загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Мольфари – вічні хранителі Карпат

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

З незапам’ятних часів в Карпатах живуть люди, котрі володіють надприродніми здібностями. Вони “читають” зірки, повелівають бурями і громами, “зав’язують” і “розв’язують” дощ, заклинають змій. Можуть передбачати майбутнє та минуле, зцілюють важко хворих. Їм достатньо встромити градового ножа у дерево, як з нього потече молоко. А один з їх головних атрибутів – залізна сокира бартка. Раз в рік вони йдуть у нікому невідомі печери, аби там не бачачи Сонця, провести у зародковому стані дванадцять днів і дванадцять ночей, очиститися й відродитися такими, якими вони бажають…

Їх називають по-різному: ворожбитами, відунами, віщунами, цілителями, химородниками, яритниками, відьмаками, потворниками, чарівниками, примівниками, кудесниками, планетниками або мольфарами. Слово “мольфар” найбільше прижилося серед гуцулів – мешканців південно-східної частини українських Карпат, оповилося легендами і стало асоціюватися з карпатськими відунами. Вперше, в Україні про мольфарів заговорили після виходу повісті Михайла Коцюбинського “Тіні Забутих Предків” у 1911 році, ще пізніше – через пів століття, після однойменної екранізації грузинського режисера Сергія Параджанова.

Ось, як про гуцульським віщунів повідає сам мольфар, знахар, покійний уродженець села Верхній Ясенів Михайло Михайлович Нечай: “…Основна могутність мольфара у його словах та співах. Мольфар здатний творити як добро, так і зло. Кожному мольфару притаманний свій неповторний, так би мовити, стиль роботи. Деякі з них народжуються з магічними знаннями, тобто є мольфарами по спадку, які передаються з покоління в покоління однієї родини. Інших вчать. Одні оволодівають чорною магією, другі – білою… Це є мінус і плюс як штепсель, тут плюс, а тут мінус – це чорні і світлі сили і між ними йде боротьба. З цього починається життя, цим воно і продовжується. Мольфар має бути глибоко духовною особистістю, так як він звертається до Бога та небесних сил з проханням про допомогу. Якщо мольфар чинить неправедно і порушує закони Природи, він може бути позбавлений магічних можливостей… Я хочу знайти учня, але досі ще не зустрів такої людини. Він повинен людей любити, природу, а не гроші. А де ж такого дурня знайти, адже сьогодні навіть діти гроші люблять. Чесно кажучи, я вже знаю дату своєї смерті. Знаю, від чого помру, але сподіваюся, що до того часу з’явиться все ж людина, у якої є покликання стати мольфаром. Без нього нашій традиції – кінець”.

Селилися карпатські чарівники, переважно, на окраїнах сіл, високо в горах, де їх ніхто не знав й не бачив. Доводилось долати чималі дистанції, аби доступитися до відлюдника. Відчайдухи долали бурхливі потоки Тиси, Прута або Черемоша, переходили напівзруйнованими підвісними кладками, блукали гущавинами лісу, підіймались безлюдними кам’янистими стежками, і аж тоді, на самому ґруні, вкритому гірським туманом, являлась мандрівнику ґражда мольфара… Кожен хто пройшов таку подорож вже був достойним, аби поважний старець вислухав його й дав гідну пораду. Зазвичай, мольфарів описують химерними і безжалісними істотами, однак це не так. Як просвітлені і загартовані люди, вони уміли бути і вірними приятелями, і щирими порадниками, і побратимами, хоча і скривдити себе теж не дозволяли. Горяни склали чимало байок та легенд про боротьбу мольфарів з демонами, де мольфар виступає не як покірний раб, слуга, а як безстрашний охоронець, переможець, повелитель темних сил: «Йик мольфар шось робит, то він каже: Невольни би тьи втьила! Ти мині досолив! Я тебе за то сушу, я тебе колю, я тебе печу. Я хочу, аби ти так почорнів йик дим, абис так усох, як усихає підпаленая деревина, хоть вона нї сира и не суха, а така завйила!» (В.Шухевич, «Гуцульщина»).

