загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Радянський Союз — як це було

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

До уваги наших читачі пропонуємо спогади про «великий та могутній», якими поділився в своєму живому журналі російський блогер Germanych. Ми лише переклали його спогади українською. Не рекомендується для читання особам, які страждають на ностальгію за радянським минулим.

Прочитав на одному сайті чергові тяжкі зітхання за «втраченим раєм», тобто, Радянським Союзом. Типу, як там усе було чудово, які були танки, ракети та безкоштовна медицина. Ні, я не сперечаюсь, усе це було. Ще були чисті та просторі проспекти, проїзд у метро по 5 копійок, золоті медалі з хокею на будь-яких турнірах, низький рівень злочинності… Почитав я ці зітхання за «втраченим» і сам поринув у спогади. І навіть вирішив ці спогади, дещо розрізнені та фрагментарні, опублікувати. У науку для нащадків, так би мовити, і все таке інше. Щоправда, не рекомендую читати людям, для яких СРСР став символом віри. Побережіть свої нерви, товариші, і час. Тому що спогади дуже об’ємні.

Хто, чого і скільки заробляв

Для початку трохи цифр. Випускник будь-якого радянського ВУЗу, славнозвісний радянський інженер, отримував зарплату 120-130 рублів на місяць. У подальшому, якщо він не ставав кандидатом яких-небудь наук чи начальником відділу, його зарплатня росла дуже повільно і не перевищувала 150-160 рублів. Прийнятною вважалася зарплата в розмірі 180 рублів на місяць. 220 рублів на місяць вважалося дуже гарною зарплатою, а сума, більше 250 рублів, видавалася майже казкою. Звичайно, де-небудь на Кузбасі шахтарі отримували по 500-800, а то й 1000 рублів. Так, у будь-якому разі, мені розповідали в армії хлопці з Кузбасу, з якими я служив, але перевірити цю інформацію так і не зібрався.

Але, як би там не було, я буду більше про соціалістичну Москву, епохи застою, розповідати. Саме по цій, застійній, епосі зараз багато хто сумує.

У Москві теж були люди з досить солідною зарплатнею. Наприклад, коли я після школи працював лаборантом у Інституті інженерів водного транспорту (зарплата 30 рублів на місяць), мій завлаб був секретарем профкому і мені часто доводилось носити на підпис ректору відомість із виплати членських внесків. Із цієї відомості я дізнався, що ректор інституту отримував 700-800 рублів на місяць, а одного разу отримав навіть тисячу з чимось. Але ректорів у Москві було не так уже й багато. До речі, якщо згадав ректора, не обійду увагою і розмір стипендії. Вона складала 40 рублів. Гадаю, тепер приблизне уявлення про заробітки радянських людей моя статистика вам дала. Так, зовсім забув. У СРСР існувала цікава особливість: інженер мав менший оклад, ніж робітник. Тобто, якщо інженер отримував 150-160 рублів, то робітник на тому ж заводі — 180-200. Не дивлячись на те, що радянська молодь дуже прагнула вступити до ВУЗів і зовсім не хотіла до ПТУ. У школах учителі лякали неслухняних учнів: «Чого ти добиваєшся? За тобою ж ПТУ плаче!» Школярі лякалися і думали: «Ага, ПТУ плаче, це, значить, щось типу тюрми. Ні, туди не підемо!»

До речі, одразу хочу зробити ліричний відступ. Є такі радянські патріоти, які дуже дратуються, коли хто-небудь починає політичну систему кілограмами з’їденої ковбаси вимірювати. Ні, я згоден, не ковбасою єдиною жива людина. Але, з іншого боку, проста людина, вона ж не мегатонами випробуваних ядерних фугасів харчується і не мільйонами кіловат виробленої в рік електроенергії. Безумовно, проста людина дуже радіє, коли його рідна наука виводить на орбіту черговий військовий супутник. Але якщо цій людині нічого їсти окрім хліба, баклажанної ікри та бичків у томаті, то мільйони тонн зерна, зібраних понад план у засіки батьківщини, його починають трохи дратувати. А якщо ще замість модного одягу його вдягають у продукцію фабрики «Шлях комунізму», зшиту за лекалами 1939 року, то й зовсім настрій псується і про себе дає знати давня російська хвороба «Хочеться в Париж». Так що раптом хтось мені буде щось зауважити про «не ковбасою єдиною», може одразу вирушати, ви зрозуміли, куди.

Ковбаса, якої не було

Отже, головне питання. Можна сказати, питання питань — що скільки коштувало? Почну я… Ну звичайно ж — з ковбаси.

У московських магазинах продавали варену ковбасу двох цінових категорій: 2 рублі 20 копійок та 2 рублі 90 копійок (2-20 та 2-90). Продукція за 2-90 була дуже навіть їстівною, а от за 2-20 — такою огидною, що її не їли навіть кішки. Копчена ковбаса коштувала… Стоп! А копченої ковбаси не було! Ну, узагалі-то, вона була, але не в магазинах. У магазинах була лише варена. А якщо в радянського громадянина виникало дивне, нічим не підкріплене бажання побалувати себе копченою ковбасою (весілля там траплялося або інше свято), то в нього було два варіанти дій. Він міг піти у який-небудь ресторан чи гастроном і спробувати купити ковбасу «з-під поли». Що? Не розумієте, що таке купити «з-під поли»? Поясню для любителів казок про чудову країну Совдепію.

