На Менщині проживає ціла родина майстринь з вишивання та ткацтва

Аж очі розбігаються від усього вишитого та вручну створеного дива, що простелене, розкладене, виставлене до мого приїзду у світлій селянській хаті. Серветки, рушники, подушки, сорочка, картини та ікони. Правду кажуть, що степанівські господині у вишивці, мов чарівниці. А тут ще й ціла родина таких…

Життя-буття

Обійстя Адруженків видно здалеку: біля двору трактори, плуги, віз, картопляний комбайн, прес для сіна. Зрозуміло, що люди із селянського мозоля живуть. Подумалося навіть: «Мо’ двір переплутав?» Коли тут вишивками займатися, як повно худоби та й техніка стоїть не прогулянкова. Більше на фермерську садибу схоже.

– Та які там фермери, свої паї обробляємо, – пояснює старійшина родини Віра Боровик, яка разом з онучкою Вікторією вийшли мене зустріти. – Важенько, але на улюблене заняття хвилинку завжди знаходимо.

Вірі Іванівні другого грудня вже 75 літ виповниться. Долею на сотні і тисячі інших сільських трудівниць схожа. Батько на Фінській війні загинув. Відробила дояркою 42 роки. Ні праці, а ні добрих людей ніколи не цуралася. Правда за тих часів на вишивку часу не вистачало.

Хрестик до хрестика

– А от як вийшла на пенсію, то й згадала баба, як дівкою була, – жартує Віра Іванівна. – Бо я ж іще як дівувала, то любила на полотні гаптувати. Мо’ від матері чи бабусі передалося, вони також рукодільницями були.

До чарівних голки з ниткою придивлялися і молодші.

– Внучка Віка перша не витримала, – посміхається бабуся Віра. – Та як спробувала, то чотири роки вже й вишиває. А Олена (донька старшої господині) довго не могла наважитися. Подивиться, а тоді: «Ну не знаю, це ж не ґудзика пришити». Потім пересилила себе, вишила ікону і пішло-поїхало. Зараз не відірвеш.

У жінок усе розписане по хвилинах і розкладене, як кажуть, по поличках. Бо в селі інакше не проживеш: одну справу робиш, а дві вже чекають. Город, господарство (кінь, бугай, вісім корів, птиця, свині, кролі) – скрізь треба встигнути, нічого не відкладеш на потім. Зайвої години не відпочинеш, а тут таке захоплення.

Вони знайшли вихід: матеріали тепер під кріслом та під диваном – тільки присіли, то й гаптуй.

– Кожного дня по хрестику, от уже й два, – жартують господині. – Дивись, і рушник заквітчався.

Прабабина міні-фабрика

Та вишивання не єдине уміння Віри Боровик. Є ще одне. Якого по інших селах знайти вже майже неможливо – ткацтво.

– Кроснам моїм (так називають саморобний ткацький верстат) вже не знаю скільки й років, – хвалиться господиня. – Ще прабаба ткала. Але працюють справно.

Виготовляти полотно – складний процес. Потрібен льон. Зібрані рослини сушать під сонцем. Потім їх вибивають ціпом, мочать у воді і мнуть. Тоді розчісують усе волокно спеціальним дерев’яним гребенем, прядуть, створюючи нитку. І тільки потім вже тчуть.

Роботи багато, але кращого рушника чи простирадла, ніж справжні полотняні, просто не існує. Куди там китайському ширвжитку, від якого хіба алергію підхопиш.

– Одне погано, – журиться Віра Іванівна. – Відходять у вічність майстри, забуваються ремесла. А це ж частинка душі народної.

З далекого минулого прийшло до нас рукоділля – рук діло: плетіння, в’язання, вишивання, різьблення, ткацтво. І виникло воно з любові до рідної землі і батьківської оселі. Дай Боже, щоб не розучилися ми бачити красу і творити її власними руками.