загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

У незалежності віднайти самих себе

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Немала частина українського суспільства, в тому числі влада, незважаючи на те, що наша держава вже завершує 22-й рік своєї незалежності, досі живе наче в старій системі політичних координат. З огляду на нинішню ситуацію в Україні, яка досі не здолала наслідків радянської окупації, можна стверджувати, що радянська Україна ще не припинила свого існування, хоч тризуб і синьо-жовтий стяг замінили серп і молот та кривавий комуністичний прапор. Якої думки про нинішній стан Української держави відомі на Прикарпатті і поза ним  люди,  поцікавилася в них газета «Галичина».

«Галичина»: Більшовицький проект був прямим продовженням і складовою частиною російського імперського. Відповідно СРСР був тимчасовою формою існування Росії, а радянська свідомість — окремим виявом російської. Незалежність у 1991 році проголосила не Україна, а все-таки УРСР, ознаки якої значною мірою дотепер зберігаються. Ви згідні з цим?

Степан ПУШИК, письменник, лауреат Шевченківської премії, професор, народний депутат України (1990—1994), депутат обласної ради:

— Всі імперії рано чи пізно мають загинути. Коли імперії затріщали, зблиснуло з-за хмар українське сонце свободи. Тоді могла утвердитися Україна, але окупанти і свої зрадники допомогли втримати її в складі Росії, для якої згодом придумали нову назву — СРСР. Повбивали всіх  світлих українців: Коновальця, Петлюру, Вітовського, Ребета, Бандеру...

Голодомор, репресії, Друга світова війна, яка на території України протанцювала криваві танці на ще незарослих окопах Першої світової, на незагоєних ранах. Коли горить будинок, то людина найперше рятує свою квартиру, бо там — її діти, дружина, батьки. і мене обурює, коли починають у чомусь звинувачувати українців за те, що вони виборювали волю. Про який геноцид може йти мова щодо поляків чи інших?! Це тільки «во хмелю» кремлівські «мрійники» можуть про таке говорити, щоб українців і поляків нацькувати одних на других. Пам’ятаймо, що одними Гітлер і Сталін розчиняли, а іншими місили. Не може бути геноцидом, коли народ, який століття терпів гніт, наругу, вбивства, на своїй землі бореться за визволення проти окупанта.

Олександр СИЧ, народний депутат України, кандидат історичних наук:

Насправді ми сьогодні є свідками розбудови третьої російської імперії. Почергова трансформація двох перших відбувалася в результаті внутрішніх криз. Так, перша імперія Романових трансформувалася в СРСР. Вона змінила зовнішню форму, але від цього не змінився внутрішній зміст, він визначався суттю взаємин між московською метрополією і завойованими колоніями. Очевидно, що як і в будь-якій іншій імперії, московський імперський центр намагався не тільки фізично, а й духовно підкорити завойовані народи, а отже, не лишень грабував ресурси завойованих територій, а й нав’язував цим народам свої мову, світогляд, культуру, своє бачення історії.

Наприкінці 80-х —  початку 90-х років ХХ ст. російська імперія вчергове зазнала кризи й постала перед небезпекою зникнення. Їй вже не ставало снаги утримувати в покорі завойовані народи, а тому кремлівський імперський центр під тиском обставин тимчасово погодився на державне самовизначення завойованих народів, щоби першочергово зайнятися внутрішньою модернізацією московського ядра імперії, а після цього знову взятися за «збирання окраїн». Провівши таку модернізацію за кагебістсько-путінським зразком, Московщина сьогодні намагається відновитися у попередніх просторових межах.

Чи вона досягне такої цілі, залежить не тільки від неї, а й від державної спроможності колись поневолених нею народів. А в основі такої спроможності лежить подолання колоніальної свідомості і віднайдення самих себе. Цей шлях є закономірним для кожної постколоніальної держави, сьогодні його дуже важко проходить і Україна. Незалежність проголосила не УРСР як адміністративна одиниця другої російської імперії, а український народ, душу якого було покручено й знівечено колоніальним минулим. Процес становлення сучасної Української держави — це процес відновлення душі українського народу, його культури, свідомості, ментальності, гідності.

