Спиридон Павленко – самобутній митець, який тяжіє до філософського сприйняття життя, що, безперечно, віддзеркалюється в його творах. Протягом десятиліть він безкорисливо любить мистецтво, самовіддано йому служить.
Його твори позбавлені сюжетної оповідальності, вони емоційно насичені, викликають відповідні почуття. Мистецтвознавець Людмила Попова, характеризуючи творчість С. Павленка, пише: “Тонкими кольоровими співвідношеннями він створює поетичний, гармонійний, а часом бунтівний образ безкінечно розмаїтої природи або того чи іншого стану експресивної душі самого митця, яка прагне тонкого і розумного співрозмовника в особі небайдужого глядача”.
Понад 100 художників на одному пленері
– Знаю тебе, Спиридоне, з початку 90-х років, коли з Одеси ти приїхав до Ужгорода. Пригадую, що познайомила нас свого часу Людмила Сушко, відома журналістка краю, яка працює в газеті “РІО”. Відтоді ти організував і провів кілька пленерів, зробив чотири персональні виставки, брав участь у колективних виставках. Котрий із пленерів тобі найбільше запам’ятався й чому?
Перший пленер я провів весною 2003 року в Соймах на Міжгірщині. Відверто зізнаюся, що він був невдалим. І цьому є пояснення. На той час мене знали ще не досить добре і сумнівались у тому, що зможу це зробити. З дванадцяти запрошених до участі приїхало четверо художників, найвірніших друзів. Але вони не пожалкували, бо відкрили для себе Карпати, були зачаровані красою цього краю. Восени того ж року мені вдалося на тій же базі в Соймах провести ще один пленер. Він був набагато успішнішим. У ньому взяли участь відомі митці з Києва, Одеси, Івано-Франківська... Загалом понад п’ятнадцять осіб.
А найбільше запам’ятався мені пленер, проведений у селі Коблеві на Чорноморському узбережжі 2011 року. Це був наймасштабніший проект, у якому я будь-коли брав участь, – понад сто митців із Туреччини, Білорусі, Молдови, України та інших країн. Більш як тридцять із них мали високі наукові звання. Були там і представники Закарпаття: Людмила Корж-Радько, Олена Кондратюк, Сергій Біба, Володимир Павлюк та інші. Впевнений, що цей пленер справив незабутнє враження на всіх його учасників, адже зібрав оригінальних і неповторних митців, представників різних культур, релігій, мистецьких шкіл. З огляду на це, там особливо вирізнялися художники з Туреччини.
Такі пленери надзвичайно збагачують митців, розширюють кругозір, можуть змінити навіть світобачення. Традиційно пленер завершився грандіозною виставкою, на якій було представлено кількасот полотен його учасників. Вона мала позитивні відгуки в республіканській пресі. Я радий, що теж долучився до організації того пленеру, взяв у ньому участь.
Пригадую, що теж навідувався до вас у Сойми і провів у вашому товаристві два дні... Мені було цікаво. Цей пленер відкривав переді мною нові можливості, які я, мабуть, так і не зреалізував. Ти підтримуєш зв’язки з митцями, які тоді були в Соймах? Як склалася їхня доля?
Звичайно, підтримую. Іноді ми бачимося в Одесі, часом – в Ужгороді чи деінде. Торік до Ужгорода приїжджало подружжя Кравченків, Анатолій і Галина. В художньому музеї вони мали виставку, яка не залишилась непоміченою, мала певний резонанс. Відгуки про неї є в місцевій пресі.
Вадим та Вікторія Целоусови живуть і працюють в Одесі, підтримуть тісні творчі зв’язки з митцями Німеччини, беруть участь у виставках, здійснюють спільні міжнародні проекти. Одеситка Інна Пантелеймонова нині знайшла себе в Києві, де не загубилась і активно виставляється.
"Ужгород мене зустрів привітно й доброзичливо"
До Ужгорода ти вперше приїхав у 1993 році, відтоді живеш тут. Якими були твої перші враження від міста, його мешканців?
Одеса, степова зона України мають свою неповторну гаму кольорів, свою атмосферу, врешті-решт свій запах. Пригадую, був серпень. В Одесі домінували охристі, червонувато-пурпурні відтінки випаленої гарячим південним сонцем землі. А на Закарпатті колорит був зовсім інший. Я побачив соковиту зелень трави, надзвичайно гарні гірські краєвиди.
Вже трохи згодом, коли побував у лісі, де росли вікові красені-буки, деякі по кілька метрів в обхваті, я зрозумів, що гори і море – це дві рівновеликі стихії, без яких нині я не уявляю свого життя. Тому обов’язково кілька разів у році їжджу в Одесу, з якою мене пов’язують не тільки спогади. Маю там добрих друзів, певні професійні зв’язки, роботу. Разом з товаришами виконую різні художньо-оформлювальні роботи. Ужгород як місто мені теж дуже сподобався. Коли вперше потрапив сюди, здалося, що опинився десь за кордоном. І це не дивно, адже місто має багату європейську історію, входило свого часу до Австро-Угорської імперії, і не тільки.
