- Роки — не журавлі — з вирію не повертаються, — сказала завідувачка відділення соціальної допомоги вдома № 2 територіального центру соціального обслуговування Чернігівської РДА, заслужений працівник соціальної сфери України Людмила Драчко, коли мова зайшла про одиноких людей похилого віку, що потребують допомоги. — Зазвичай, у них за плечима нелегке життя, їхні роки відійшли безповоротно, але збагатили мудрістю скарбницю досвіду нашого народу, долучатися до якої буде ще не одне покоління наших співвітчизників.
«Найближчі люди — Свєта й листоноша»
У цьому ще раз пересвідчилися, побувавши в декого з підопічних територіального центру.
В Олишівці працює троє соціальних робітників — Олександра Приходько, Світлана Ільченко та Антоніна Кулик. Кожна з них надає допомогу 13-ти одиноким людям.
— Крім усього, що нам належить виконувати відповідно до посадових обов'язків, треба мати підхід до кожного. Скільки людей — стільки й характерів, — зазначили робітниці. — Усі наші підопічні — люди немічні, й свою старість переживають по-різному. Але від нас завжди чекають розуміння, співчуття, допомоги.
В охайному дворі Ольги Давидівни Пузирної на моріжку — купа обпиляних садових гілок. Поряд на трьох ряднинках акуратно поскладані купочки дріб'язку.
— Тільки-що зайшла перепочити, — каже господарка. — Газ є, але коли борщу з печі захочу, протоплюю. Сусіди прочистили сад і віддали гілля. Ото, що подужала, відібрала, поскладувала, а більшеньке попиляти когось найму. Треба рухатися хоч потихеньку, тоді й Бог сил дає. А ще Свєта мені допомагає, й показники з газу передає, і з магазину товари приносить, в аптеку по ліки ходить. Присядь же й ти, ноги на старість хай будуть, — дбайливо звернулася Ольга Давидівна до своєї помічниці.
У липні бабусі виповнився 91 рік, але потихеньку порається в обійсті, роздумує, чим за оранку заплатити, хоча скільки їй тієї городини потрібно, але ж гарбузи для насіння саджає. Світлана допоможе здати — і якась копійка буде. У хаті затишно — віє теплим літом від кольорових рушників та картин (вишивала колись ночами), кілька вазонів із квітами, привітно муркоче поважний кіт.
— Вік довгий, а мало доброго бачила, — згадуе-журиться жінка. — Родом я з Кіптів Козелецького району, сюди заміж вийшла. Добре пам'ятаю голод 33-го. На гнилій картоплі, акацієвому цвіту, виміняних жменьках борошна вижили. Закінчила тільки чотири класи, бо залишили батьки няньчити менших братика й сестричку, самі ж у колгоспі трудилися.
Працювати почала років у 16 — директор школи запропонував піти прибиральницею. Старалася, бо дуже в школі подобалося бути в оточенні дітей.
Найтяжчі згадки в Ольги Давидівни про війну. Важко було копати окопи біля Сорокошичів, а з ворожого літака все листівки розкидали, насміхалися. Пам'ятає написане слово в слово: «Дєвочки, не копайте ямочки, бо наші таночки не попадуть у ямочки». Про роботу в Німеччині розповідає як про полон. Якби погодилася вийти заміж за нелюбого, одного поліцая, певно, залишилася б удома. А відмовила — приговорила себе на каторжну працю. Там потрапила до хазяїна в економію, де були люди різних національностей: серби, чехи, поляки, українці та інші. Працювали в полі, вирощували буряки, жнивували. Цікаву деталь пригадала Ольга Давидівна: господар трактором косив жито, а машина снопи в'язала, робітники зносили снопи в купу, вантажили на машини, перевозили до молотарки. Не можна було в бік глянути — били, українців називали «русеншвайне». Якщо у вихідний і виходили за межі господарства, то крадькома, щоб не попастися. Однак спілкувалися з такими ж невільниками із сусідніх сіл. Коли вчитель із Курської області повідомив, що ворога відігнали від Москви, радості не було меж, із надією чекали визволення. Територію, де працювала Ольга Давидівна, звільнили американці. Як каже, не захотіла залишатися в Німеччині й розмовляти по-їхньому не навчилася, а коли привезли в Київ, пішки додому йшла. Із вдячністю говорить про директорів шкіл, у яких довелося працювати, як у Кіптях, так і в Олишівці. На старість залишилася сама, помер чоловік, рано пішла з життя племінниця, є родичі в Херсоні, але рідко приїздять.
— Найближчі мені люди — Свєта й листоноша, — сказала бабуся.
