, що коли москалям буде погано, то нам буде дуже добре. І це доктор наук...

Є ще у Львові така газетка «За вільну Україну плюс», редактора якої Богдана Вовка я знаю вже 25 років. Вони увесь час пишуть якусь гидоту про жидів. У Львові живуть поляки, вірмени, проте їх ніхто так не поминає... А жидів... Щоправда, вони не пишуть про наших, львiвських ,а пишуть загалом про жидів.

Ще за румунів теж був антисемітизм. Було тяжко. Люди чекали на радянську владу, думали, що буде щось на кшталт французької революції. Але нічого не вийшло – вони теж були голодні, холодні, тягли де тільки можна було. Пограбували всіх людей, почали саджати у тюрми ні за що.

- А особисто Ви вважаєте саме слово «жид» образливим, бо, скажімо, свободівка Ірина Фаріон запевняє, що нічого поганого в ньому немає, мовляв, його використовують у багатьох країнах?

- Із цього не треба робити якоїсь трагедії . Хто як хоче, так хай і каже...

- У Львові зараз широкою популярністю користується партія «Свобода», але багато хто називає її ксенофобською та антисемітською. Як Ви вважаєте?

- Знав сім’ю Тягнибока, знав його батька. Його мама працювала у мене в аптекоуправлінні, я їй багато допомагав. Батько був лікарем, дуже порядна людина. Правда, він покінчив життя самогубством, причин не знаю. Дуже порядні люди.

Я був на з’їзді Соціал-націоналістичної партії України, коли вони змінювали назву. Там їх було дуже мало. Але зараз ця партія користується авторитетом, молоді подобається, «ми все заберемо» тощо. Але ми це вже проходили...

Такі партії існують у цілому світі, й у Франції, і в Австрії.

- Їх можна назвати фашистами?

- Не можу так сказати, але так їх звуть, кажуть, що вони фашисти. От вони страшно нападають на росіян. Я жив у Сибіру. До нас привозили на роботу немало українців. Здається, було багато з Волині. Росіяни дуже допомагали, дали їм хати, вони там жили, вчилися, працювали.

Волиняни є порядніші люди, ніж ті ось…

- Галичани?

- Їм здається, що вони тут великі пани. Українці з Буковини – ще інші.

Тому партії, уряди – це одне, а народ такий самий усюди. Він має свою біду, і радість, і свято.

- Єврейське товариство у Львові підтримує якусь політичну силу, чи кожен голосує по-різному?

- Кожен голосує сам.  Є багато прихильників Тимошенко. Є такі, що люблять Регіони.  Особисто я голосував за Кличка. Мені подобаються його підходи, Можливо, він не дуже політик, але не обов’язково бути політиком, треба мати хорошу команду.

- Ви пам’ятаєте Львів ще з 1950-х років. Як він змінився відтоді?

- Тоді вода була з колонки, туалет – на балконі, світло – від гасових ламп. Їх запалював один дід, а гасив досить рано. Усе змінилося.

- На краще чи на гірше?

- Важко сказати. Можливо, люди були простіші. Часи були складні. Була карткова система. Зарплата маленька, я працював на трьох-чотирьох роботах. Але жалітися не маю на що.

- До євреїв протягом усієї історії ставилися по-різному. На Вашу думку, чи є якась особлива роль єврейства у світі, місія євреїв?

- Єврейський народ – це народ Біблії. Може, у китайців є своя окрема віра. А християни, мусульмани і євреї мають одну віру. Є деяка різниця: там сказали, що вже був месія, а там – ще не було.

Дуже погану політику вела християнська церква. Вона сказала, що євреї прокляті, бо не прийняли Ісуса. Навіть у нашому музеї історії і релігії є така картина, де євреї потрапляють у пекло. Мене дехто досі запитує, чи справді у мацу кладуть кров. Причому такі дурниці запитують цілком серйозно.

У мене є книжка «Історія єврейських мудреців». Там написано, що євреї хочуть захопити увесь світ...

Є здібні хлопці. Скажімо, Березовський. Ось є його стаття, яку він сам написав перед смертю. Він пише: «Я єврей, але я хрещений». За єврейським законом, якщо єврей хреститься, то він уже не єврей. Однак я вважаю, що він усе одно єврей. Якщо батько чи мати єврей, то, на мою думку, ти єврей.

Загалом у світі є близько 15 млн. євреїв, але вони дуже асимільовані. Той, хто живе в Африці, Китаї, Америці, Аргентині, Росії – вони всі різні. Але їх усіх тримає якась віра, якесь свято.

Нещодавно у Будапешті був з’їзд євреїв. Є така організація, Всесвітній єврейський конгрес, якою керує американець Лаудер. Його вже тричі обирали керівником. Йому та робота не потрібна, але він патріот. Серед учених, лауреатів Нобелівської премії є дуже багато євреїв. На цю тему можна прочитати цілу лекцію.

- У чому Ваш секрет довголіття?

- Ну ось сьогодні півкілометра пробіг підтюпцем. Свого часу я був навіть чемпіоном з бігу у Львові.

Я жив тихо, спокійно. Був на війні, проте ні разу не стріляв. У військовому білеті написано, що я механік-водій, але я ніколи не сидів у танку. Якось вижив. Ось така доля. Я люблю людей, намагаюся робити їм добро.

Допомагав і людям, яких називали бандерівцями. У нас на роботі були такі бухгалтери. Вони довіряли мені, бо ніколи не був партійним, бо ж був сином ворогів народу.

- То секрет довголіття – в позитивному сприйнятті світу й у доброму ставленні до людей?

- Можливо.

- Чим Ви найбільше пишаєтеся і про що найбільше шкодуєте?

- Шкодую, що пропала наша єврейська культура, що пропала наша єврейська мова. У мене зараз учать мову навіть українці. Дуже добре вчать. Одна з них закінчила Український Католицький Університет. Вона і ще одна дівчина пишуть дисертацію на єврейську тематику. Допомагаю їм. За моєю рекомендацією старша рік була в Єрусалимі, викладала там в університеті. Інші двоє – у Нью-Йорку на шеститижневому семінарі щодо мови ідиш.

- То зараз ідиш більше вчать українці, ніж євреї?

- Так. Євреї не хочуть учити мову. Мені шкода. У мене півпідвалу книжок, не маю куди їх дівати. Шкода, що немає кому передати цю спадщину. Воно нікому вже не цікаво.

 Олександр Войтович