Як зустрів тебе Ужгород?
Привітно і доброзичливо. Я одразу потрапив у близьке мені творче середовище митців, письменників, місцевої інтелігенції. Першими, з ким я познайомився, були Микола Матола, Олександр Волков, Бейла Верецький, Антон Ковач та інші. Особливо тепло мене зустрів відомий художник Василь Беца, який тоді очолював Закарпатську організацію Національної спілки художників України. Я показав йому фотографії своїх картин, і вони йому сподобалися. Це підтримало мій моральний дух, я почав активніше писати, брати участь у виставках. Ми знайшли з ним спільних друзів, яких знали по Ленінграду. З цими людьми в мене зав’язалися теплі, дружні відносини.
"Справжній митець не може не творити"
Нині коло твоїх знайомих значно ширше. Ти вже знаєш багатьох митців, знайомий з їхньою творчістю. Хто з них тобі найближчий по духу?
Мені подобається багато закарпатських митців... Серед них Тарас Усик, Владислав Габда, Тарас Табака. Особливо мені до душі роботи Габди, створені ним за кілька останніх років. Але найближчий мені Ференц Семан... А ще – Павло Бедзір, який мав на мене великий вплив.
Якими є твої критерії оцінки митців? Хто, на твою думку, є справжнім художником?
Не моя справа давати художникам оцінки. Вважаю, що кожен, хто коли-небудь узяв пензель у руку і створив щось вартісне, вже художник. Це певний внутрішній стан людини, її ставлення до того, що вона робить. Справжній митець не може не творити. Творчість – це його сутність. Він у постійному русі, пошуку нових шляхів самовираження, пошуку своєї образотворчої мови. Нерідко його не визнають, не розуміють, іноді навіть беруть на сміх...
Але, очевидно, така доля Митця, який іде в авангарді суспільного розвитку. Добре, коли його твір “виношений”, наче дитя, і з’являється на світ природно, безболісно, легко й невимушено, без надриву. А буває, що хочеш щось написати, стараєшся, стараєшся і.... перестараєшся – в результаті виходить вимучений, “мертвий” твір, який буде подобатись хіба що збоченцям. Художників є багато, а справжніх творців – одиниці.
Вже 20 років ти живеш в Ужгороді, знаєш багатьох митців краю. Як ти вважаєш, чим відрізняється їхня творчість від творчості представників одеської школи малярства?
Закарпатська й одеська школи формувалися в різних історичних та культурних середовищах, що відбилось у роботах митців. Я дуже чітко бачу ці відмінності. Вони помітні не тільки в сюжетах і тематиці робіт, а й у кольоровій гамі, композиції, техніці та технології живопису тощо... Митці Одеси завжди намагались бути максимально вільними у своїй творчості, політично незаангажованими, тяжіли до незалежності. Гадаю, що робили це досить успішно. Про це свідчить їхній творчий доробок. Відзначу, що на ранніх етапах своєї творчості впливу одеської школи зазнали й відомі нині ужгородські митці. Серед них Василь Гангур, Василь Вовчок, Тетяна Левляс і Тетяна Сопільняк, які в 70–80-і роки здобули художню освіту в Одесі.
Понад 10 виставок в Ужгороді й Мукачеві
Нещодавно ти повернувся з Одеси. Чим там займався цього разу?
Разом з товаришами я працював над реконструкцією колишнього будинку-дачі дворянської родини Гагаріних в Одесі. Нині там дипломатичний клуб. Зокрема я виконував там розписи. Над цим об’єктом працюємо вже півтора року, але до повного завершення ще досить багато роботи. Залишилося зробити розписи в бібліотеці та конференц-залі. Робота є – були би гроші й бажання замовників привести все в порядок!
Цьогоріч в Одесі відбулася твоя ювілейна персональна виставка. А коли й де пройшла перша?
У 1992 році в Одесі. Моя перша персональна виставка відбулася в конференц-залі Національного інституту курортології, за підтримки його директора Костянтина Бабова. Відтоді я мав понад десять персональних виставок у виставкових залах Ужгорода і Мукачева, зокрема в галереї “Ужгород”, кафе-галереї “Пегас”, “Св. Мартин” тощо.
До слова, нині я готую чергову персональну виставку, що днями відбудеться у виставкових залах Закарпатського музею народної архітектури та побуту. Це буде ретроспективна виставка. Хочу зібрати роботи, створені протягом кількох десятиріч, різні як за жанрами, так і мистецькими напрямками, щоб найповніше репрезентувати свою творчість, підбити певні підсумки. Як кажуть, прийшов час “збирати каміння”... Сподіваюся, що виставка буде цікавою.
Впевнений, що так воно й буде. Щиро бажаю успіхів у житті і творчості.
Володимир Мишанич
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