У СРСР були люди, які за своїми інстинктами, у принципі, нічим не відрізнялись від інших білих людей, які жили в капіталістичних країнах. Один із людських інстинктів, він не у всіх розвинутий, — торгувати. Є немало людей, які люблять торгувати. У мене цей інстинкт абсолютно не розвинутий, але я знаю людей, які отримують справжню насолоду від того, що продають щось і мають із цього «навар». Зрозуміло, що людей із таким інстинктом було немало в радянській торгівлі. Ці люди дуже швидко допетрали: оскільки радянська промисловість та радянське сільське господарство не справляються зі «зростаючими потребами» радянських людей, цим можна скористатися. Торговці зробили для себе висновок: раз усього і так не вистачає, будемо товар просто ховати під прилавок, а найбільш обізнаним покупцям потрібний товар з-під цього прилавка (або «з-під поли») продаватимемо за спекулятивними цінами. Такий товар, який у магазині був, але ховався під прилавком, звався «дефіцитом».

Якщо замислитись, то в СРСР дефіцитом було все, точніше, усе хороше. До речі, варена ковбаса також була дефіцитом. У Москві вона була, у інших містах — ні. Тому жителі інших міст регулярно їхали до Москви, щоб добряче запастися вареною ковбасою та сосисками. Кожен такий «посланець» купував ковбасу не лише на власну родину, але і кільком знайомим. Тому їхав зі столиці з багатокілограмовими баулами, набитими ковбасним товаром. У «Новоарбатському» гастрономі, на Калінінському проспекті, у будь-який день у ковбасні відділи стояли довжелезні черги закупників.

Для Москви дефіцитом була копчена ковбаса, торт «Пташине молоко»… Ні, перераховувати все я не буду, цей перелік може бути нескінченним. Та про що взагалі можна говорити, коли навіть туалетний папір був дефіцитом?! Складно повірити? Ніхто не дивувався, якщо бачив на вулиці жінок, обмотаних в’язками туалетного паперу, ніби революційний матрос кулеметною стрічкою. Про ікру, осетрину, сьомгу я взагалі не кажу. Це був супердефіцит. Такий товар навіть «з-під поли» не можна було купити, його діставали лише «по блату».

Блат, ще одне радянське слівце, означав знайомство з «потрібною людиною». «Потрібна людина» — це людина, яка працювала в місцях скупчення дефіциту. Такими місцями були кафе та ресторани, гастрономи, магазини одягу та косметики, бази (продуктових та промислових товарів). «Потрібна людина» «по блату» могла продати дефіцит, звичайно, за спекулятивною ціною. Це, власне, і був другий спосіб придбання ковбаси (та іншого дефіциту).

Якщо пригадати, то в радянських магазинах завжди в продажу були хліб, молоко та портвейн. Хоча ні, брешу, молоко теж було не завжди, а коли було, то нерідко — кисле. У це також не віриться сьогодні, але в радянський час, придбавши пакет молока, можна було принести додому кисляк. Якщо чесно, нікого це особливо не дивувало.

— Знову кисле! — бідкалась мама. — Та, нехай, на млинці піде!

Нормальна радянська дійсність

Ні, ще був сік у трилітрових банках. Ще — ікра баклажанова. На цьому, до речі, побудована відома сцена з «Івана Васильовича». Коли герой Крамарова жадібно ковтає слину при вигляді жменьки баклажанної ікри в золотій чаші. Радянські люди сміялись від душі: якщо магазини і були чимось забиті під зав’язку, так це цим делікатесом! Ще було печиво «Суничне», «Вівсяне» (моє улюблене), а от «Ювілейне» уже було дефіцитом. Продавалися різноманітні цукерки. Я більш за все любив батончики. Але мої улюблені «рот-фронт» були дефіцитом. Також дефіцитом були смоктальні «барбариски». В основному, у кондитерських відділах продавали ненависні мені карамельки з джемовою начинкою. Але коли до нас з Іванова приїздили родичі, то вони рубали цю джемову гидоту за обидві щоки — у них і такого не було. Чай був двох марок: «грузинський» та «цейлонський». «Грузинський» був просто жахливим пійлом, а «цейлонський» — більш-менш нормальним. Якщо ви вже зрозуміли алгоритм радянської торгівлі, то не здивуєтесь, що «цейлонський» чай був дефіцитом. Розчинна кава — також.

Та деякі речі дефіцитом не були, хоча за нинішніми мірками і мали б потрапити в цей список. Наприклад, креветки. Пригадую, у гастрономі, неподалік від мого будинку, завжди продавалися креветки в коробках. Ціна: 90 копійок за кілограм. Їх майже ніхто ніколи не купував. А ось пиво в пляшках було дефіцитом. Точніше, свіже пиво. Тому що в той час пиво не пастеризували і було дуже важливо купити саме свіже — не пізніше пари днів із моменту розливу. Тому що далі в ньому з’являвся осад.

