Щороку, тільки-но вечоріти починає раніше через переведення годинників на зимовий час і в повітрі вже витає холодний дух пізньої осені, місця останнього земного пристановища близьких нам людей, котрі відійшли за межу, наповнюються притишеними голосами, вкриваються квітами та мерехтять міріадами свічок. Ми – ті, хто залишився тут, на землі, – здіймаємо руки в молитві за спокій душ уже далеких фізично, та до щему в серці, навічно близьких нам родичів чи друзів.
Але чому саме початок листопада і чому така традиція існує лише в Західній Україні, а найбільше збереглася на Закарпатті?
Справа в тому, що, історично й культурно перебуваючи в одному вимірі із Західною Європою, наш регіон не залишився осторонь і традицій поминання померлих, які склалися в католицькому світі.
Перша згадка про День пам’яті належить до неймовірно далекого 998 року, коли абат Оділон Клюнійський запровадив таку традицію в межах бенедиктинського абатства Клюні у Франції. Однак дуже скоро благочестива ідея знайшла підтримку на території всієї тогочасної християнської Європи.
Цікавою є легенда, яку пов’язують з установленням Дня пам’яті. За переказами, один благовірний пілігрим, повертаючись із паломництва на Святій землі, потрапив у біду, коли його корабель ударився об скелі. Це був острів, на якому проживав відлюдник. Він розповів пілігриму, що у скелях є тріщина, котра веде в чистилище. Щодня звідтіля чути стогони душ, а також нарікання чортів, які скаржаться, що сила молитви за померлих є дуже великою і приносить дияволу значні труднощі. Повернувшись додому, пілігрим розповів про цю дивовижу вже відомому нам абату. Не важко здогадатися, що було далі.
Прийнявши унію в 1646 році, Закарпаття стало частинкою католицького світу, зберігаючи при цьому дідівський візантійський обряд. І хоч нині багато мешканців краю (в основному нащадки вимушених переселенців часів повоєнної відбудови СРСР та захисники теорії «відродження батьківської віри доуніатського часу») відносять себе до православної конфесії, вони так само, як і католики та протестанти, поминають померлих у перші дні листопада. Це ще раз підкреслює справжню закарпатську толерантність, якої часом так бракує в нашій молодій державі.
Тож не забудьте в цей час, коли природа готується до сну, скидаючи свої багряні шати та ніби вкриваючи могили наших рідних, не тільки подумати про вічність і згадати всіх тих, хто тут, на землі, живе вже, на жаль, лише в пам’яті нашій, а й прийти та доглянути місця спочинку їхніх тлінних останків. Не забудьте також запалити свічку на могилах, до яких ніхто не навідується. Життя – не проста річ, а душі, про яку ніхто не згадує, наш знак уваги, можливо, принесе полегшення.
Андрій ВАЩУК
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
