Рівнянка зібрала унікальну колекцію ляльок

У ляльковому світі досі живе, черпає оптимізм і ховається від життєвих тривог рівненська пенсіонерка Алла Малінська, яка все своє життя пропрацювала в центральному універмазі та зібрала унікальну колекцію ляльок, найстаріший експонат у якій датований 1938 роком. Завжди усміхнена в оточенні своїх ляльок, пані Алла має особливу рису – вона ніколи не скаржиться. Навіть про сумне може говорити з гумором.

Трудову книжку побачила, коли вийшла на пенсію

Усе своє трудове життя Алла Малінська із задоволенням і неабияким успіхом займалась оформленням вітрин, їх декорацією.

– Свою трудову книжку я побачила, тільки вийшовши на пенсію, адже все життя пропрацювала на одному місці – в центральному універмазі. Вітрини оформляти почала випадково. Якось напередодні 8 Березня запропонувала колегам зробити святкову упаковку і перев’язати її великими бантами, бо пригадала, як це робила для мене мама. Ми виставили подарунки на вітрину, і це був перший такий експеримент у нашому місті. За якийсь час у Рівному відкрили новий магазин тканин. Щоб оформити у ньому вітрини, запросили декораторку зі Львова, а оскільки їй потрібна була помічниця, дозволили вибрати одну з продавчинь універмагу. Вона вибрала мене.

Два з половиною роки працювала у «тканинах», прикрашала зал та вітрини, а потім директорка універмагу знову забрала її до себе в помічниці.

– Роботи було багато, але мені вона дуже подобалася, – пригадує вона з ностальгією ті часи. – У шістдесятих поїхала навчатися до Києва, здобула там диплом декоратора. Щоправда, навчання дало не надто багато, практично я вже все вміла і знала.

Із Галинки зробили Аллу

Багато цікавого повідала моя співрозмовниця про свою роботу, родину і захоплення. Відкрила й головну таємницю – насправді її ім’я не Алла, а Галина.

– Аллою мене охрестили на роботі, – усміхається жінка. – Спочатку називали Аля, потім Алла, так і пішло. А для рідних я завжди була Галочкою.

– Моя бабуся по маминій лінії була полькою, а дідусь – українцем з козацького роду, – поринає у спогади Алла-Галина. – Зрозуміло, що заміж за нього бабусю не віддали б, тому дідусь викрав наречену, коли їй тільки виповнилося шістнадцять. Предки з батькової сторони родом з Кам’янця-Подільського, але вся їхня родина жила в Дніпропетровську. Батько мій був офіцером царської армії. А мама, як почалася Перша світова війна, разом із старшою сестрою пішла у сестри милосердя. Познайомились і одружилися батьки вже після війни і відразу оселились у Рівному. Пригадуючи своє дитинство, можу сказати, що то були мої найщасливіші роки. Дитячих спогадів багато, але найбільш мені чомусь запам’яталась одна історія. У нас була швейна машинка «Зінгер». Якось, поки тато був у відрядженні, мама її продала, аргументуючи тим, що машинка займала багато місця. Коли тато це побачив, пішов і купив ручну машинку. Поставив її у шафу і сказав: «Тобі не потрібно, то Галі згодиться». Він як у воду дивився. Завдяки цій швейній машинці ми, по суті, й вижили у скрутні часи.

Усе почалося з пальта для кішки

Тепер Алла Степанівна захоплюється реставрацією ляльок – відновлює їх, шиє для іграшок вбрання. А ще вона багато вишиває і плете – всі стіни квартири зайняті її роботами, кругом вишиті подушки, покривала, плетені серветки. Та ляльки поза конкуренцією.

– Звідки таке захоплення? – запитала я у майстрині.

– З дитинства, – відповіла вона і додала: – а знаєте, з чого все почалося? З пальта для кішки. Мені років п’ять було, коли вирішила, що нашій кішці буде холодно взимку, отже, попросила у мами клаптик тканини, щоб одягти бідолашку.

Тримати голку, вишивати, плести гачком і крутити швейну машинку мене навчила тітонька Марія. Раніше дівчаток виховували так, щоб вони могли вміти все: шити, вишивати, готувати, займатися господарством. Моя тітонька – тому приклад, а от мама не любила домашніх клопотів. Вона була «світською жінкою». Мені ж подобалося рукоділля, – у дванадцять років я вдягала ляльок, а в п’ятнадцять уже перешивала всі свої плаття, шила навіть для тата і мами.

75 років лялька ходить в улюбленицях своєї господині

Кожна лялька в колекції Алли Малінської особлива. Але є найулюбленіша, якій виповнилося 75 років. Її тато подарував маленькій Галочці влітку 38-го. Ця лялька – єдина іграшка, яка збереглась у неї під час війни.

Пригадуючи той тяжкий час, Алла Степанівна зауважує: «Моє життя в 39-му році розділилося навпіл. Війна для мене почалася саме тоді». Коли прийшли німці, родину відселили з квартири, яку вона займала, бо за мостом влаштували гетто.

– Тоді всіх, хто мешкав у нашому районі, вигнали, натомість до гетто зібрали євреїв з усього міста. Війну ми якось пережили, бо тата не забрали на фронт, – на той час він уже не підходив за віком. Але минуле офіцера царської армії йому пригадали в 45-му. В лютому по нього прийшли за доносом трьох його знайомих. Коли тата забрали спочатку в тюрму, а потім відправили в Новосибірськ, у нас із мамою почалося зовсім інше життя. Мабуть, тому я й не змогла повністю вписатися в нього, не змогла забути те, що з нами сталося. Не виходила заміж, бо не бачила поряд людини, яка була б хоч трохи схожою на нього. Так і проминули роки. Але все ж я ніколи не втрачала надії на краще. І в своїх захопленнях, і у роботі знаходила сенс життя.

Повернувшись до своїх ошатно вбраних красунь, що вишикувалися рядами на полицях і зайняли найкращі місця на дивані, Алла Степанівна стала згадувати «біографії» кожної з них.

– Є у мене ляльки, які сама собі купувала, багато дарували подруги, а є навіть ляльки зі смітників, які довелося серйозно реставрувати. Ось цій, наприклад, – показала вона на велику ляльку в зеленому сарафані з мереживом, – я відновила половину голови за допомогою пінопласту, вставила нові очі, пошила перуку. А ось цій її сусідці придумала фантазійний головний убір. Спочатку планувала зробити по-іншому, але нові ідеї та натхнення приходять під час роботи.

– Кажуть, що ляльки між собою розмовляють, коли їх ніхто не чує. Ви не помічали? – напівжартома поцікавилась я у господині.

– Можливо, – посміхнулась у відповідь Алла Степанівна. – Принаймні, резиночки на капелюшках у них із часом розтягуються. Тож я здатна повірити, що мої ляльки ще й у гості одна до другої ходять, поки я відпочиваю.

Неля ЗАБОЛОТНА