Микола ЯКОВИНА, голова Івано-Франківських обласної ради (1990—1992 рр.) та облвиконкому (1991—1992 рр.), в. о. міністра культури України (1994—1995 рр.), народний депутат України (2006—2007 рр.), президент Українського національного комітету Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ІКОМОС):

— Запитання редакції сформульовано таким чином, що вже містять у собі однозначну відповідь. Це мені нагадує призабуте нині питання так званого горбачовського референдуму про оновлений СРСР 1991 року. На щастя, реальне життя ніколи не увібгати в прокрустове ложе політико-правових схем.

Тому при всій безумовній справедливості закидів щодо квазідержавного статусу УРСР, парламент якої проголосив Акт незалежності 24 серпня 1991 року, слід брати до уваги, по-перше, що УРСР, ця підрадянська територія, була визнаним субєктом міжнародного права, бо примхою долі виступала ще й співзасновником ООН. По-друге, президент Української Народної Республіки в екзилі Микола Плав’юк оголосив про складення повноважень державного центру УНР в екзилі і передав офіційні  клейноди і документи керівникам відновленої Української держави. А отже, і де-юре, і де-факто сучасна Україна успадкувала не лише комплекс правових основ і ресурсів УРСР, а й державотворчі традиції УНР.

Дмитро ШЛЕМКО, народний депутат України, заступник голови фракції ВО «Батьківщина», голова обласної організації ВО «Батьківщина»:

— За формою — так, а за суттю, за змістом — це не формальний процес. Це тривалий процес багатьох складових — економічної, політичної, соціальної, духовної та інших, серед яких важливе місце займає історична з її українським національним рухом.

Відмовитися від держави, в якій ти жив, — це одне, а від щоденних звичок, які сповідував, навіть не замислюючись над їх змістом, бо абсолютна більшість людей сприймала це як норму життя, — це зовсім інше. Свідомість — категорія значно складніша від всіх інших життєвих сфер. Легко тепер, через 22 роки нашої незалежності, дискутувати навколо питань її становлення, бо незважаючи на всі складнощі, які існували на цьому шляху, держава Україна постала. і це найважливіше.

Сергій АДАМОВИЧ, доктор історичних наук, професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника:

Сучасний дослідник імперської ідеї Василь Дебенко стверджує, що нинішня Росія в своїй геополітиці майже не змінила підходів і принципів з часів формування в Московському царстві ідеї «Москватретій Рим» і претензій на давньокиївську спадщину. У зв’язку з цим вплив російської великодержавності відчувається до сьогодні. Варто погодитися і з тим, що Українська держава в 1991 р. постала не як результат консолідованих зусиль українців, а внаслідок сприятливих геополітичних перетворень і лише частково під тиском громадськості Заходу і Центру України. На початку 90-х рр. ХХ ст. україноцентричні політики не змогли обійняти всю владу, а тому і не було зламано хребет державному механізму УРСР.

«Галичина»:

Держава нині перебуває в патологічному стані, внаслідок якого  її розшматовують взаємовиключні системи цінностей: совєтсько-російська та національно-європейська. Притаманна багатьом державним і громадським діячам після 1991 року політична й історична непринциповість створила ефект постійного бумеранга: невирішені вчора політичні та економічні питання постійно шкодять Україні в її розвитку сьогодні. По-справжньому суверенне становлення України ще не відбулося. Ви згідні з цим?

С. ПУШИК:

— Ми будуємо державу в складних умовах, але добре, що в мирних. За 22 роки ми могли зробити набагато більше. Але ж запитайте Ларису Скорик, чому вона не голосувала за Акт про незалежність. Запитайте, чому наші демократи почали будувати Україну з «проспектів демократів» на Посічах, Чукалівках, Дем’янових лазах, Микитинцях і т. д.? А запитайте Голубця, навіщо він подав руйнівний закон про ліквідацію лісокомбінатів і т. д.? Що цей академік-географ тямив у лісовому господарстві, як і наші демократи, що дружно голосували за цей страшної руйнівної сили документ, внаслідок чого Карпати незабаром перетворяться на лисі гори.