Службу треба розширювати
Розповідаючи про своїх підопічних, Олександра Приходько не могла проминути інваліда війни Михайла Івановича Андріяша, 25-го року народження. На війні під Вітебськом позбувся правого ока — поранило осколком, відтоді носить чорну пов'язку. Відвоювавшись, повернувся додому, працював у колгоспі, одружився. Трьох синів виростили з дружиною, але сталося так, що живе зараз один — дружини і двох синів уже немає. Добре, що за якісь 150-200 метрів мешкає син Олексій, тож харчується дідусь там, а вдома без сторонньої допомоги не може обійтися. Соціальний робітник і води принесе, і в хаті допоможе прибрати, ліки занесе, поцікавиться, як здоров'я, поспівчуває, заспокоїть, щось розповість — і легшими стають осінні дні.
— Соціальна допомога одиноким непрацездатним людям дуже потрібна, — каже секретар Олишівської селищної ради Олександра Кот. — У нас підібралися милосердні працьовиті соціальні робітники, але для Олишівки трьох замало. Ми тісно співпрацюємо з територіальним центром,зокрема з завідувачкою другого відділення соціальної допомоги вдома Людмилою Драчко. Постійно поновлюємо списки одиноких непрацездатних, на сьогодні таких 103 особи і 40 потребують допомоги гостро. Зазначу, що наші робітники виконують подвійне навантаження відповідно до нормативів. Отже, службу треба розширювати, бо селище велике, якби в нас працювало хоч би 5-7 соціальних робітників.
«Шматочок хліба хотілось хоч понюхати…»
— Так складується в окремих людей життя на старість, що без сторонньої допомоги їм не обійтися, — каже Ладинський сільський голова Олена Хоменко.
— У нас трудиться двоє соціальних робітників — Наталія Лисенко в Ладинці і Парасковія Самусь у Друцькому.
Парасковія Петрівна запропонувала зайти до підопічної, яку всі називають матушка Анна. Помешкання матушки неподалік церкви, перед охайною хаткою засноване споришем подвір'я, у господі чистенько, нічого зайвого.
— Я звідси родом, — розповідає матушка. — Сім років мені було, коли розпочалася війна. Як фронт ішов, у погребі переховувалися. Чуємо, кричать люди: «Наталко! Твоя хата горить!» А що ж могла мама зробити? Нас було троє та ще з нами жили дідусь і бабуся. Залишилися без нічого, тяжко було виживати, хотілося хоч понюхати шматочок хліба. Батько на фронті загинув, самі на ноги ставали.
Багато випробувань випало на долю матушки Анни. Обрала вона свій шлях — до храму й молитви. І він виявився тернистим, але ж не приніс розчарування. Як розповіла матушка, років із п'ятнадцяти співала в церкві, любила відвідувати богослужіння в сусідніх селах під час храмових свят. Не було в що вдягнутися — пристосовувала материну одежину, підв'язувала мотузками брезентові тапочки і йшла. Працювала й на цегельному заводі в Топчіївці, й на торфорозробках. Хотіла мама швидше видати заміж, та донька вчинила по-своєму — пішла в монастир, Флорівський, що на Подолі в Києві.
— Там шили ватяні ковдри, але почалися гоніння, — пригадує матушка. — Не дозволили це робити, примусили працювати у восьмій поліклініці. Там нас, молодих, намагалися перевиховати, але всім лекторам ми не змовчували жодного слова, один навіть відмовився від нас. Ще довго ми ходили в монастир, ночували на горищах.
Тривалий час працювала матушка на брудній низькооплачуваній роботі, за яку й пенсію заробила. Зрештою повернулася в монастир. По благословенню духовного наставника переселилася в рідне село ще з однією духовною сестрою (тієї вже немає). Всіляко сприяла будівництву церкви, яку відкрили у 1991-у році.
— Недавно прийшлося мені руку поламати, — каже співрозмовниця. — Спасибі Петрівні, що б я без неї робила. Рука вже зрослася, але не працює, як треба. Без допомоги важко. Правда, родичі пропонують до них перебратися, але, поки ноги ходять, ще потримаюся. І храм же поряд, і все рідне, тут народилася. А народилася я на Спаса, коли саме в церкві правилося, то люди сказали матері, що дочка, мовляв, не твоєю буде. Дійсно, усе життя моя дорога до храму стелилася.
Усі підопічні територіального центру такі різні, складні й незбагненні люди. Але на соціальних робітників не скаржаться. І їм не дорікають їхні чуйні, милосердні терплячі помічниці.
Ніна Петровська
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