У чергах за дефіцитом люди стояли днями

Звичайно, дефіцитом був одяг. Ні, не те щоб одягу в магазинах не було. Він був! Усе було завалене одягом. Пальта, штани, піджаки, сорочки, колготки — це все було в необмежених кількостях. Але… Купувати це все радянські люди не поспішали. Чому? Тому що все, що продавалося, було зовсім немодним та жахливим на вигляд. Пальта, наприклад, шили, напевно, використовуючи журнали мод 50-х років. Хоча рукава пришивали на совість, намертво. У радянському пальто можна було ходити років десять, а то й двадцять. Власне, я і зараз іноді (хоча все рідше) зустрічаю бабусь та дідусів у такому вбранні. Радянські ботинки також були дуже якісними, але ще більш жахливими, ніж пальта. Цим взуттям легко можна було вбити людину. Ходили в ньому лише ті, хто не міг купити собі імпортні (іноземні).

Тут, передбачаю, багато хто мене може звинуватити в непослідовності. То я пишу про жахливий одяг та взуття, то раптом говорю про імпорт. Визнаю, у радянських магазинах можна було купити фінське і навіть італійське взуття. Та й одяг іноді продавали іноземного виробництва. Його «викидали» у кінці місяця «для плану». Що? Знову пояснювати? Ну, добре.

Радянська економіка функціонувала у відповідності до плану. Він був п’ятирічним, річним, квартальним та щомісячним. Абсолютно все в СРСР функціонувало за планом. Навіть п’яниць у витверезник збирали у відповідності до нього. Були плани і в магазинах. Тобто магазин у місяць мав приносити певний прибуток, а де його взяти, прибуток, якщо ніхто не купує жахливі радянські ботинки та пальта (я вже не кажу про костюми та плаття)? Тоді хитрі та водночас мудрі радянські продавці придумали в кінці кожного місяця, в останні 2-3 дні, для отримання планового прибутку, продавати дефіцитні товари. Це називалося «викинути дефіцит». Радянський народ швидко вловив алгоритм і став ходити в магазини за дефіцитом у кінці кожного місяця.

У кінці місяця, а тим більше кварталу, у більшості магазинів була страшенна штовханина — радянські люди скуповували дефіцит. А вже в кінці року там був справжній жах. У великих магазинах (ГУМ, ЦУМ, «Дитячий світ» та тому подібних) черги за дефіцитом вишиковувались такі, що навіть складно було уявити, скільки днів у таких чергах потрібно вистояти. Черга могла йти через весь магазин, складатися кілька разів, спускатися сходинками вниз на кілька поверхів і продовжуватись, продовжуватись, продовжуватись… Хто не бачив цього на власні очі, той може мені не повірити. Але це факт: для придбання жіночих фінських чобітків радянський громадянин (який не мав блату) міг відстояти в такій черзі півдня, а то й цілий день! Більше того, іноді, знаючи, що в магазин завезли дефіцит, люди займали черги з ночі. Покупці заносили себе до списків, ставили чорнилом номерки на долоні, лаялись, іноді бились, і все це для того, щоб купити в кінці місяця який-небудь дефіцит. Я не певен, звичайно, але гадаю, якби хтось із нинішніх співців «Радянського дива» потрапив би до епіцентру радянської черги за дефіцитом, туди, де люди стоять уже півдня в задусі та постійній лайці одне з одним, і почав би там розповідати про радянські космічні досягнення й безкоштовну медицину, то, напевно, був би посланим за відомою адресою, а то й по морді отримав.

У житті радянської людини дефіцитом було все — починаючи від їжі та закінчуючи автомобілями. Але за автомобілем («Жигулями» або «Москвичем») у черзі потрібно було стояти вже не кілька годин, а кілька… років! Ні, правда, кілька років люди стояли в черзі на автомобіль! Коштував він, залежно від моделі, від 5 до 10 тисяч рублів. Моделей, власне, було чотири: «Запорожець», «Жигулі», «Москвич» та (межа мрій автомобіліста) «Волга». Були в СРСР ще інші автомобілі, наприклад, «Чайка», але їх населенню не продавали. Іномарок у продажі не було.

Більше за інші авто радянський народ любив «Жигулі». ВАЗ випускав їх два варіанти: експортний (для продажу за кордоном) та для внутрішнього користування. Експортний називався «Lada», був більш якісно зробленим, мав трохи елегантніший дизайн і т. п. Це, до речі, теж було однією з дивних властивостей радянської економіки: для продажу за кордон товари випускали кращої якості, ніж для радянських громадян. Деякі експортні товари цінувалися як дефіцит. Наприклад, кожен радянський громадянин знав, що експортна горілка краща тієї, яка тільки для своїх. Тому за товарами з біркою «Made in USSR» радянські громадяни гналися як за імпортними. «Ганятися за товаром» — це шукати по всіх магазинах ту річ, яка тобі потрібна. Ганятися можна було цілий рік. І так нічого й не купити».

Далі буде…

До списку новин