Я памятаю кожну зморшку на ЇЇ руках, кожну пігметну плямку на звороті долонь, кожен вузлик на втомлених і змарнілих від артриту пальцях. Я памятаю, бо моя дитяча долоня цілих 15 років кожної літньої ночі вивчала ці руки увісні. Аж поки холодна осінь не забрала їх у мене, а разом з ними дитинство та юність.
За вікном цвів її улюблений трояндовий кущ. Того року він виріс під півтора метри. Тягнувся до вікна, кликав ті руки до себе...
Усі мої дитячі спогади, в яких не було ЇЇ, раптом зклякли того дощового вечора 17 жовтня. І ось нині я порахувала – минуло півжиття...
Я уже прожила півжиття БЕЗ ТЕБЕ. Півмогожиття Ти не втираєш мені сльози, не наказуєш терміново висмаркати носа, помити руки і п’ятки. Півмогожиття Ти не годуєш мене найсмачнішими у всесвіті варениками, не приносиш мені вночі до непрочитаної книжки з темного підвала мариновані помідори, не відганяєш бабаїв. За цих півжиття мене так ніхто і не змусив піти до недільної церкви – утренньої і вечірньої, ніхто не змусив полоти моркву і сікти буряк, пити козине молоко, вишивати. Півмогожиття.
Півмогожиття я переповторюю собі Твої розповіді - про дитинство, про хліб на Великодень, принесений зі Станіслава за тиждень до світа, про побратима-упівця, якого кіньми волокли усім містом, про прадідовий театр і смішних дружин визволителів у панських нічних сорочках на собранії в клубє, про дітей, яких лікували в твоїй лікарні – ти ж пам’ятала усіх...
Я маю Твої фотографії, маю Твою могилу і очі Христа з того образу в капличці над нею, я маю тонни спогадів про Тебе. І я навчилася пити з тих спогадів холодну і прозору воду нашої криниці, їсти з них тверді і зелені плоди нашої грушки, я навчилася витягувати з них навіть запахи твоїх пляцків, розкладених по усій нашій передвеликодній веранді, гарячого хліба з нашої пекарні, божевільно запашного кадила з нашої церкви, куща ружі, з квіток якого варила варення до наших пиріжків, конвалій під вікном нашої кухні.
Я навчилась жити без Тебе за цих півжиття своїх. Та я досі не можу обійтися без Твоєї любові. Найкрасивіша, найдобріша, найсильніша з Жінок.
Бабусюююю...
«...Зайшла б чи що, хоч сльози мені втерла
А то пішла – й нема Тебе, нема...» - Л. Костенко.
Інна БІЛЕЦЬКА
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