О. СИЧ:

— Власне, боротьба названих взаємовиключних систем цінностей і є боротьбою українського суспільства з постколоніальним минулим. Стара система цінностей за роки поневолення просякла в усі пори українського суспільного життя. Її негативний вплив відчувається не тільки в гуманітарній сфері, а є гальмівним фактором також і для економічної та політичної сфер. Бо ж, умовно кажучи, раб не може почуватися ані володарем, ані господарем. Нову, національно-органічну систему цінностей в таких умовах має вибудовувати нова національна еліта. Її ж в Україні століттями цілеспрямовано винищували поневолювачі-колонізатори, а особливо у ХХ ст. російсько-більшовицький режим. Та ж керівна верства, яка називає себе елітою, насправді є міксом колоніальної радянсько-партійної номенклатури, ділків тіньової економіки пізньосовєтської доби та верхівки кримінального світу. і тільки в мізерній частині вона розчинена залишками недовинищеної питомо української еліти. Та й то більшою мірою з тих її представників, що вижили завдяки мистецтву пристосуванства. А тому цілком закономірно, що така керівна верства (але не еліта!) продукує відповідні нецивілізовані цінності і відповідний ниций стиль поведінки. В міру її ротації і природного поповнення представниками молодого, освіченого, національно-освідомленого й по-європейському цивілізованого покоління нового змісту набиратиме національно-державний суверенітет.

М. ЯКОВИНА:

— Незалежність, що трактувалася у парадигмі визволення нації і здобуття власної держави, з мрії і мети перетворилася у 1991-му році на реальність. На жаль, інерційна сакралізація держави, а почасти й фетишизація завдань визволення нації відвернули увагу від напрацювання проектів побудови незалежної держави. Розквіт чи неуспіх національних держав і націй залежить від культурного контексту та спроможності еліт створити політичні і державні інституції, які ефективно діють саме у цій країні з її історичним, культурним і ментальним змістом. Те, куди ми прийдемо, істотно залежить від того, звідки ми вийшли.

Д. ШЛЕМКО:

— Безперечно. Минуле завжди прагне зашморгом на шиї тягнути назад. Важливо якнайшвидше від нього позбутися. Чи були в нас можливості зробити це відразу? На жаль, ні. Виокремлю лише дві причини. Перша полягає у відсутності чіткої мети, плану подальших кроків розвитку. Згадаймо кучмівський вислів у Верховній Раді України часів його прем’єрства: «Скажіть мені, що я маю будувати?». Запитання так і донині висить у повітрі. Друга — в обмеженості професійних кадрів нової орієнтації як з новим економічним, тобто ринковим мисленням, так і з ідеологічним, зорієнтованим на формування інститутів демократичної держави, громадянського суспільства. Адже, як відомо, проголошена демократія не може стати реальною доти, доки громадянське суспільство не зміцніє настільки, щоб стати жорстким конкурентом старій номенклатурі.

Без потужного громадянського суспільства ринковий капіталізм неминуче перетвориться на капіталізм мафіозний. Так у нас і сталося. Через декілька років незалежності мафіозно-кланові угруповання окупували суспільство. Отримали найстрашніше з можливого: соціальна українська драбина набула потворної, перевернутої для цивілізованої держави форми: на верхньому щаблі — купка олігархів, яка приватизувала 70% колишньої державної (загальнонародної) власності, а на нижньому — більше 80% тих, хто цю власність кров’ю і потом створював. Ось чому багато з них і сьогодні з болем кажуть, що не такої незалежності вони хотіли. В зв’язку з цим люди старшого покоління, а саме їх абсолютна більшість перебуває на найнижчому соціальному щаблі бідності, з ностальгією згадують  патерналізм радянської влади, її соціальні цінності і готові повернутися в радянське минуле або притулитися до Росії, яка нібито його уособлює. Друга частина — молоде покоління як діти незалежності бачить перед собою європейські орієнтири із зовсім іншими цінностями, де конкуренція за своє майбутнє його не лякає. Тому так важливо нині прямувати до європейської спільноти, незважаючи на пута. Труднощі при цьому не закінчаться одразу, але чіткими врешті стануть орієнтири, цінності, заради яких треба боротися.

