Задоволення пенсійної потреби - це природна функція: старі люди були, є і будуть, бо люди старіють. Інше питання - чия це функція: суспільства чи держави?
Історично виправданою є відповідь: суспільства.
Пенсія "від держави" - це нововведення останніх десятиліть, і ще нічого не дає підстав твердити, що воно вдале. Скрізь, де є пенсія "від держави", існують величезні суспільні та економічні проблеми.
В СРСР пенсія "від держави" була введена у 1965 році. За час продуктивного життя одного покоління - через 35 років - уже не було ні самої держави, яка взяла на себе цю функцію, ні самих грошей. Надворі був 2000 рік.
А ще через вісім років Інститут демографії НАНУ дослідив, що 60% 20-літніх українців не доживуть до пенсії - тоді ще й вік не був піднятий. Відтак, стоїть питання: на що саме ці люди будуть відкладати третину надбань свого життя?
Платять саме вони, а не їх роботодавці. Останні не мають для цього джерела у структурі вартості продукції чи послуг. Джерелом є лише зарплата працівників.
Роботодавець "згідно з вимогами законодавства" відділяє від неї частину, яку перераховує у пенсійний фонд. Іншу частину після оподаткування податком на доходи фізичних осіб він виплачує працівникові.
Політики та урядовці про це не говорять. Їх більше влаштовує версія, що внески у пенсійний фонд платить роботодавець. Це шило вилазить з мішка лише на стадії глибокого статистичного опрацювання та макроекономічних узагальнень.
У таблицях "витрати-випуск" ці дві категорії належним чином об'єднуються в одну, і речі називаються своїми іменами: заробітна плата найманих працівників складається з оплати праці та єдиного соціального внеску загальною сумою.
Це дозволяє політикам та урядовцям на весь голос заявляти, що додана вартість в Україні перерозподіляється на 41-44%. Цим вони приховують - часто навіть від самих себе - реальну величину перерозподілу легально реалізованої праці. Бо суть перерозподілу така: одні заробляють - інші споживають.
Наступне питання, яке випливає з першого: яка саме структурна одиниця суспільства є носієм функції задоволення пенсійної потреби в суспільстві?
Історично відповідь також відома: сім'я. Саме на цьому рівні суспільної побудови найбільш природно та адекватно реалізовується зв'язок поколінь. І не у демагогічний, а у практичний спосіб.Цей зв'язок тісно пов'язаний не просто з життям перестарілої людини, а з розвитком сім'ї в організаційному та фінансовому аспектах.
Лише сім'я може визначити пріоритети використання коштів, які, будучи не відібраними на 35 років для "забезпечення пенсійної потреби державою", можуть бути вкладеніні сім'єю в здоров'я, освіту, акції, землю чи золото.
Таке використання коштів збільшує можливості сім'ї. Це і є її інвестиції у забезпечення пенсійної потреби її членів. Вони створюють приватну власність, забезпечують розвиток сім'ї, а відтак - сприяють розвитку самого суспільства.
Ще одна грань цього "суспільного діаманта" - взаємодія пенсійних внесків у державні пенсійні фонди з податками.
Їх сукупна дія встановлює поглиблений перерозподіл основного і невід'ємного економічного ресурсу суспільства - реалізованої в економіці суспільно-корисної праці, і як наслідок - порушення її приватного характеру.
Сьогодні сукупна дія податків та внесків встановлює перерозподіл легально реалізованої в економіці праці на рівні 141%. Тобто поточного легального джерела фінансування державних бюджетів та фондів суспільного споживання, в тому числі й пенсійного, а також самих сімейних бюджетів, не існує.
Це є причиною численних проблем економіки і суспільства.
Ще понад 100 років тому було доведено, що гранична максимальна межа такого перерозподілу становить 32%. От до цієї межі і треба прямувати, фінансуючи набутий "солідарний" пенсійний стаж, але поступово повертаючи функцію забезпечення пенсійної потреби від держави її природному носієві - сім'ї.
При цьому перерозподіл праці треба "помістити" в нормальні межі "вже сьогодні". Держава повинна надати суспільству належний інструментарій для такого забезпечення його пенсійної потреби і подбати, щоб він ефективно працював.
Володимир Щербина
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
