Останні кілька тижнів киян не радували гарними виставками ні столичні, ні заїжджі художники. Отже, з’явилася можливість оцінити, що нового та цікавого відбувається на нашому мистецькому горизонті
Тенденція цього сезону, на яку варто звернути увагу, – дивне поєднання навіть у межах одного музейно-галерейного простору зовсім різних стилів, направлень, поколінь… Не будемо дорікати тому, що й досі у нас панує школа класичного реалізму, ніша сучасного мистецтва також непогано заповнюється. Але ж не треба мішати все в одному глечику. Більш ніж кумедно, приміром, виглядала сатирична виставка Шерешевського поруч із збірною солянкою полотен художників, які писали на турецьку тематику. Цільні полотна сучасних митців узагалі надто яскраво вибиваються із сіруватих збірок різноманітних арт-фестивалів, немов «Гавриїл» Дмитра Філатова на «янгольській» виставці у Mainstream Girls Gallery. У той час, коли загальну тему диктує реалізм, така опозиція ще більше підкреслює недолугість зусиль більшості українських художників. Що цікаво, молоде покоління не поспішає відходити від традицій. Букети, натюрморти, схід сонця над морем – усе це добре продається, тому добре рекламується малочисельними культурними оглядачами, які за сумісництвом часто виконують роль кураторів галерей. Є гірші або кращі приклади з вічно оновлюваної класики. Портретний жанр завжди дозволяє художникові звести кінці з кінцями, тому, безумовно, лишається затребуваним, як, приміром, ще свіжа, але вже безвікова творчість Катерини Білетіної. Такі полотна могли писатися до неї та будуть створюватися через багато років після неї. Жоден авторський стиль тут не врятує.
Так само цікаво було б поглянути на «триєднання» Петри Рубар, Уляни Нешевої та Лілії Ісик. Їхня спільна виставка «Реальність… Ілюзія?» тільки-но відкривається в арт-центрі Якова Гретера. Як завжди – з умовною назвою, бо чого тільки тут не намішано… Єдина логічна причина їхнього об’єднання – показати плавний перехід від класичного стилю Петри до чіткішого Уляниного та далі – зовсім абстрактних інсталяцій Лілії. Усе разом мозок просто відмовляється сприймати, зайвий раз спотикаючись на тому, навіщо молодим художникам так вперто чіплятися за стару школу? З іншого боку, можна уявити, що стакан наполовину повний, і, таким чином, нам демонструють той самий перехід від реальності до… так і хочеться додати «ілюзії».
На вражаючу демонстрацію перевіреного часом реалізму можна подивитися в Центрі української культури і мистецтва (добре, що цього разу не сучасного). Тут відкрито виставку Єгора Толкунова. Треба зізнатися – сама потрапила сюди лише з нудьги за чимось бодай талановитим. Творчість художника Толкунова організатори презентували як таку, що «не епатує глядача, не створює конфліктів, але кожна його робота дихає щирістю та душевною теплотою». А ось щодо власного почерку – трохи прибрехали. Спочатку вразила сама тематика виставки «Співіснування світів». Чомусь гадалося, що це не від любові до телескопів, хоча їх на картинах – хоч греблю гати. Як виявилось, і справді назва узагальнююча, а телескопи – просто творіння рук 70-х років. Тоді тема космосу, звісно, була трендом. Трохи портретного жанру у вигляді звабливих жіночих форм та суворих чоловічих облич і натюрморт із кукурудзою яскраво доповнили стандартний набір художника-реаліста. Не можна сказати, що за 40 років не змінився і почерк художника – його «Муза» 2000-х років має холодні сині очі та розмиті контури. Художник Толкунов розуміє – так нині модно. При цьому десь за кордоном навіть його кукурудзяний натюрморт викликав би більше ажіотажу. Там уже відвикли від прописних істин. А у нас – ось вони, ходиш залом і розумієш, що потрапив у сиву давнину художніх екзерсисів… Коли найбільшим героєм був Гагарін, небосхил уявлявся художникам як нашарування атмосфер, а найкращою моделлю ставав звичайний трудівник із найближчого заводу… Але і тоді дещо з цього ставало мистецтвом, як, наприклад, підзабуті, але чудові портретні роботи народного художника СРСР Михайла Божія. Однак навіть талановиті речі потребують осмислення часом. А витягати на рівень хай навіть персональної виставки натюрморти 40-річної давнини – це вже неповага до будь-якої публіки. Хоча… хто скучив за Гагаріним – просимо назад у СРСР!
Олена Солодовнік
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