С. АДАМОВИЧ:

— На початку 90-х років ХХ ст. населення Сходу і Півдня України погоджувалося з потребою українізації та європеїзації. Однак економічна криза, що охопила країну, позбавила державу ресурсів для здійснення реформ, а українізація почала асоціюватися зі злиднями і бідами. Крім того, біля керма держави залишилися еліти, яким були байдужі національні цінності. Вони розглядали Україну як дійну корову і засіб для особистого збагачення. Повноцінні зміни також не відбулися через фактор Криму, який російські політологи відверто називають якорем, що тримає Україну у фарватері Російської неоімперії. Сьогодні ситуація ще більше ускладнюється, бо зростає цивілізаційний розрив між проросійськи налаштованими українцями Сходу і Півдня та європеїзованими українцями Заходу і Центру України. Крім того, держава фактично віддала сферу ідеології на відкуп адептам «русского міра».

«Галичина»: Постсовєтська система в Україні, як показують її останні два десятиліття, має внутрішні механізми для самовідтворення. Логічно напрошується висновок: для успішного розвитку України потрібний повний демонтаж (перезавантаження) держави відповідно до вже набутого досвіду посткомуністичних трансформацій в Європі: на принципово інших засадах з новими європейсько-українськими цінностями. Тобто «дерадянізація», що передбачає деколонізацію, дерусифікацію і декомунізацію українського суспільного життя. Чи, може, й далі десятиліття маємо очікувати, що пострадянська система переродиться сама по собі?

С. ПУШИК:

— Україна нині є, але вона неукраїнська. і річ тут не в пострадянській системі, а в тому, що фабрики та заводи опинилися в руках кількох олігархів, серед яких немає українців, і годі сподіватися, що вони підтримають українські пісню, книжку, школу...

Тепер ще націлилися захопити (чи то пак купити) наші землі. Друкарські верстати друкують, гроші будуть, землю продадуть, як уже сьогодні гори ніби наші й не наші, неорані землі, ні хвоста на полонинах, вирубані ліси, а вчорашні керівнички ще й хваляться тим, що вони багато зробили. Ох і наробили!..

і річ не в колонізації, дерусифікації, а в тому, що в головах замало лою, і особливо на виборах. А ті, що при владі, дуже швидко забувають про українську кість, яка тримає весь організм. Отож думаймо...

О. СИЧ:

— Головною із названих категорій є деколонізація, адже, своєю чергою, русифікація і комунізація виступали інструментами російської колоніальної політики в Україні. Комуністична ідеологія виступала зовнішньою, видимою оболонкою колоніальної політики другої російської імперії. В той же час русифікація становила її глибинний внутрішній зміст. і допоки в Україні не буде викорінений комунізм як ідеологія і політична практика, доти зась говорити про повноцінну дерусифікацію, а отже, і про повноцінний суверенітет Української держави. Адже, зверніть увагу, що би не робила комуністична партія в Україні, кожен її крок спрямовано на підпорядкування українських національних інтересів російській імперській політиці — в політиці, економіці, культурно-духовній сфері. В той же час повна декомунізація не означає таку ж повну дерусифікацію. Користаючись набутими в імперський період преференціями метропольної нації, російська етнічна меншина в Україні ще на зорі української незалежності зуміла ці преференції закріпити в юридичній і політичній площині. Про перше свідчить навіть побіжний аналіз Конституції і Закону України «Про національні меншини», а про друге — вплив на українську політику протягом усіх років незалежності відверто проросійських політичних сил, а зокрема на сучасному етапі — Партії регіонів. Процес деколонізації не може мати пасивно-очікувального характеру. Адже це не тільки питання природної зміни поколінь, а й питання протистояння зовнішній неоімперській політиці третьої путінсько-кагебістської російської імперії і проросійської внутрішньої політики її «п’ятої колони» в Україні. Питання деколонізації, декомунізації і дерусифікації є, без перебільшення, питанням національної безпеки, а тому воно повинно мати характер офіційної цілеспрямованої і системної державної політики.