Не всі мольфари похилі старці, їх зображали по-різному: дужими, вусатими, бородатими, з важким поглядом, оповитими чорним густим волоссям, у косматій ґуні, мудрецями. Іноді й неможливо було пізнати – чи то дядько, чи старець, чи просто леґінь, який подався у мольфарство. Через те, багато хто споріднює їх зі старослов’янськими волхвами. Зрештою, Олег Гуцуляк у своїй книзі «Пошуки заповітного царства» наводить читача на цікаві роздуми: відомі нам слов’янські волхви – це, можливо, карпатська жрецько-шаманська група кельтів – волохи (галл. Volcae), пов’язана з тотемом вовка, які мігрували з Італії (Влохії) в Карпати. Тут вони осіли і асимілювали частину балканських етносів, утворивши цілу націю – романи (румуни) та заснували царство Валахію.

Доповнює образ мольфара – чорний кіт. Саме чорні коти неодмінні учасники магічних обрядів і таїнств з давніх давен. Так, в XIV столітті християнська інквізиція спалювала на вогнищах не тільки жінок-відьом, але й чорних кішок, як їх співучасниць. Мольфар Нечай, зазвичай, до своїх гостей виходив із чорним котом Млинцуром, і не дивно, тому що саме чорний кіт тонко відчуває ауру людини, уловлює її думки, може визначити хворе місце, а також захищає свого володаря від усіх можливих вроків та псувань, відвертає від оселі блискавки. Кіт для мольфара – то своєрідний оберіг, “прикордонник” паралельних світів, він гармоніює простір у якому живе і творить чародій. Борони Боже бити чи знущатися над котом – за це неминуча кара і розплата. Якщо собака ще може господареві пробачити якесь неподобство, то кішки не зроблять цього ніколи, а звернуть усю свою магічну силу проти кривдника.

За типом енергій мольфарів можна класифікувати на «сонячних» та «місячних», а за різновидами діяльності на:

1) ВІЩУНІВ або ВОРОЖБИТІВ – ті, хто відгадують минуле і передбачають майбутнє;

2) ГРАДІВНИКІВ або ХМАРНИКІВ – ті, хто відвертають град і бурю;

3) ЗНАХАРІВ або ПРИМІВНИКІВ – ті, хто лікують недуги травами, замовляють хвороби;

Про віщунів або ворожбитів писав народний дослідник Гуцульщини Антін Онищук: «Ворожбитом називають такого, що знає ворожити та відгадувати минувшину і будуще інтересованого, його родини, худоби і т.д. Ворожбит чи ворожка подивиться на долоню, загасить ватру, зіллє воску або олова і викладає інтересованому, хто заузєвсі на нього, яка висит на него придибашка, з чого йому паде щіскє. Коли прийде хтось в нещастє (худоба, процес, крадіж), то Ворожбит подає йому близші інформації про причини нещастя та як лихові зарадити».

Через незвичайні здібності та малочисельність мольфарів боялися й водночас цінували на селі, їх вважали посередниками між двома світами – явним і потойбічним, на них покладалася духовна відповідальність за село та його мешканців. У критичних ситуаціях саме в мольфара шукали порятунку, їх часто порівнювали з Богами. Доречно пригадати фрагмент із повісті “Тіні Забутих Предків”, яку Михайло Коцюбинським написав на основі власних спостережень і досліджень: «З другого боку, на найближчім горбі, сусідив Юра. Про нього люди казали, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржини й людини, його боялись, але потребували усі…».

Цікаву інформацію про градівників подає у своїй монографії «Гуцульщина» Володимир Шухевич:«Градівник се такий чоловік, що знає відвертати град. Він разит (їсть раз на добу) на св. вечер, у вечеріх бере вечері непочитої з усего трішки, бере мітлу та кочергу, та з ним усїм обходит три рази свою хату и кличе: «Прошу тебе тучу, кріз тучу, прийди до мене пити, гуляти, весилити си, греміти, дудніти, бити, я тебе прошу». Потому входит у хату, набрану вечеру кладе у платинку и ховає будь-де, вона там має стояти до свйит великодніх, йик сховав, засїдає їсти, через цїлий чьис вечері не має ні до кого говорити. Перед свйитами великодніми купує у 9 крамницьих ладану по 1кр, приносит єго до дому, вісипає до тої платинки з вечерев, тай кладе верх дори осьвйитити. Потому ховає знов, аж доки туча не йде».

З градівниками або хмарниками пов’язаний запис з Бойківщини у «Приповідках» Івана Франка.

Віталій Креслав

До списку новин