Щороку українські землі покидають десятки тисяч осіб. Їдуть за кордон шукати гідно оплачуваної роботи, світлішого майбутнього і… банального комфорту. Адже нам ще так далеко до швидкісних електричок із чорними шкіряними сидіннями, пунктуальної маршрутки, хороших доріг і впевненості у завтрашньому дні.
Вже стало стереотипом, що там, за кордоном, людям живеться краще. І щемить у грудях образа за країну, в якій народився.
… Та сум за рідною землею змушує емігрантів повертатись додому хоч на тиждень. Цього літа, як і щороку, приїхав у рідну Бершадь колишній міський голова, Анатолій КОКОШКО. Він вже 12 років проживає в Німеччині, в країні, де люблять пиво і м’ясо, гордяться Ніцше й Ейнштейном та непогано живуть.
Поселився наш земляк в столиці Саарської землі – Саарбрюккені (південний захід Німеччини). Про цю землю досі сперечаються – це німецька Франція чи французька Німеччина? Адже місто в минулому переходило з одних рук в інші, бо розташоване на самому кордоні. Нині в Саарбрюккені змішаність націй, але ніякого расизму, бійок, агресивної налаштованості. І от в цьому маленькому, але багатому містечку з українським громадянством у паспорті Анатолій Феодосійович з дружиною насолоджується життям на пенсії. Саме насолоджується (!), а не проживає… Велосипедом їздить у Францію на риболовлю. Щоранку з дружиною ходять по магазинах, стежать за акціями по зниженню цін, щоб не переплачувати марно. Мають свій маленький der Garten (cад), де ростуть чорнобривці.
– Здалеку видно, що ми українці, – усміхається чоловік.
А ще Анатолій Феодосійович щовівторка ходить до «Клубу сеньйорів». Це культурні збори різних верств населення, що проживають в Саарбрюккені. Більшість – євреї, решта – слов’яни. Тут вони збагачують свій інтелект завдяки лекціям, які читають самі ж члени клубу, спілкуються, переглядають фільми і просто культурно проводять час.
У Німеччині пенсія – це найкращий період життя. Країна робить все для того, щоб людина добре провела свій заслужений відпочинок, – розповідає Анатолій Феодосійович. – Die Аlterheilen (будинки пристарілих) облаштовані, як п’ятизіркові готелі.
А що в нас? Мізерна пенсійна плата не дозволяє навіть забезпечити себе продуктами й медикаментами. Фінські пенсіонери, наприклад, отримують 450 євро, і люди вважають, що цього недостатньо. Про яку радість пенсії може йти мова в Україні, де самотня літня людина рахує останні копійки біля каси?
– Я не знаю, як тут жити, – розводячи руки, говорить Анатолій Феодосійович. Страхова безкоштовна медицина, доступність цін, політична стабільність… Усі ці блага для нормального життя доступні в європейських країнах, коли в Україні – це в далекому майбутньому. А ми дивуємось, чому чисельність науковців за роки незалежності у нашій державі скоротилась у три рази і чому більшість молодих людей хотіла б вчитись і працювати за кордоном. Але… У кожного українського емігранта є глибокий сум в очах. Чому?
– Там, де ми живемо, все прекрасне, але воно не наше. Постійне відчуття, що ти чужий, – відповідає наш земляк. – Ступаєш на чистий асфальт, милуєшся пишними садами, просторими будинками, чистотою і разом з тим, усвідомлюєш, що це не твоє. Але як би сумно не було виїжджати з рідного будинку, українці продовжують відкривати візи у Німеччину, Італію, Канаду, США… Стереотип, що десь краще, вже вкоренився в наш менталітет. Куди нас приведуть подальші дії влади і чи зміниться нарешті щось? Сподіваємось. Адже терплячішої нації, як українці, годі й шукати.
Юлія ТОДОРЕНКО
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