М. ЯКОВИНА:

— Замало деколонізувати, дерусифікувати і декомунізувати (та й що це таке — «деколонізація» стосовно члена ООН?!). Помилковим є намагання копіювання суспільних і політичних інститутів, притаманних розвинутим (успішним) країнам, натомість елітні групи й суспільство мають пройти певний шлях зростання й виховання внутрішньої довіри, договороспроможності і взаємодопомоги.

Ми є учасниками переходу людства від індустріальної фази розвитку до інформаційної. Цей перехід є в чомусь подібний до переходу від аграрної фази до індустріальної, який відбувався починаючи з XVII століття, але суттєво відрізняється більшою стрімкістю, розмахом і якістю змін. Вибухоподібно зростає складність структури політичних, економічних і суспільних відносин. Нація як феномен була творінням індустріальної фази розвитку. В умовах переходу до наступної фази розвитку вона закономірно зазнає перетворення, і ми не можемо передбачити кінцевий результат, але маємо можливості впливати на напрям трансформації.

Індустріальний спосіб розвитку економіки досяг своєї межі. Традиційні ринки не мають більше резервів для експансії, а саме на цьому ррунтувалася індустріальна модель економіки. Від брутальної егоїстичної конкуренції економічні суб’єкти переходять до кооперації, співконкуренції, інших форм організації і регулювання економічної діяльності. Національні уряди і наддержавні міжнародні установи не можуть впоратися з регулюванням економічних процесів через невідповідність ієрархічної структури регулювальних інституцій складності економічного механізму. Більш ефективним виявляється управління на основі децентралізованих самоорганізованих спільнот. Українці з огляду на історично сформовану ментальність бездержавної нації досі тішать себе надією на прихід нового героя (месії, доброго правителя тощо). Наші проблеми — в наших головах!

 

Д. ШЛЕМКО:

— Якби нині залишилося розв’язати лише ці проблеми, то часу потрібно було б не так уже багато. Більше треба для цього політичної волі, національного консенсусу. Наше суспільство  роздирають значно складніші питання. Це робота для кожного, гідна зарплата для нормального життя, достатня пенсія для проживання, а не виживання, захищеність в охороні здоров’я, на вулиці, в суді, ставка на знання при вступі до ВНЗ, на інтелект, кваліфіковану працю. Це ті стандарти, з якими сьогодні живе цивілізована демократична Європа. Для того, щоб це вирішити, потрібна лише своя українська влада, а не влада кланово-олігархічних структур однієї правлячої партії, президентської «сім’ї». Бо, як сказав один із відомих економістів, нормальна влада бореться за нормальний стандарт життя, а ненормальна влада бореться за владу.

 

С. АДАМОВИЧ:

— Радянські проросійські цінності постійно перероджуються, і сьогодні з ними важко боротися, бо вони, як штам грипу, пристосувалися до реалій капіталізму. Нині сформовано креольську свідомість, яка вигідна корумпованим владним елітам. і якщо в 90-х рр. ХХ ст. занепад Росії давав українцям шанс позбутися колоніального спадку, то сьогодні відновлена Російська держава вкладає величезні матеріальні ресурси, докладає максимум зусиль, щоб повернути собі Малоросію. Якщо на початку української незалежності був можливим болгарський шлях, коли в 1989 році влада Болгарії примусила турків і потуречених помаків у короткий час або визнати свою болгарськість, або виїхати з країни, то сьогодні проросійські сили почуваються комфортніше за українство.

Петро ПАРИПА, Оксана ПРОЦЮК

До списку новин