Із Іриною Соляник та Бейлою Пелешкеєм ми зустрілися на подвір’ї перед виноградівським госпіталем. Жінка є пенсіонеркою, прихожанкою реформатської церкви. Пан Бейла – священик місцевого реформатського осередку. Виноградівська лікарня стала місцем служіння для цих двох людей, напевно, не менш важливим, ніж приміщення церкви. Уже 20 років кілька разів на тиждень вони обходять палати госпіталю.
«Я не розпитую, хто людина за професією, чи є в неї рідня, її ім’я та прізвище, – розповідає Ірина Соляник. – Не хочу залучити когось до «своєї віри» – мені все одно, яке в людини віросповідання: чи це католик, православний, баптист або свідок Єгови. Я лише шукаю тих, кому потрібна моя допомога. Кому необхідна моральна підтримка, відчуття, що він не наодинці зі своєю проблемою.
Я завжди хотіла бути лікарем. Проте більшу частину життя працювала бухгалтером, а згодом секретарем сільради. Сьогодні я на пенсії, обробляю немалий город, маю домашнє господарство. Але час для служіння в мене знаходився завжди».
– Наскільки мені відомо, ви допомагаєте хворим і матеріально?
– На всі ці витрати в нас іде не менше десятої чи восьмої частини з особистих доходів. За роки відвідин лікарні я вже навчилася одразу помічати тих, хто потребує матеріальної допомоги. Наприклад, учора навідувалася до однієї пацієнтки. По ній зразу видно, що вона людина незаможна. Дивлюся, в неї ліки на тумбі стоять нерозпаковані, із ціною. За них не було ще заплачено. Грошей жінка не мала. Я вийняла 200 гривень і дала медсестрам. А сьогодні у мене в сумці є 100 гривень відкладених. Про всяк випадок.
– Чи не хотіли б ви почати масовіший збір коштів?
– Знаєте, ні. Цих, які в нас є зараз, загалом вистачає. Люди за натурою досить скупі. Від цього нікуди не дінешся. Допоможеш комусь, хто справді бідний, а інший уже дорікає: у мене теж скрута, мені теж не завадили б гроші. Тому я стараюся допомагати лише тим, хто дійсно «на межі». Проте ми із священиком не обминаємо жодне прохання. Наприклад, одного разу, коли вже виходили з палат, за нами побіг юнак із рецептом. Виявилося, хлопець не мав за що купити ліки. Тож він звернувся до нас за поміччю. Ми пішли до аптеки й оплатили все необхідне. Буває, якщо ситуація серйозніша і треба допомогти великою сумою, збираємо гроші з общини.
– Як довго ви займаєтеся цим?
– Я давно думала про те, аби розпочати якусь волонтерську справу. І тут у 1992 році наша община вирішила організувати таку благодійну діяльність.
– Напевно, персонал за 20 років уже вас упізнає?
– Так, звичайно. У нас непогані стосунки з тутешніми працівниками. Ми дотримуємося всіх необхідних правил, ходимо в бахілах. Під час епідемій грипу намагаємося не відвідувати лікарню, хіба що нас про когось попросять самі лікарі, буває й таке. Мушу сказати, що виноградівський госпіталь на хорошому рівні: склопакети, євроремонт, сучасне обладнання. Звичайно, розвитку тутешньої інфраструктури допомогли іноземні гранти. До того ж, наскільки мені відомо, лікарню допомогли розбудовувати чеські студенти під час своїх канікул
– Чи не вважаєте, що європейські волонтери мають більше ентузіазму? Наприклад, у Хусті реабілітаційний центр для дітей збудували голландські та німецькі лікарі, вчителі, інженери. Люди за свій рахунок приїхали на Закарпаття, допомагали штукатурити, носили цемент, клали стіни. Витратили на це свої відпустки. Чи присутня ця волонтерська риса в закарпатців?
– Мушу сказати, що ми є не менш роботящими і здатними на самопожертву. Принаймні мені пощастило спілкуватися саме з такими людьми. Звичку навідувати хворих у лікарні має і наша молодь. Я говорю про учнів ліцею у Петрові. Молоді люди приходять до дитячого відділення. Навідують дітей із дитячих будинків, сиріт, намагаються їх підтримати. Тут, на Закарпатті, ми самотужки змогли збудувати немало соціальних установ, зокрема реабілітаційний центр у Доброні (для дівчат), тепер зводимо подібну установу у Варієві.
– Що волонтерська робота дає особисто вам?
– Великий душевний спокій. Відчуття того, що живеш недаремно. Я бачила багато смертей. Часто помирають люди, набагато молодші за мене. І мені їх теж треба розрадити, втішити. Я їм кажу: незалежно від того, скільки вам залишилося прожити – хвилини, години, місяці чи роки, – сподіваюсь, цього строку буде достатньо для вашого спасіння, ви знайдете в собі сили прожити цей період у мирі, у духовній гармонії. Ці слова стають нагадуванням і для мене.
«Відвідини лікарні необхідні для зміцнення нашої віри, – розповідає Бейла Пелешкей. – Адже хворий є хворий: якщо він раз потрапив у лікарню, то, швидше за все, через кілька років знову сюди повернеться. Тому часто буває так, що ми заходимо в палату, а нам кажуть: ми вас пам’ятаємо, тоді-то й тоді ви мені допомогли, ви зі мною говорили. Люди раді підтримці, раді бачити, що вони залишилися не одні зі своїми проблемами. Про це не треба забувати».
Олена ДОБОШ
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
